Від цього листа віяло такою безвихіддю, що ми просто не
могли пройти осторонь нього й не зустрітися з Оленою. Підставити своє плече
дівчині спонукали й чисельні відгуки на її «крик душі» читачів газети,
котрі пройнялися болем молодої людини й виявили бажання прийти їй на допомогу.
Електронною поштою надійшов лист навіть з Америки від Віталія Візира, який
запропонував свою допомогу дівчині.
Проте перш ніж відправитися в село Червоне Сумського району,
де мешкає Олена, кореспондент «Дня» зв'язався з деканом історичного факультету
педінституту Петром Щербанем і попросив дати пояснення з приводу ситуації,
що виникла. Для Петра Миколайовича пропозиція поговорити на цю тему несподіваною
не була: на той момент його вже встигли ознайомити з публікацією в газеті,
стосовно неї він мав розмову з ректором інституту Володимиром Іванієм.
За словами декана, Олена дещо погарячкувала, говорячи про упереджене до
неї ставлення: її питання було вирішене позитивно ще з тиждень тому. Хоча
після першого курсу подібні переведення практикуються дуже рідко. Олені
Матвієнко в цьому плані пішли назустріч: підставою для такого рішення був
і тяжкий матеріальний стан студентки, і її успіхи в навчанні. На запитання,
чому ж Олена оперує зовсім іншими фактами, П.Щербань відповів, що, можливо,
в даному випадку сталася прикра помилка. Річ у тім, що на першому курсі
навчалися дві студентки з прізвищами Матвієнко, і коли Олена цікавилася
результатами засідання комісії, її в деканаті могли прийняти за іншу людину
і таким чином дезінформувати...
З цією хоч і запізнілою, але доброю для автора листа звісткою
кореспондент «Дня» прибув до її рідного села. Олену вдалося застати в дитячому
садку, де вона вже другий місяць працює вихователем на 70 гривень зарплати.
Побачивши журналіста, дівчина зніяковіла: така увага до своєї особи була
несподіваною. Скільки на сьогодні таких людей, як вона, шукають справедливості
в житті, яких мучають сумніви, прагнуть не залишатися наодинці зі своїми
бідами. За словами Олени, відповіді на свого листа вона отримати не очікувала:
просто в той момент їй потрібно було вилити душу, поділитися з кимось наболілим.
Як трибуну для оприлюднення власних тривог дівчина обрала «День», зміст
публікацій якого, на її переконання, збігається з думками більшості простих
людей, котрих обсіли злидні. До таких себе відносить і Олена. Навіть сьогодні,
коли ситуація з її переведенням начебто владналася, дівчина не може з упевненістю
дивитися в завтрашній день. Він страшить її своєю безперспективністю, боязню
за долю тих двох рідних людей, які в неї залишилися, — матері та сестри.
Зрозуміти Олену можна. Не кожному в її віці випадає такий
фатум: протягом якихось останніх двох років поховати 12 рідних людей. За
словами дівчини, ці смерті настільки зруйнували її психіку, що вона боялася
підходити до телефону, чий дзвінок асоціювався в свідомості Олени з повідомленням
про чергову трагедію. Без сліз на очах згадувати той період свого життя
дівчина не може й сьогодні. А тут ще й ця історія з педінститутом. Як не
впасти у розпач після звістки, що тебе, круглу відмінницю й напівсироту,
позбавили законної можливості далі здобувати вищу освіту безплатно. Аби
ж то гроші були на це, та де їх узяти. Хіба отих 70 гривень вистачить,
аби зібрати необхідну суму. Далі ж покладатися на матір, яка до того ж
допомагає й сестрі, з її боку було б егоїстично. Дивитися, як переживає
ненька цю ситуацію, Олена була не в змозi. Одним словом, такою безнадією
повіяло після повідомлення з інституту, що хоч у петлю лізь.
