«17 липня 1876 року міністерство внутрішніх справ Російської імперії заборонило друкувати навчальні та науково-популярні книги українською мовою», – нагадав у Facebook Олег Чеславський
Читати книги і дослідження, які стосуються історії розвитку культури і освіти в Росії, – справа невдячна і потребує неабиякої витримки. Раз по раз повертаєшся до імен авторів і не віриш власним очам, коли фіксуєш їх поважні регалії – професори, доктори, академіки… Тож ще раз на повну силу відкривається і так очевидне – як майстерно, по-варварськи російська імперська думка використала, привласнила історію нею ж поневоленого народу, аби на чужих костях витворити власний міф про власну велич і геніальність. Саме по цих науковоподібних текстах можна чітко простежити, які технології і практики були при цьому задіяні.
Взятися за цю тему, поринути з головою в великодержавні історичні завали мене спонукав нещодавній погром української бібліотеки в Москві. Наступ на українську книгу в Росії почався ще у 2007 році. Тоді з Бібліотеки української літератури в Москві звільнилися семеро співробітників-українців, а невдовзі по тому Ю.Г.Кононенкові, одному з ініціаторів її створення наприкінці 1980-х років, який, до слова, був автором книги про історію Бібліотеки, було відмовлено у продовженні трудового контракту. На той час Кононенко завідував відділом російської україніки та був одним з найстаріших і найбільш професійних працівників Бібліотеки. У 2009 році Юрієві Кононенку російські прикордонники не дозволили повернутись додому в Москву з України, мотивуючи це порушеннями останнім російського законодавства. Тоді ж було списано багато українських видань, передусім періодичних видань українських громад Росії. Далі тиск приймав дедалі вигадливіші і жорсткіші форми. Публікації «Дня» на цю тему носять характер фронтових зведень. Нещодавно проти директора Бібліотеки Наталії Шаріної було висунуто звинувачення в розпалюванні ненависті або ворожнечі, а також за двома епізодами 160 статті Кримінального кодексу РФ («привласнення або розтрата»).
Хтось сприймає цю брутальну акцію як продовження інформаційного наступу на Україну. І матиме, вочевидь, рацію. Та переконана, що суть проблеми ховається далеко глибше. Бо маємо справу з продовженням політики культурної ізоляції самої Росії, її подальшою інтелектуальною консервацією. Це відбувалось під час царату, продовжувалося у сталінській політиці «розвитку і злиття (читай – поглинання) націй». На деякий час, короткий час єльцинського періоду, ця імперська тварина, здається, відступила. І ось на новому своєму витку ми знову зіткнулися з тим, що колись Радищев назвав «Чу́дище о́бло, озо́рно, огро́мно, стозе́вно и ла́яй». Це епіграф до його знаменитого «Путешествия из Петебурга в Москву», видозмінена фраза Василя Тредіаковського «Ужасное чудовище, безобразное, огромное, лишенное зрения».
УКРАДЕНІ СКАРБИ
В Росії завжди боялися і ненавиділи освічених людей. Ненавиділи і книги як джерело вільнодумства і розпусти. Щоправда, за єдиним винятком – сумнозвісного «Домострою», укладеного в середині ХІV століття протопопом Благовіщенського монастиря у Москві — Сильвестром, духівником Івана Грозного. Російської енциклопедії, котра узаконювала домашнє звірство. Вона по праву належить тогочасній російській інтелектуальній думці.
«Домострой» – концентрований досвід епохи, в якому головне – найголовніше – раболіпство і прославляння царя: «Як царя або князя шанувати і в усьому їм коритися, і всякому володарю коритися, і правдою служити їм у всьому», і насадження страху перед Богом. У цьому зведеннні правил немає жодного слова про освіту. До слова, його постулати нині російська «прогресивна» думка намагається реанімувати як щось фундаментальне, універсальне, сакральне, «и с к о н н о е». І активно використовує в боротьбі з політичною опозицією і шельмуванні сексуальних меншин.
Православіє, яке грізним поступом ішло Росією, справді аж ніяк не супроводжувалося розвитком писемності, грамотності населення. Єдиним засобом, і це визнають більш сумлінні дослідники, була передача знань від старших до молодших. Більше того, самі служителі церкви часто просто не вміли читати і проводили богослужіння не за церковними книгами, а по пам’яті, віками заведеним порядком.
