Для філософа немає, мабуть, теми складнішої, ніж тема свободи. Це, очевидно, як у поета тема любові. Скільки не думай, нічого путнього не напишеш. А тим часом і той, і інший тільки цими двома темами і стурбовані. Все інше — так, дрібниці, деталі. І не випадкове народження філософії з поезії. Хоча всупереч факту це мало ким визнається. Цікаво, що й у зрілій філософії бували справжні поети. От, приміром, Гегель. Його діалектика — це поезія вищого ґатунку. А що пам’ятає про Гегеля доктор якихось наук, котрий колись складав кандидатський іспит? Ну, кількість, ну, якість, вода кипить, зерно проростає і т.iн. Або ось ще — діалектика. Що є лисина? — Перетворення голови у задницю, спочатку за формою, а потім і за змістом. Добре, ще з Чехова. «Від чого помер ваш дядя? Він, знаєте, замість п’ятнадцяти крапель, як наказав доктор, прийняв шістнадцять». Така ось філософія. Смієтеся? Але ж Гегель інакше як про свободу, ні про що інше не мислив. І наприкінці життєвого шляху вирік наступне: «Про жодну ідею не можна з таким повним правом сказати, що вона невизначена, багатозначна, доступна найбільшим непорозумінням і тому дійсно їм піддана, як про ідею СВОБОДИ, і про жодну не говорять звичайно з таким малим ступенем розуміння її».
ЗМIСТ СВОБОДИ
Свобода невловима думкою і словом. Помислити чи висловити — значить визначити і закріпити щось. А зі свободою несумісні ані межі, ані скріпи. Втім, відомо, що «моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого». Але це — «моя свобода». А свобода взагалі дихає, де хоче. Микола Бердяєв додумався навіть до «нествореної свободи», котрій «належить примат над буттям». Саме ж буття, за М. Бердяєвим, є «остигла свобода» або об’єктивація. Цей феномен — об’єктивація, — наповнює світ трагізмом. Об’єктивація є викидання зовні, коли Свобода=Дух в’яне та вмирає. Нестворена свобода ірраціональна, вона укорінена в Ніщо або в безодню. Бердяєв використовує для «безодні» слово «Ungrund», запозичене в німецького містика Якоба Беме, що у банальному розумінні означає «підземелля». Ця свобода перебуває вічно і поза Богом-Творцем. Вона непідвласна Богу.
Я думаю, не треба шукати одного-єдиного, найбільш правильного визначення свободи. Все, що говорить людина про свободу, вірно, тому що вона говорить про себе. Тільки хто ця людина, хто говорить? Це не можна не враховувати. Деякі вважають, що не важливо, хто говорить. При об’єктивному науковому розгляді з’ясовується, мовляв, суть справи взагалі. Інші заперечують: такий об’єктивізм — учорашній день філософії. Послухаємо все ж таки, що говорять.
1.«Свобода — це коли я можу робити усе, що хочу». Хіба це не вірно? Але хто так говорить? — Раб, і взагалі людина залежна. Вона говорить так тому, що не може робити те, що хоче, а змушена робити те, що не хоче. Те, що накажуть. Усі думки його про одне — позбутися від чужої волі, втекти від ненависного наглядача, самодура старшини, зануди вчителя, дурня начальника. Вони, — всі ці люди, — перешкоджають здійсненню її бажань. Звільнитися, означає здобути незалежність від них.
Далі одне важливе зауваження. «Можу» у цьому визначенні означає можливість діяти за відсутності перешкод, котрі роблять інші. Якщо людині зв’язали ноги, то вона не може, скажімо, танцювати, і, значить, вона не вільна. Безногий теж не може танцювати. Але про нього не говорять, що він не вільний. Цю свободу, оскільки вона характеризує відношення між людьми — між бажаючими діяти і тими, хто створює перешкоди до дії, називають політичною свободою.
