У принципі, на рівні побутового сприйняття, так воно і є. Багато хто з нас змушений був пояснювати європейцям, або американцям, винувато потупивши очі, що Київ — це не місто в Росії, а столиця держави, а абревіатура UA на номерному знаку автомобіля не означає Уругвай.
Як могло таке статися? Відповідь одночасно складна і проста. Якщо абстрагуватися від значення держави як примусового апарату і всього, що з ним пов’язано, а взяти лише один аспект керівної еліти, яка і покликана виконувати функції державотворення, у тому числі і представницьку, то багато що стає зрозумілим: яка еліта — така і держава. Це в жодному разі не означає, що серед українців немає людей, здатних керувати — вони є. Але більшість з них керує сусідньою Росією, оскільки багато десятиліть в імперії діяв механізм відбору, у результаті якого найбільш продвинуті представники кожної національності опинялись у Москві, поповнюючи лави державних топ-менеджерів. На місцях же залишались не дуже далекі, але керовані кадри з добре розвинутими інстинктами і відсутністю аналізу.
В археології є таке поняття як культурний шар, простіше, міцно спресований верхній шар землі з залишками продуктів життєдіяльності народу, який досліджується. Наприклад, у Римі культурний шар досягає кількох десятків метрів, а де-небудь в Урюпінську — близько одного метра. Так само і щодо еліти. У держави з багатовiковою традицією керівна еліта — це прошарок суспільства з відповідними традиціями, навичками, якщо хочете, секретами, які, як мудрість, передаються від покоління поколінню без зайвого афішування. Це — своєрідна ложа, куди відкритий доступ, у принципі будь-кому, хто пройде відповідну систему відбору.
Зрозуміло, не наша провина в тому, що, не маючи державності, Україна не могла виростити власну еліту, а зробити це за десять років просто неможливо. Тому при владі і опинились секретарі колишніх провінційних обкомів, які керують на рівні інстинкту «брати і ділити», у яких навички управління закінчились на рівні парторганізації, у кращому випадку, області, у гіршому — колгоспу. Та і решту різного роду «чинуш», що засіли в адміністративних будинках міст і сіл, владою українців назвати неможливо, та й не має бажання.
Справжній українець, по суті, звик робити щось конкретне: будувати дім, командувати полком, керувати заводом — те, що він розуміє, осягає і бачить його межі. А сидіти і плескати язиком відправляють, як правило, нікчемних і підлих, щоб не плуталися під ногами і не заважали працювати. У цьому ще одна з причин, чому Україні не щастить з гетьманами. Адже трутні, яких народ виганяє із вулика в депутати і чиновники, через якийсь час стають керівниками, ну, а як вони керують, ми вже знаємо.
Таке враження, що бабка-історія зурочила своїм чорним оком цілий народ, покаравши його власною владою. І оглядаючись на одинадцятирічний період потуг в галузі державотворення, мусимо визнати, що на цьому етапі ми в чисту програли поєдинок із часом і не змогли скористатися шансом, що його надала нам історія. Пройде ще кілька років і образ українця, завдяки його власній владі, з мудреця і трудівника перетвориться на штатний персонаж з анекдотів і вічну рабсилу на підмосковних дачних ділянках.
Глобалістські тенденції у світовій економіці, більш жорстка конкуренція на міждержавному рівні ставлять перед нацією завдання, які в сьогоднішньому аморфному стані українська держава вирішити не в змозі, що призведе найближчим часом до глобального відставання, деградації нації. А на тлі посилення сусідів Україна ризикує де-факто втратити суверенітет, залишившись виконувати функції транзитної території і повітряного коридору.
Ми повинні визнати поразку. Якщо ми зробимо це тепер, ми програємо самим собі, якщо не зробимо цього — програємо іншим, тим більше, що кандидатів на роль переможців багато, як кажуть «...от Москвы до самых до окраин…». Визнання факту власної поразки важливо ще з того боку, що ми будемо змушені зробити новий крок, а навчені гірким досвідом ми його зробимо у вірному напрямку.
Але Україні потрiбен не просто черговий крок, а великий прорив у історію. Оскільки від наших збанкрутілих політиків нема чого очікувати, окрім чергового обсмоктування факту незрозумілого росту, завдяки якому країна може вийти на рівень 1989 року років так через 10—12, ми пропонуємо кардинальну програму модернізації суспільства, яка дозволить вже через сім років говорити про «українське диво» і виведе Україну на новий якісний рівень розвитку.
Семирічна програма модернізації суспільства, яку ми пропонуємо, складається з двох частин- напрямків: базисної та надбудови.
Базисна. Український народ не влаштовує те місце в розподілі ролей, яке відвели нам основні світові гравці (Америка, Європа, Росія і т.iн.), і яке так сліпо намагається зайняти наша власна недалека еліта. Як варіант заявки про своє непогодження із таким станом речей можна було б розглядати іракський варіант, який ні до чого доброго не призведе, та і саддамiв у нас, слава Богу, малувато. Альтернативним є не шлях самоізоляції та відкидання глобалістських тенденцій у світі, а навпаки: Україна повинна очолити проглобалістський напрямок у світовій економіці, тобто визнати той факт, що в майбутньому не уникнути уніфікації суверенних правових моделей.
Немає жодної доцільності в тому, що у світі існують близько двохсот конституцій, які практично нічим не відрізняються одна від одної, але які місцеві політики намагаються змінювати залежно від пори року або наближення закінчення терміну своїх повноважень. Те саме і щодо приватної власності та правових і майнових норм, що витiкають звідси.