До нас дійшло звернення новгородського архієпископа Геннадія до митрополита Симона (кінець XV - початок XVI ст.) з проханням «печаловаться» перед государем, «щоб училища учинити»: «Моя порада вчити в училище насамперед по абетці, словами під титли та псалтир: коли це вивчать, тоді вже можна читати і всякі книги. А то мужики-невігласи вчать хлопців – тільки псують. Спершу він навчить його вечірні, і за це приносять майстру каші та гривню…Те ж покладається і за заутреню, а за години - плата особлива. Понад те, даються ще поминки, крім обумовленого могорича. А відійде (такий учень) від майстра – нічого і не вміє, тільки бреде по книзі. Адже не можна інакше осягнути сенс книги, як вивчивши абетку та титла». Тобто російські педагоги стародавньої Росії вміли натаскувати кандидатів в священнослужителі прямо з голосу, без справжнього навчання грамоті.
Через півстоліття у 1551 р на Стоглавому соборі повторилися ті ж скарги на низький рівень грамотності духовенства. Потреба в освічених людях в XVI ст. значно зросла, що було пов'язано з розвитком економіки, державного апарату об'єднаної країни, міжнародних зв’язків. Стоглавий собор ухвалив: «В царствующем граде Москве и по всем градом... у священников, у дьяконов, и у дьячков учинити в домех училище, чтоб священники и дьяконы и все православные христиане в кожемжде граде предавали им своих детей и на учение грамоте и на учение книжного письма».
Тут виникає закономірне запитання, а як же майже 7 тисяч інкунабул, які зберігаються, наприклад, в Російській національній бібліотеці? Які, як зазначають російські дослідники, є свідченням високого розвитку освіти. І культу книги. Звідкіля її неймовірні скарби? Тут треба сказати, що, звісно ж, від захопленої у 1795 році Російською імперією у Варшаві як трофей бібліотеки Залуських (майже 300 тис. томів та 10 тис. рукописів), бібліотек Вольтера і Дідро, Ланського і більшої частини Головного архівного управління Франції зі зруйнованої фортеці Бастилії в Парижі (викуплена дипломатом Петром Дубровським і перевезена у Петербург), та трофеїв численних експедицій по теренах самої імперії. Одну з перших очолив сумнозвісний Петро Валуєв, в маршрут якого входив, звичайно, Київ та Київська губернія. Його діяльність в Україні поки що залишається поза увагою вітчизняних дослідників, та чи не з тих часів у російських фондах з’явилося широко відоме зібрання староукраїнських рукописів (понад 300 тис.), серед них: перша датована пам'ятка вітчизняного письменства— «Остромирове євангеліє», найдавніший список літопису Нестора, рукописні книги XI — XII ст. та ін.
Про царське полювання на українські книги я частково писала у статті «Пастка Межигір’я, або Воскреслий дух Семена Палія» за 26 лютого 2014 р., особливо про багатющу колекцію Межигірського монастиря – того, якому у 1683 році заповідав своє величезне книжкове зібрання український просвітитель І. Гізель. У тому ж XVII столітті московський патріарх Іоаким, відсилаючи монастирю в подарунок книги, написав: «У прирощення до спадщини Ярослава!». Символічний напис: 1786 року, коли після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) російська влада закрила монастир, величезні монастирські багатства були конфісковані Російською імперією. Довго і безнадійно ченці Межигір’я намагалися повернути втрачені церковні цінності.
У 30 роках минулого століття під час українізації українська делегація була відправлена урядом УРСР до Москви зі списком цінностей і адресами їх перебування: Ермітаж, Збройна палата... Нескладно здогадатися, яка доля чекала тих посланців, — їх розстріляли. Зникли безслідно і самі документи.
Ще трагічнішою є історія книжкового зібрання Києво-Печерської лаври, де були фонди домонгольської доби. Про це ми знаємо від Павла Алепського – архідиякона, секретаря антіохійського патріарха Монарія, який супроводжував його під час подорожі до Москви у 1653-1055 рр. Патріарх зі своїм супроводом відвідав Київ двічі: на шляху до Москви і при поверненні. Павло вів дорожній щоденник, у якому арабською мовою автор пише про багатющу книгозбірню Печерської обителі: "Тут є прекрасне приміщення для книгосховища, де містилися надзвичайно дорогі книги" А трохи далі: "У кімнатах архімандрита Печерського монастиря ми бачили старі грамоти, дані колишніми патріархами за 500 років на пергаменті, що свідчили про незалежність їх правління". Тож ми можемо впевнено говорити, що якась частина книжкового фонду Києво-Печерського монастиря пережила монголо-татарську навалу 1240 р. та дійшла до середини XVII ст.