2. «Кожен крок уперед по шляху культури був кроком до свободи». Тут мова вже про людство. Так кажуть марксисти. І тоді виявляється, що завдання людини як людства — звільнитися від тиранії природи. У цьому, кажуть, зміст історії. З прогресом росте здатність людини діяти у відповідності зі своїми інтересами і цілями, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності. Коротше, свобода є «пізнана необхідність». Про приклад iз безногим прихильник такого розуміння свободи скаже так: ми пізнаємо об’єктивну реальність, зробимо протези і безногий буде танцювати. Ми звільнимо його від «деспотизму фізичної необхідності». Теж гарне визначення, якщо не вважати, що свободою тут назване те, що краще називати владою або пануванням над природою. Щоб не підмінювати поняття, щоб ідея політичної свободи не йшла в тінь.
3. «Бути вільним, значить — володіти собою». Коли я стаю незалежним від чужої сваволі, від перешкод, які чинять моїй дії інші люди, тоді я роблю перший крок до свободи більш високого рівня. Треба ще звільнитися від себе, тобто не бути рабом своїх пристрастей. На манер марксистів можна говорити тут про природу, але тепер природа в мені. Вона є моя плоть, а плоть є «буття, що не володіє собою» (В.Соловйов). Вона примушує мене до вчинків, що я сам не хотів би робити. Як людина вільна, я говорю слідом за апостолом Павлом: «Усе мені дозволене, але ніщо не повинно володіти мною» (1-і Кор. 6, 12). Можна стверджувати, що людина вільна, коли вона може сказати собі «НІ». Це «ні» голос розуму диктує ірраціональним пристрастям. Утім, поки доводиться говорити «ні», людина ще не цілком вільна, вона тільки стала на шлях свободи. Наприкінці цього важкого шляху, шляху аскези, або простіше, самовиховання, формується особистість, яка вже просто не бажає того, чому вона раніше говорила «ні».
4. А тепер про свободу, якщо можна так сказати, вільної людини. Цивілізованої людини, яка говорить більше «наша свобода», ніж «моя свобода». Тут я б вибрав висловлення Едмунда Берка: «Люди мають право на громадянські свободи рівно в тій мірі, в якій вони готові накладати на свої прагнення ланцюги моралі, — у тій мірі, в якій їхня любов до справедливості перемагає їхню жадібність». До такої свободи рости і рости. Це стає ясно, коли свобода обрушується на суспільство. Коли в журналістів розв’язуються язики, а в начальників — руки. Тоді згадуєш про часи парткомів i обкомів. Вони давили не тільки неакуратних на слова, але й царків, що зарвалися, перших осіб середніх ешелонів. Очевидно, ці царки ніколи не були такими вільними, як зараз. Нас закликають вживати проти них силу закону, правосуддя. Чудова ідея, якщо забути, що ця сила в їхніх же руках.
НАВIЩО СВОБОДА?
Що робити зі свободою, заради чого її домагатися? У певному сенсі запитання це просто дурне. Бо воля — сама суть людини. Значить, свободи багато не буває. Життєве завдання людини — звільнення. Починається воно з появи на світ, зі звільнення від тіла матері. І продовжується до останнього подиху, коли, як казав Платон, душа звільняється від оковів тіла. І все життя між цими подіями — звільнення, щоденне, щогодинне. Людина їсть, значить вона звільняється від гнітючого почуття голоду, домагається жінки — звільняється від неї, як здається. Можливо, тому про волю як стан і говорити не треба? Але чому ж? Ось я вийшов за ворота в’язниці, я вільний. Хіба не виникає питання, як мені свободою розпорядитися? Іншими словами, що мені робити із самим собою? Питання питань. Благо, що завжди знайдуться повсякденні проблемки, що відсунуть це питання, заглушать передвічний заклик у душі. І стане людина в колію, і спокійно почимчикує собі дорогою. А інший побачить життя як проект. По-різному виражається ця спрямованість у майбутнє. Відбутися як людина, досягти максимальної богоподібності, отримати повною мірою земні цінності — багатство, владу, соціальний статус. Усі ці тлумачення проекту припустимі. Всі підпадають під визначення: культура — це зусилля.
