От і Буніну, незабаром після Леніна, виповнилося 130
років від дня народження. Великі однолітки не були знайомі, ніколи не зустрічалися,
жили паралельним життям. Проте саме вони уособили історичний розлам Росії
в ХХ столітті. Вождь жодного разу не згадав письменника у своїх творах,
проте Бунін пам’ятав і ненавидів Леніна.
ПАРАЛЕЛЬНЕ ЖИТТЯ
Обидва вони вийшли з дворян. Щоправда, рід Буніних походив,
за словами самого письменника, з «древнього дворянства», і Іван Олексійович
«усе життя почував цю знатність, пишаючись і радуючись», а дворянство Ульянових
почалося тільки з Іллі Миколайовича, який заслужив його старанною службою,
і Володимир Ілліч обірвав його власноруч. Бунін увійшов у історію Князем
російської літератури, а Ленін — знищувачем станових звань, у тому числі
дворянського, і титулів, у тому числі — князівського.
З юності Бунін, ще не знаючи про існування Леніна, відкинув
обрану тим революційну боротьбу «на користь суспільства» і, подібно до
свого літературного героя Арсеньєва, осягнути не міг, чому «повинний принести
себе в жертву якому-небудь вічно п’яному слюсарю чи безкінному Климові».
І Бунін, і Ленін вже в молодості знали, що покликані писати.
«Я жив для того, щоб писати...» — це кредо Буніна. «Писати! От про дахи,
про калоші, про спини треба писати, а зовсім не задля того, щоб «боротися
зі сваволею і насильством, захищати пригноблених і знедолених...». А Ленін
писав саме «задля того», тобто щоб «перевернути Росію».
У 1900 році Бунін випустив збірку віршів «Листопад», а
Ленін — газету «Іскра»; у 1903 році Бунін одержав за цю збірку свою першу
Пушкінську премію, а Ленін створив більшовицьку партію; у 1909 році Бунін
удостоївся другої Пушкінської премії і був обраний почесним академіком,
а Ленін зустрів Інесу Арманд і видав «Матеріалізм та емпіріокритицизм».
У 1917 році Ленін, повернувшись з еміграції, зайнявся створенням держави
Рад робітників, селян і солдатських депутатів, а Бунін щиро журився в щоденнику:
«Волю «вільної» Росії чомусь виражають тільки солдати, мужики, робітники.
Чому, наприклад, немає ради дворянських, інтелігентських, обивательських
депутатів?». Приголомшливе різнодумство. Після перемоги Жовтневої революції
і повного торжества Леніна в бунінських записах раз у раз з’являються гіркі
фрази: «... Виходу немає! Ледве не весь народ за «соціалістичну революцію»...
Народ зненавидів усе... Сильно плакав... Була Росія! Де вона тепер?...».
Імовірно, це збіг, але саме навесні 1918 року, коли Ленін
в’їхав у Кремль на чолі Радянського уряду, Бунін виїхав з Москви в Одесу,
зрозумівши остаточно, «що дихати з більшовиками одним повітрям неможливо».
Однак ненависні Буніну червоні, видворивши з міста іноземних інтервентів,
білогвардійців та ін., знову наздогнали письменника, і він змушений був
прожити «п’ять несказанно болісних місяців під більшовиками», нещадно розтрощеними
в «Окаянних днях». Нарешті на початку 1920 року Бунін із дружиною — Вірою
Миколаївною Муромцевою — «навіки простився з Росією».
Але Бунін вважав себе не втікачем — вигнанцем. Про це оголосив
усьому світу при врученні йому Нобелівської премії в 1933 році: «Iбо хто
ж я? Вигнанець, що користається гостинністю Франції...».
ОКАЯННА НЕНАВИСТЬ
Коли Бунін вперше показав Галині Кузнецовій свої «Окаянні
дні», та записала: «Який важкий цей щоденник! Яке... важке це нагромадження
гніву, люті, часом сказу». Дійсно, вулканічний антибільшовицький гнів,
немов магма, застиг у бунінських щоденниках. Це вражає, тому що письменник
вважав, що «немає нічого краще щоденників — все інше брехня!».