Потім була страшна пожежа Печерського монастиря в ніч з 21 на 22 квітня 1718 р., коли в полум'ї загинули книги XI – початку XVIII ст. Згадку про нищення тисяч рукописних книг та монастиря донесла до нас видатна пам'ятка української прози та публіцистики XVIII ст. "Історія русів або Малої Россії". Автор твору наголошує на тому, що тут зберігалася "найперша в Росії, найчисельніша і найдавніша бібліотека, зібрана і примножена Великим князем Київським, Ярославом Володимировичем, і збережена в печерах від усіх перед тим колишніх ворожих нашесть і руїн, а нині полум'ям поглинена». На думку відомого російського дослідника-книгознавця М. Розова, сліди бібліотеки Ярослава треба шукати в «Ізборніку Святослава», а також у 20 інших давньоруських рукописах, які зберігаються в Санкт-Петербурзі в Російській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна.
КНИГА ЯК ВОРОГ ЦЕРКВИ І ДЕРЖАВИ
О так, нинішнім російським історикам, які хизуються високим освітнім і культурним розвитком часів царської Росії, не зовсім зручно підкреслювати, що блискучий імперський фасад творився в основному за допомогою краденого і награбованого, що за золоченою вітриною геополітичної в своїй суті концепції «Москви як третього Риму», Москви як столиці світового пролетаріату і нинішньою уже гундяєвською ідеологемою «русского мира» – насправді прихований страх перед розмаїттям світів і світоглядів, які неможливо контролювати, які несуть в собі зерна непокори. В ній же і очевидне прагнення до привласнення чужих надбань та одночасної консервації окремішньої, суворо регламентованої специфічної культурної ойкумени. За розлогими розмірковуваннями сьогоднішніх творців і пропагандистів месіанської ролі Росії у творенні нового «русского мира» - по суті, стара концепція будування стін, відгородження догмами від зовнішнього світу.
Бо ще у 1901 році харківський єпископ Амвросій писав, що розвиток науки призводить до зростання зневіри, вчених же він називав «найнебезпечнішими ворогами церкви» . Єпископ Інокентій закликав відмовитися від наукового світогляду і повернутися до віри. У 1905 році московський єпископ Никон звинувачував московських професорів в тому, що вони погубили юнацтво і втягнули його в революцію. Цієї ж думки дотримувався і петербурзький митрополит Антоній Вадковський. Ленін і його вірний учень Сталін від проповідей пішли значно далі – але це вже інша тема. Значно трагічніша.
І така позиція була не витвором уяви церковників XIX століття. Вона має свою тяглість від самих початків російської державності. Якщо іти по низсхідній, то це звичайна практика в Росії, яка колись, за висловом поета Миколи Рубцова, «случилась», і на її просторах більше нічого не траплялося. Не мінялося нічого по суті. 1860 році була заборонена праця видатного німецького філософа Фейєрбаха «Історія нової філософії від Бекона до Спінози», у 60-х роках XIX століття було заборонено видання роману Жюля Верна «Подорож до центру Землі», в якому духовні цензори знайшли антирелігійні ідеї, а також небезпеку знищення довіри до Священного писання і духовенства.
Були визнані блюзнірськими і за наполяганням духовної цензури знищені книги видатного німецького письменника Генріха Гейне «Книга пісень», «Боги у вигнанні» і ін. Навіть в 1904 році в повному зібранні творів Гейне багато місць, «які підривали» благочестя, були виключені. Під заборону духовної влади потрапили твори таких французьких письменників, як Гюстав Флобер, Анатоль Франс, Еміль Золя, Анрі Барбюс та ін., в чиїх творах були виявлені «блюзнірські і богохульні» думки, знущання над християнством.
Під цензурною забороною були і твори російських письменників. Приглядалися до кожного. Від Сумарокова до Пушкіна… Впродовж усієї історії мислячі люди були під тотальним наглядом. У 1893 році духовна цензура не допустила видання творів Герцена, причиною чого став «атеїзм А. І. Герцена і його соціальні ідеї». Представники духовного відомства в видаваних ними брошурах називали Герцена «боговідступником і ворогом християнської віри, противником православ'я». Чаадаєв, Радищев, Лєсков, Гоголь, Пушкін. Цей список неймовірно довгий. Розпорядженням Головного управління цензури було наказано заборонити до передруку нові видання книги «Народні російські легенди, зібрані Афанасьєвим», а 5000 вже віддрукованих примірників були знищені. У 1853 році при виданні повного зібрання творів М. В. Гоголя на вимогу духовної влади з його творів виключили багато місць, які були визнані образливими для церкви. Та досить глянути на біографію будь-кого з російських письменників, і ви натрапите на драматичну або взагалі трагічну історію стосунків Книги і влади. Арешти, буцегарні, заборони, вбивства, самогубства…
Російські правителі ніколи не втрачали нагоди виставити себе в якості високоосвічених просвітителів Європи, як от Катерина Друга, з іншого боку – та ж таки сумнозвісна цариця зобов’язувала Синод посилити нагляд за книгами, які ввозяться в країну.