ТЯГАР СВОБОДИ
Чи такий це гарний стан — свобода? Одразу обрушується купа питань: як вчинити, що сказати, що купити, що взагалі робити, як жити, бути чи не бути, зрештою? Зробити вибір, прийняти рішення, здійснити його — чи легко все це? Самому, чи легко? Добре б скинути тягар вибору. Щоб не вирішувати самому, щоб хто-небудь за мене все це. Хтось усезнаючий, всемогутній. Є варіант — звичай. Дотримуватись звичаїв у традиційному суспільстві — справа кожного. І припиняти відступ від звичаю теж. І виходить, що в такім суспільстві люди немов пов’язані. Кожен пильнує, і усі вони, як один. Комусь подобається жити в традиційному суспільстві, у суспільстві, де панує звичай. Так спокійніше, бо звичай, — зовнішній розум, акумульований розум предків, усе заздалегідь визначив, угадав, розписав і наказав. А розум внутрішній, власний, спокійно дрімає. Йому нема чого напружуватися. Але...«звичай — деспот між людей». Це співець свободи добре помітив.
Зовнішній розум може існувати не тільки у формі звичаю. Це — розум іншої людини. Учителя, наставника, визнаного духовного авторитету. Це визнання вільне. Я хочу бути поруч iз ним. Не для чого, просто бути. А якщо все ж таки «для чого?», то для порятунку душі. Не треба думати, що таке було колись. Таке є сьогодні. Москвич, бізнесмен, кидає суперприбуткову справу, продає «Мерседес», їде на крихітний острів у Псковському озері, щоб передати в місцевий храм накопичені кошти та жити молитвами поруч зі старцем. І таких дивних людей там чимало. Вони хочуть бути ближче до старця, можливо, тому, що старець ближче до Бога.
Ще варіант — хазяїн держави, батько рідний, вождь і вчитель. Той, хто захистить, заспокоїть, все влаштує, нагодує, наведе порядок. Чи мало людей сьогодні тужать за ним? Є й теоретики серед них. Міркують вони приблизно так, як Великий інквізитор з відомого роману. Основна теза — «нічого і ніколи не було для людини і для людського суспільства нестерпніше, ніж свобода!». А тому при виборі — свобода чи хліб, більшість людей віддасть перевагу хлібу. Бо хліб очевидніше, «нічого немає безперечніше за хліб». Більш сучасний образ — рибу тобі чи вудку? — Звичайно, рибу. Ця більшість складається зі слабких та підлих, створених бунтівниками. Вони не можуть впоратися зі своєю свободою, вони шукають, перед ким схилитися, і схиляться перед тими небагатьма сильними, хто підніме прапор хліба земного.
Подібність хазяїна держави і Великого інквізитора простирається далі. Давши слабким хліба, вони беруться заспокоїти, тобто перемогти і полонити, їхня совість — дати їм віру. Не ту, яка ґрунтується на вільній любові, а ту, що пізніше назветься «ідеологією» і складається з трьох земних сил — чуда, таємниці й авторитету. Хто володіє цими силами, тому слабка більшість вручить свою совість. Нарешті, останнє мучення людства — потреба у всесвітньому з’єднанні. І це забезпечать сильні світу цього, одержавши від слабких їхню свободу. Об’єднають роздроблену свободою череду, запобіжать великому винищуванню, врятують слабких від них самих.
Жоден з перерахованих варіантів втечі від свободи цивілізованій людині не підходить. Не треба бігти, потяг пішов. Людина дійсно приречена на свободу. Можливо, такою вона була завжди — один на один зі своєю свободою. Але сьогодні вона усвідомлює це гостріше, ніж будь-коли. І тому сьогодні вона ясніше розуміє відповідальність. ЗА себе і ПЕРЕД Іншим.