Вже всім зрозуміла, особливо колишнім радянським громадянам, непорушність права власності і хибність намірів не визнавати це право. Тим більше, що основа його в більшості країн — римське приватне право. Так навіщо ж нам, українцям, вигадувати власний велосипед, тим паче, що через наших політиків він завжди більш схожий на вiз. Адже куди простіше: взяти вже діючу ефективну модель і впровадити її без будь-яких змін. Ми вважаємо, що найбільш ефективною і легкою для копіювання в наших умовах є нинішня модель Федеративної Республіки Німеччини і ось чому:
а) обидві держави за територією, населенням, кліматичними умовами майже однакові;
б) нацiональнi особливості i розподіл продуктивних сил дуже схожі (Баварію можна порівняти з Галичиною, Рур, як і Донбас, є центром металургійної та вугільної промисловості);
в) обидві країни мононаціональні, Нiмеччина iдентифiкується як серце Європи, Україна — найбiльша монослoв’янська держава, колиска православ’я;
г) німецький федералізм, незважаючи на його двохсотлітню історію, сьогодні має октроїську (привнесену) форму ( після поразки у Другій світовій війні конституція приймалась під контролем окупаційної влади);
д) німецька економіка довела свою ефективність (ФРН сьогодні — локомотив об’єднаної Європи);
і нарешті, навіть особливості національної кухні, а саме ставлення до ковбаси і сала, дуже нас об’єднують.
Надбудова. План заходів Семирічної програми модернізації суспільства складається з трьох етапів:
I етап (2 роки) — скликання конституційного зібрання з представників народу, яке схвалить такі рішення:
— прийняти німецьку модель конституції;
— ввести семирічний мораторій на діяльність Верховної Ради і Конституційного Суду;
— надати президенту на сім років виняткові повноваження щодо формування інституту перехідного періоду для адаптації і втілення вжиття німецької державної моделі;
— визначити кількість федеральних земель: Причорномор’я (Крим, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), Дніпрянщина (Запорiзька, Кіровоградська, Дніпропетровська), Слобожанщина (Харківська, Сумська, Чернігівська, Полтавська), Донбас (Донецька, Луганська), Центральна (Київська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька), Полісся (Житомирська, Рівненська, Луцька), Галицько-Буковинська (Тернопільська, Львівська, Івано- Франківська, Ужгородська, Чернівецька);
— призначити дату виборів до нижньої палати парламенту і дату виборів канцлера;
— створити терміном на сім років спеціальну посаду з контрольно-наглядовими функціями, запросивши на цю посаду авторитетного західного політика (це дасть світовому співтовариству гарантії того, що Україна не піде шляхом авторитаризму і буде наслідувати демократичні принципи; можна запропонувати цю посаду Гельмуту Колю).
Після цього створюються спеціальні експертні інститути під керівництвом президента на базі Міністерства економіки, Верховного Суду та інших відомств з адаптації та введення в дію норм нового законодавства, у першу чергу адміністративно-територіальної реформи.
II етап (3 роки):
— проведення судової реформи;
— адаптація і введення в дію правових норм, що регулюють відносини в галузі цивільного і кримінального права, земельного, комерційного, адміністративного та ін.;
— з метою ефективного управління процесами і для виховання місцевої керівної еліти на ключові посади запросити німецьких фахівців, для чого визначити окрему статтю в держбюджеті.
III етап (2 роки):
— проведення виборів у місцеві (земельні) органи законодавчої влади;
— формування виконавчих органів федеральних Земель;
— проведення виборів до нижньої палати федерального парламенту, формування верхньої палати, обрання парламентом президента республіки:
— всеукраїнські вибори федерального канцлера і формування федерального уряду.
Ми прогнозуємо, що зміна влади в Україні, як це не смішно, відбудеться за російським сценарієм, шляхом підміни нинішнього президента майбутнім (наступником). Цей процес буде проходити на тлі гострої політичної боротьби і масових народних заворушень. Через це українському путіну, на відміну від російського, необхідно буде представити чітку і радикальну програму оновлення, аби завоювати популярність народу і хоча б якось легалізувати власну появу. Найбільш радикальною і одночасно прагматичною, яка відповідає часу, є наша Семирічна програма.
Резюме. Результатом реалізації програми стане те, що замість перманентного бажання стати частиною Європи і безплідних спроб туди вступити, ми збудуємо у себе повноцінну європейську державу. Ми створимо ефективну економічну модель, залучаючи за рахунок низьких податків (а податкові ставки ми можемо регулювати самі) іноземні інвестиції до високотехнологічних і традиційних галузей промисловості і сільського господарства. Адміністративно-територіальна реформа підвищить ініціативу місцевих еліт, а центральній владі надасть можливість стратегічного планування в глобальних масштабах.
І останнє... Дванадцять століть тому наші пращури опинились у схожій історичній ситуації, коли народ, втомившись від нескінченних «розбірок» місцевих князьків-олігархів, що несли розорення і бідність, запросив на царювання варязького князя з дружиною, який дав новий закон і порядок. І через десять років перший щит було прибито до воріт Царгорода, а на місці розділених і нікому не відомих племен під боком здивованої Європи виникла велика держава — Київська Русь, для якої не стояло питання: приймуть її в Європу чи ні. Сама Європа вважала за честь віддати своїх дочок, аби поріднитися з нею. А раптом Гегель має рацію: історія рухається по спіралі?