Нині Оленка не може нарадітися, що все для неї закінчилося
благополучно. Вона може здобути фах, не сплачуючи за це гроші, має роботу
й втішена тим, що в цьому ж дитсадку працевлаштувалася й її ненька. За
нинішніми мірками, коли багато ровесників Олени позбавлені й того, й іншого,
або ж працюють, не бачачи роками грошей, це не так вже й мало. Головне
тепер для неї — добре закінчити інститут, знайти роботу за фахом (своє
майбутнє вона хоче зв'язати з обласним центром), одним словом, потихеньку
стати на ноги. Крокуючи до своєї мрії, дівчина разом з тим молить Бога,
аби він дав здоров'я її мамі. За словами Олени, вона не може дивитися на
те, як та плаче, й тому робить все, щоб якось розрадити її. Хоча знає,
що сльози ті — від невлаштованості. Висушити їх може лише краще життя,
при якому люди не переймалися б такими прозаїчними питаннями, як що сьогодні
поїсти, у що вдягтися, куди піти працювати. Вона розуміє, що без зміни
існуючих у державі порядків досягти нічого неможливо, тому на прийдешніх
виборах має намір голосувати за кандидата, альтернативного нинішньому Президенту.
Насамкінець розмови Олена висловила вдячність усім тим людям, кого не залишили
байдужими її проблеми, хто висловив готовність надати їй підтримку. Вона
впевнена, що саме ця притаманна нашому народу здатність приходити ближньому
на допомогу в скрутну хвилину допоможе Україні вижити й отримати гідне
для її населення життя.
Сергій ХАНІН, «День»
ДО РЕЧІ
Шановна редакціє!
Дуже вам дякую за те, що ви надрукували листа О.Матвієнко
із Сумщини, ще краще буде, коли ви дійсно їй допоможете. А допомогти треба,
бо дівчина, попри власні запевнення, занадто близько підійшла до самогубства.
Я фахівець у таких питаннях, працюю соціальним педагогом Щорського районного
центру соціальних служб для молоді, й подібних історій мені за три роки
роботи, на жаль, доводилося зустрічати аж надто багато. Але, якщо мрія
Олени здійсниться — що чекає на неї за теперішніх умов, навіть після закінчення
інституту? Місце вчительки в рідному селі із зарплатою у 120 гривень, затриманою
на кілька місяців і вічні приниження перед усіма підряд начальниками заради
тієї ж картоплі, яка може ще й не вродити, проте без якої не вижити? Це
— у найкращому випадку. Є ще хабарі, що треба «постачати» по ходу навчання
усім, від кого воно залежить, ще й усміхатися при цьому приємно, є полатана
одежина, в якій не смієш навіть очей звести на хлопців, є безробіття, наркотики,
проституція... Не те, щоб я агітувала проти нинішнього Президента, як держслужбовця,
мене попередили, що можна тільки «за». Тому я дуже уважно дослухаюсь до
всіх повідомлень про наші досягнення, але не можу не визнати (на держслужбі
це особливо муляє очі), що всі вони мають зворотний бік, про який не йдеться.
Побудували, скажімо, в нас у Чернігові онколікарню — гарна, наскільки така
установа взагалі може бути гарною, лікарі там чудові — це правда. Але правдою
є й те, що мій батько потрапив до цієї лікарні у важкому стані трохи не
через бійку із заввіділенням Щорської лікарні, де йому більше місяця не
могли поставити правильний діагноз. Я вже не кажу про ті сотні гривень,
які довелося витратити на лікування від бозна-чого, — нам усім у цій лікарні
ще лікуватись, боронь Боже. Мабуть, цей же фактор стримує й інших, бо спроба
одного батька дуже рано померлої доньки здійняти бучу успіху не мала...
Можна, звичайно, сказати, що Кучма нічого про це не знає й не зобов'язаний,
але мені це нагадує часи перебудови, коли старші запевняли, що Сталін нічого
не знав про голодомор і репресії. Та й знову ж таки — я сама держслужбовець.
І як же мені хотілось усі ці роки вірити, що недолугі рішення та програми
— витвори місцевих мудрагелів, а не державна політика щодо молоді. Але
ж я сама — молодь, я не можу кричати від щастя, коли мені боляче...
Юлія СИДОРОВА, Щорс, Чернігівська область
