Початок нинішнього навчального року в Україні збігся з першими кроками шкільної реформи, покликаної наблизити вітчизняну освіту до європейських стандартів. Про необхідність цієї «перебудови» говорили протягом усіх років незалежності. Однак, що гріха таїти, саме сфера освіти в українському суспільстві, успадкована від минулих часів, досі вирізняється особливим консерватизмом. І, судячи з усього, надати їй внутрішнього імпульсу буде вельми непросто. Принаймні таку думку в розмові з кореспондентом «Дня» висловив колишній «однокашник» Президента України по Дніпропетровському університету; його колега по КБ «Південне», кандидат технічних наук Владислав ЛЯПIН, який останні два десятиріччя працює звичайним учителем математики у середній школі № 62 міста Дніпропетровська. На його думку, «євроремонт» української школи слід було починати не з фасаду, а зсередини.
— Владиславе Миколайовичу, як ви оцінюєте нинішнє становище в українській системі шкільної освіти?
— Моя точка зору, можливо, комусь здаватиметься радикальною, а критика — дуже різкою, та це від того, що мене давно обурює той стан справ, що склався і у державі загалом, і у системі освіти зокрема. Не буде перебільшенням сказати, що в Україні лише тоді почнуться реальні зміни, коли ми по-справжньому зреформуємо школу. Адже йдеться про підготовку і виховання нового покоління громадян з іншим менталітетом. І це мають розуміти керівники держави. На жаль, дев’ять років незалежності — це час згаяних можливостей. На освіту, за великим рахунком, уваги не звертали. І якщо порівнювати стан справ із тим, що був при соціалізмі, то він, мабуть, погіршився. Тоді була певна система, прямо скажемо, не ідеальна, але з чітко поставленою ідеологічною метою. Потім ми проголосили вільне суспільство, але організація системи освіти залишилася колишньою, створеною ще за часів тоталітаризму. У такій системі вчитель задавлений і підпорядкований жорсткій ієрархії. Нехай це голосно звучить, але шкільний вчитель за соціалізму був рабом і таким залишається й зараз. А хіба може раб виховати вільну людину? Бо ж найпарадоксальніше полягає в тому, що це становище, яке збереглося досі в нашій системі освіти, тією чи іншою мірою влаштовує всіх. І не лише начальство, а й самих учителів!
— ???
— Спробую пояснити свою тезу. Я працював і у вищій, і у середній школі і добре знаю притаманні їм риси. Спільне в них — повне придушення викладача бюрократією від освіти. На рівні ректора, декана, завідувача кафедри — у вузі, чи в особі облвно, міськвно, райвно, директора — в середній школі. Система колгоспна за суттю. Кожен директор школи повновладний князьок. Все змодельовано таким чином, що він над викладачами — абсолютний хазяїн. Найдивовижніше в цьому те, що за бажання директор використовує свою владу з особистою метою, хоч очолює державну структуру, покликану служити громадським інтересам. Він може мати матеріальну вигоду, висувати перспективних конкурентів на свій пост, придушувати всіляку ініціативу. Ініціативний викладач зі свіжими ідеями просто приречений на конфлікт з нинішньою інертною шкільною системою. При цьому директори завжди з готовністю підтримають тих учителів, які працюють за накатаними схемами: навіщо щось змінювати, якщо і так зручно. От і виходить, що «колгоспна система» у школі влаштовує і директора, і переважну більшість учителів. При цьому новим людям, новим ідеям, експерименту і пошуку шлях тут заказаний. Врахуйте ще одну обставину: всі обласні, міські, районні освітні структури, як і директорські пости, здебільшого заповнені старими кадрами з компартійним минулим. Ніяких радикальних змін вони не сприймають, зате мають міцні зв’язки, у них кругова порука, при якій «своїх» не здають.
Зміни зачепили лише приватні школи, а у державних зрушення є там, де на чолі стає по-новому мислячий директор. Проте — це острівці в океані. Наведу приклад зі своєї вчительської практики. Коли я прийшов до школи, її очолював директор, хоч і немолодий, ветеран війни, але людина прогресивно мисляча. Тому в роки перебудови ми почали активно експериментувати, шукати нових форм роботи з учнями. Вже після того, як він пішов, у 1991 році створили першу в Україні навчально- виробничу фірму «Схід сонця». Почали готувати класи з математичним ухилом і навчанням роботи на комп’ютері. Наші діти вивчали дві іноземні мови, а оцінка знань здійснювалася за 10-бальною шкалою. За невелику додаткову оплату на госпрозрахунковій основі ми залучали фахівців, змогли відремонтувати класи, закупити техніку. НВФ вже через рік роботи за результатами перевірки згадувалася у всіх звітах як приклад новаторства. Та тривало це недовго, задавила все «колгоспна система» — «вгору» пішли анонімки від тих, кого мучили заздрощі. До того ж нам почали пропонувати «поділитися». Добила експеримент гіперінфляція, за якої важко щось прогнозувати на рік вперед. Таких прикладів невдалих починів у школі, які натрапили на глуху стіну нерозуміння і навіть просто небажання щось розуміти з боку керівництва, я знаю чимало.