У «Окаянних днях» Бунін назвав Леніна «Каїном Росії», а
більшовиків «природженими злочинцями», яких у світі не було «підступніше,
кровожерливіше, потворніше» і які «готові на погибель половини російського
народу». Хоча відразу ж він писав про свою «люту спрагу погибелі» тих,
хто протистояв білим, інтервентам, не бажаючи зрозуміти, що мова дійсно
йшла про більш ніж половину російського народу. Молив про те, щоб до Одеси,
зайнятої червоними, «увірвався хоч сам диявол і буквально по горло ходив
у їхній крові».
Розпал бунінської ворожості до Леніна не спадав і в еміграції.
Скажімо, наприкінці 1922 року в Берліні на дружньому вечорі з приводу гастролей
МХАТу В.Качалов прочитав вірш В. Маяковського. Коли він закінчив під оплески
присутніх емігрантів і стало тихо, Бунін голосно сказав дружині: «Поїдемо,
бо, даруй, ще будуть читати й ленінські промови». У цьому прорвалося бунінське
неприйняття практично всіх радянських поетів і письменників.
Незабаром після смерті Леніна і перейменування Петрограда
в Ленінград Бунін напророчив, що на все більшовицьке «у свій час неодмінно
впаде... Божий гнів... На всі ці Ленінгради впаде вогонь і сірка...»
«ЗЛИЙ НАРОД»
I«КЛАСИ, ЩО КОМАНДУЮТЬ»
Рiчь у тiм, що Бунін був проти розподілу суспільства на
експлуататорів та експлуатованих і визнання народом лише останніх. У передреволюційному
1916 році він писав: «...Це ідіотський розподіл народу на дві частини:
в одній хижаки, грабіжники, опричники, холопи, царські слуги, уряд і городові,
люди без усякої честі та совісті, а в другiй — справжній народ, мужики,
«чисті, святі, богоносці, трудівники і мовчальники»... Тим більше, що автор
«Деревни», який розкрив безпросвітну відсталість сільського життя, добре
знав, що проти «першої частини» народу «злістю мужики таємно повні». Але,
на думку Буніна, у селянській Росії «народоправство» неможливо — у мужиків
немає знання своєї держави, відчуття її — російської землі, а не своєї
тільки десятини. «Злий народ! Брати участь у суспільному житті, у керуванні
державою — не можуть, не хочуть за всю історію».
Природно, що в очах Буніна більшовики були плебеями, які
замахнулися на духовну, аристократичну еліту, інтелектуальний цвіт суспільства.
— Народу, революції усе прощається... А в білих усе відібрано,
зганьблено, сплюндровано, вбито — батьківщина, рідні колиски і могили,
матері, батьки, сестри...
Ленін відреагував свого часу на таке сприйняття найбільшого
соціального катаклізму, зауваживши про книгу іншого письменника — О. Аверченка:
«Так, саме так повинна уявлятися революція представникам командуючих класів».
Утім, якщо глибше вчитатися в самого Буніна, то натрапиш на його знаменне
міркування про те найважливіше людське почуття, «яке вкладено в кожну душу
і буде жити довічно, — почуття найсвятішої законності, найсвятішої необхідності
кінцевого торжества добра над злом і граничної безпорадності, з якою у
свій час зло карається».
Хіба не в цьому пояснення народної кари в Жовтневій революції,
як і граничної її нещадності?
... Годі й казати, Бунін був одним з найуїдливiших, злiших
i найтендiцiйнiших упереджених опонентів Леніна. Але письменник був абсолютно
правий, що «дійсної неупередженості все одно ніколи не буде». «А головне,
— пророчо написав Бунін у «Окаянних днях», — наша «упередженість» буде
дуже і дуже дорога для майбутнього історика. Хіба важлива «пристрасть»
тільки «революційного народу»? А ми що ж, не люди, чи що?»