УКРАЇНЦІ ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ДОНОРИ ІМПЕРІЇ
І все ж чи не в кожній статті про «високий» розвиток освіти та книгодрукування в Росії ми натрапляємо на панегірики європейському рівню науки та освіти в державі, початки яких виводяться, звісно ж, з Київської Русі і особливо наголошується на бурхливому їх розвитку за Петровського періоду. Щоправда, ніде не фіксується, що саме українцям, а про це свідчать численні історичні джерела, належить провідна роль у подоланні неписьменності та безкультур’я росіян. Наприкінці ХVІ ст. іноземці з подивом відзначали: в той час, коли більшість членів Московської державної думи були безграмотними і розписувалися «хрестиками», в Україні «прості козачки йшли до церкви в неділю з богослужбовими книгами в руках». Культурна перевага України над Москвою проявлялася не лише у традиційно високому рівні освіти і поширенні її в народних масах, що репрезентувало нашу землю як одну з найрозвиненіших в Європі з часів Київської Русі, але й у культурно-історичній відмінності менталітету українців, їхнього суспільного та духовного життя. Тож українці, хто добровільно, хто з-під нагая, несли культуру північному сусідові. Після укладення угоди 1654 року український культурно-просвітницький вплив на Росію посилився. Реформа православної освіти, проведена в Києві видатним українським церковним і культурним діячем Петром Могилою, заснований ним Київський колегіум, перетворений згодом на Києво-Могилянську академію, та її випускники підготували нові орієнтири культурно-духовного життя, котрі, починаючи з середини ХVІІ ст., були в широких масштабах використані Московією.
Україна практично відразу ж після так званого приєднання стала відігравати роль інтелектуального «донора» в освіті, культурі, науці, релігії Московського царства. До Москви переїжджають такі видатні церковні й освітні діячі, як ректори Києво-Братського та Києво-Могилянського колегіумів Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський, відомі вчені, письменники-полемісти, вихованці київських навчальних закладів Єпіфаній Славинецький (засновник і перший ректор греко-латинської школи у Москві), Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та десятки інших просвітителів. З Києво-Могилянської академії російські правителі вербували її професорів і випускників, пропонуючи їм найвищі церковні, освітні та урядові посади. Саме її вихованці стали основоположниками всеросійських шкіл, центрів, галузей наук. Тих, хто не бажав туди їхати, примушували насильницькими методами, надто за часів Петра І та Катерини ІІ. Вже на початку ХVІІІ ст. у поширенні освіти та розбудові московської культури як організатори і викладачі навчальних закладів, церковні діячі, письменники, перекладачі беруть активну участь представники Київської академії Гавриїл Бужинський, Феофан Прокопович, Дмитро Ростовський, Стефан Яворський та інші інтелектуали. Їхніми силами у Москві було закладено Слов’яно-греко-латинську академію, в якій протягом десятиліть працювало понад 130 викладачів із Києва. Очолював академію видатний український релігійний і культурний діяч, письменник С. Яворський. Саме професори Києво-Могилянської академії заснували Московський університет, були його першими ректорами, деканами, професорами. Випускники Академії та інших навчальних закладів України «во множестве учительствовали на Московии», започатковували шкільну справу у багатьох містах Росії.
Особливо великі заслуги Києво-Могилянської академії в розбудові російської православної церкви, у забезпеченні її кадрами релігійних діячів різного рівня. У своїй книжці «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» відомий дослідник цієї проблеми, професор Казанського університету К. Харлампович відзначав, що у ХVІІІ ст. «состав высшей великорусской иерархии наполовину был занят малороссами». І це було аж ніяк не випадковістю.