— І ви опустили руки, вирішили пливти за течією?..
— Я вирішив зробити інакше: залишитися у школі вчителем, але працювати своїми методами. За мною залишилася інформатика і класи, які я вів за «комп’ютерної підтримки». Працював на ентузіазмі, за свої гроші купив комп’ютерну програму з математики, якої в місті ні в кого не було, і навчав дітлахів роботі на комп’ютері. Результати виявилися приголомшливими, сам захопився. Потім вже з’ясувалося, що про це намагалися замовчувати на всіх рівнях. Прикро, звичайно, але головне не в цьому: за кожної зручної нагоди керівництво чинило підступи. Дійшло до того, що звернувся до райвно, потім до міськвно, обласного управління освіти. Писав губернаторові і навіть до адміністрації Президента. Тиша! Точніше, надходять іноді канцелярські відписки, які можна вважати за знущання.
Проте за ці роки, експериментуючи, читаючи зарубіжну літературу, я прийшов до висновку, що наша система освіти взагалі не тим займається — адже школяра треба готувати до життя, а не просто давати суму знань. В умовах ринкової економіки і жорсткої конкуренції у молодої людини треба виховувати цілий комплекс якостей: творчість, волю, вміння критично ставитися до себе, не боятися помилок, а найголовніше — постійно працювати над собою. Це означає — виховувати нову, вже не соціалістичну, а ринкову ментальність. Тільки так Україна зможе вистояти в боротьбі за своє місце у світі. Чому я беру учнів з п’ятого класу? Бо якщо у цьому віці не прищеплювати необхідних навичок, то надалі досягти результату вже неможливо. Винні у цьому не діти, а сама система освіти. Я готую їх до життя через математику. І не дивуйтеся — недаремно математику називають царицею наук. Вона дозволяє розвивати аналітичні здібності, поетапно отримувати результат, причому власними зусиллями. У мене ніколи в класі немає «улюбленців», бо почуття справедливості для дітей перехідного віку — головна цінність. Треба розібратися в психології дитини, стосунках у сім’ї, в учнівському колективі, нарешті, з потенційними можливостями учня. Я відучую їх списувати один в одного і для цього розробив цілу систему. Клас поділяється за успішністю на три групи — кожна пише різні контрольні, які розрізнюються за своєю складністю. Головне тут переконати дитину, що вона може досягти успіху власними силами. Після цього «планка» складності підвищується. Таким чином, навіть найбільш «запущеного» учня можна підняти до максимуму його можливостей. У мене були приклади, коли «трієшники» ставали згодом переможцями олімпіад. До речі, апробована мною ще на початку 90-х років 10-бальна система оцінок дозволяла диференціювати успіхи учнів набагато точніше і гнучкіше.
— Що собою представляє, на вашу думку, сьогоднішній «пересічний» вчитель, чим він живе, що його найбільше цікавить?
— Здебільшого це жінки. Зарплата у вчителів завжди була низькою, а сьогодні її можна вважати позамежною — ставка 148 гривень при прожитковому мінімумі 225. Напевно, тому в школі дуже мало чоловіків — викладачів і молодих фахівців. Старіння кадрів — це справжня трагедія. Середній вік вчителів у нашій школі наближається до 50 років. Молодь не затримується. Ми наближаємося до межі, за якою можливий повний кадровий розвал. Нехай мене вибачать колеги, але й загальний рівень наших вчителів залишає, м’яко кажучи, бажати кращого. Переважна більшість із них, зокрема і деякі директори, не знають, із якого боку підійти до комп’ютера. А без цього про сучасну школу і мови не може бути. Хочу навести ще один приклад. Вже не перший рік наша школа є українською. Я, будучи росіянином за національністю, розумію, що ніяких інших шляхів не може бути — треба вчити українську мову.
Узяв п’ятий клас і почав вести уроки українською. Щодня слухав передачі і новини по УТ, збагачував лексику. Почав спілкуватися вдома з дружиною українською і таки опанував мову на пристойному рівні.
Водночас знаю, що багато хто з моїх колег продовжують вести уроки російською, хоч офіційно вважається, що викладання україномовне. Що це, якщо не профанація? Але так зручніше жити!
— А може, це зовсім і не провина вчителів? Просто немає належної бази, курсів з перепідготовки, посібників, але вказівку «зверху» треба виконувати, всі це розуміють і тому дивляться на ситуацію «крізь пальці»? Та й що вимагати від учителя із зарплатою, нижчою за прожитковий мінімум?
— Чекайте, чому ж ми тоді вимагаємо від дітей, а самі педагоги не хочуть цієї вимоги виконувати? На мій погляд, річ тут все в тій же інертності і системі кругової поруки. Я вже говорив, що ця система влаштовує не лише директорів, а й багатьох вчителів — при низькій кваліфікації і відсутності стимулів до самовдосконалення можна зручно і тихо жити. Більше того, отримувати у різній формі від батьків подарунки тощо. Спробую пояснити ситуацію. Приймає викладач десятий клас і дає дітям контрольну роботу завищеної складності. Відразу ж постає питання: кого ви мені дали? Дев’ятий клас вони закінчили на чотири і п’ять, а тут двійки та трійки. Таким чином, він зводить рахунки з колегою, але головне завданя не в цьому. Після цього новий вчитель виходить на батьків і говорить, що ситуацію до випуску зі школи ще можна виправити, якщо з дітьми «попрацювати». Звісно, не задарма. Потім починається робота «зі своїми дітьми» — зазвичай вона полягає у підвищеній увазі до підопічних. Учні приходять на контрольні з готовим вирішенням, роботи на екзаменах переписуються. Зробити це можна зі згоди директора. Таким чином, і директор отримує подарунки. Особлива тема — це медалі, тут «ставки» вищі. Причому участь у цих маніпуляціях вже беруть чини із райвно чи й вище. Всі ці «медальні експерименти» — це, по суті, спроби перебрати на той чи інший рівень «джерела прибутків». Очевидно, надзвичайна кількість медалістів у нашій країні в останні роки також не випадкова. Доводилося чути і про ще одне, раніше небувале явище. У школах сьогодні працює багато вчителів пенсійного віку, деякі з них погоджуються платити начальству за те, щоб їх не відправляли на заслужений відпочинок. «Відкат» може практикуватися за дозвіл вести гуртки, якісь факультативи. Ось тут і задумаєшся: чи не краще, якщо при безкоштовній освіті існували б «платні» елементи, але зробити всю цю систему прозорою і контрольованою для держави? А так «купони стрижуть» залежно від чину, всі це знають і всі мовчать. Зрозуміло, у системі освіти далеко не всі хабарники, дуже багато чесних і порядних людей, відданих своїй справі, однак ми ж говорили про систему, яку треба міняти.
— І який же, по-вашому, вихід із ситуації, що склалася?
— Необхідно демократизувати українську школу, ліквідувати диктат бюрократії, змінити важелі управління. На мій погляд, передусім потрібно позбавити директора можливості на свій розсуд визначати кваліфікацію вчителя, а отже й оплату вчительської праці. Нині ж усе фактично залежить від нього. Займатися цим має спеціальний регіональний кваліфікаційний центр, який прямо підкорявся б лише Міністерству освіти. У цьому центрі мають накопичуватися дані про кожного вчителя, про ступені його професійного зростання. Щоб отримати на щабель вищу категорію, вчитель має скласти іспит, наприклад, за тестовою системою. Треба поставити викладача в таку ситуацію, щоб він працював над собою і прагнув до цього. Яким чином вчитель підвищуватиме кваліфікацію — це інше питання. В Америці, наприклад, існує система семінарів. Підвищення кваліфікації має бути платним, але й отримувати за підвищену категорію викладач повинен відчутно більше, а не десять гривень. Ця система буде вигідною і вчителеві, і державі. А не шкільній бюрократії. Вона зробить вчителя незалежним і створить внутрішній стимул для розвитку нашої школи. Словом, братися треба за створення нової системи управління кадрами. У нашій освіті просто необхідні конкуренція на всіх рівнях — між учнями, між вчителями, між різними типами освітніх установ. Над цим і потрібно думати насамперед.
— Як ви оцінюєте нововведення, про які Міністерство освіти України оголосило у переддень навчального року?
— Я їх схвалюю. Дванадцятибальна шкала оцінки знань дасть можливість більш гнучко і наочно визначати «стадії зростання» учнів. Я вже говорив, що ми й самі кілька років тому намагалися працювати за 10-бальною шкалою. На мій погляд, вимогам часу відповідає і 12-річний термін навчання в школі, а також семестрова система. У передових країнах уже розроблено відповідні програми комп’ютерного навчання. Тепер їх можна впроваджувати і у нас. Будемо сподіватися, що це лише початок.