Українці справили могутній просвітительський вплив на російську імперію, та їхнє ренесансне за своєю природою світосприйняття, органічно виплекане в лоні європейської цивілізації, до якої належали, прийшло в глибоке протиріччя з догматичним азійським мисленням російських владоможців, які сприймали світ через готові кліше і закостенілі постулати. Тож їхня діяльність і спричинила до глибинного потрясіння самих основ російського православ’я, яке знайшло свій вияв у т.з. розколі, згодом і до політичної турбулентності під час повстання декабристів, в якому вихідці з України відігравали визначальну роль. В результаті – самоспалення, тотальне знищення розкольників, кривава розправа над бунтівниками. Бо глибинним осердям самої природи цього державного утворення було мракобісся і догматизм.
Росія на повну силу використала українців для інтелектуального забезпечення імперії. Вона безцеремонно привласнила українські духовні і культурні надбання при одночасному тиску, нещадному виполюванні української освітньої ниви. Заборони, утиски, контроль над діяльністю українських письменників. Заборони, арешти. Валуєвські циркуляри, Емські укази. Імперська тварина пильно стежила, аби на цій ниві раптом не проросло насіння самосвідомості і не заявило свої права на пограбоване, тим паче якусь окремішність власної історії від великоросійської. Цим пояснюється не лише асиміляційна політика царату, яку Джеймс Мейс називав протогеноцидною щодо українців. В цьому і причина знищення українського культурного відродження у 30 роках минулого століття і найжахливішого геноциду в історії людства – Голодомору. Російська мова часів СРСР, писав Дж. Мейс, стала єдиною мовою для тих, хто прагнув досягти якогось успіху у житті. І що надважливо – вона стала визначальним фактором особистої безпеки, оскільки сприймалася як майже абсолютний вияв лояльності до влади. «Переконаний, що ніколи не припиняться тертя між Україною і Росією, якщо Москва продовжуватиме виводити витоки своєї історії з матері міст руських Києва, а не займеться впритул проблемою ідентифікації власного народу і ролі власної держави, сприйнявши та переробивши матеріал, нагромаджений не тільки українськими істориками, а й російськими. І поки в тих чи інших формах буде реанімуватися російська ідея у формі православ'я і великоросійської зверхності, або ж у формі комуністичної ідеології, в якій російська імперська ідея грала роль цементуючого клею для створення нової історичної спільності радянського народу на ґрунті русоцентризму, неросійським народам буде нелегко придушити в собі почуття історичної образи і вони завжди будуть намагатися захистити себе різними блоками, спілками, а то і війнами, як це сталося в Чечні, проти небезпеки, яку постійно генерує Росія що до новостворених держав, які виступають проти її територіальних та інших претензій. До речі, претензії ці також висуваються і артикулюються за вотчинним, а не національним правом, яке сприйняли і переробили більшість модерних держав».
Нещодавно український художник і філософ Андрій Зеленський визначив завдання для себе і українських культурних діячів: "Будівництво культурної стіни. Тому що у нас зараз загострення культурного конфлікту. Є європейський культурний простір, який живе за певними законами. І є на північному сході рабовласницька імперія. І з ними стався культурний конфлікт. Зараз він проявився, і ми для себе з'ясовуємо: красиві наліво, розумні направо. Для мене ситуація проста. Для нас це варвари. Їх спосіб взаємодії і громадянські інститути, очевидно, будуються на інших принципах, ніж у нас. Варвари агресивні. Як зробити так, щоб вони до нас не лізли? Справа в тому, що в сучасній Росії, та й в минулому, з нашої, європейської точки зору, немає художників, немає культури. Вони роблять вигляд, що виглядають як європейці".
З огляду на історію стає зрозуміло, за яким правом, як і чому тепер у Москві знищується Українська бібліотека. Звинувачення в екстремізмі, тероризмі, зловживаннях… А за цим брудним туманом – старе як світ «Не было и нет…». Бундючність великороса і оскал голодної імперської тварини, позбавленої історичного зору. Українці Москви свою бібліотеку заснували ще у 1918 році, у 1938 вона була фактично знищена, її фонди безслідно зникли. У 1988 році вона відродилася. Українці, як не раз було протягом історії взаємин двох народів, простягнули росіянам у знак дружби і взаємодопомоги книгу – свої знання, свої інтелектуальні здобутки. І вкотре у відповіддю стали заборони і репресії.
Мова культури – єдина універсальна мова, яку може нині собі дозволити людство у світі, переповненім надточною лиховісною зброєю. Проте, очевидно, лише мовою зброї можуть розмовляти зі світом нинішні кремлівські владоможці, мовою погроз, заборон. Бо, коли нищаться книги – конденсовані кришталики істини, знань, зникає підґрунтя для розвитку людини, нації, держави. А це запрограмована поразка на всіх напрямках, на всіх фронтах. Не лише воєнному… І не лише проти України.
