У листопаді 1937-го в карельському урочищі Сандармох розстріляли першого професора історії Донецького інституту народної освіти (діяв у Луганську) Сергія Грушевського. Це — лише один із багатьох українських вчених, репресованих у сталінські часи. Через 80 років так звана влада окупованого Донецька перетворює Сталіна на ікону, його портрети розвішують по місту і, що найстрашніше, «беруть на озброєння» його методи боротьби з неугодними, зокрема — з науковцями.
Нагадаємо, у січні 2016 року релігієзнавця і філософа Ігоря Козловського, який жив у Донецьку, заарештували бойовики «ДНР». Ігор Анатолійович, попри проукраїнську позицію, залишався у місті, бо опікувався сином Святославом, який наполовину паралізований і має синдром Дауна. Вченого звинуватили у незаконному зберіганні боєприпасів. Заяви на захист Ігоря Козловського міжнародних організацій, відомих науковців і артистів, флешмоби з хештегом #FreeKozlovskyy не вплинули на бойовиків «ДНР». Окупаційна влада наполягала, що вчений є громадянином фейкової республіки, у травні 2017-го «військовий трибунал» у Донецьку засудив його до двох років і восьми місяців ув’язнення, покарання він відбуває у колонії в Горлівці.
Страшний абсурд: людину, для якої ключовим є прагнення миру і взаємоповаги, бойовики віднесли до «неблагонадійних елементів», що загрожують дестабілізації ситуації. Сам Ігор Козловський вражає широтою інтересів. Він є автором сотень наукових публікацій, його дослідження знають у багатьох країнах. Зараз у ситуації навколо Ігоря Козловського певний застій, і не забувати про науковця — одна з небагатьох речей, які ми можемо зробити на його підтримку. Тож «День» зустрівся з племінницею вченого, юристкою Діаною КОЗЛОВСЬКОЮ, щоб розпитати про ситуацію з бранцем «ДНР» сьогодні й більше дізнатися про нього як особистість. Діана Козловська у розмові ретельно добирає слова, але, попри стриманість, відчувається її велике захоплення дядьком і повага до нього.
«ІНФОРМАЦІЙНА ХВИЛЯ НЕ НАДТО ДОПОМОГЛА»
— Як підтримуєте зв’язок з Ігорем Анатолійовичем після вироку так званого військового трибуналу «ДНР»? Що відомо про стан ув’язненого й умови утримування?
— Двічі Ігоря Анатолійовича відвідували члени родини, але не ми. Адже, враховуючи прізвище, ми туди не в’їзні. Який може бути стан людини у тюрмі? Не дуже задовільний, але Ігор Анатолійович тримається, бо розуміє, що має це робити. Взагалі він сильна людина, завжди дбав про власне здоров’ям. Це трохи допомагає виживати в таких обставинах. Сама тюрма — це звичайна колонія у Горлівці, побудована за радянських часів. Просто такі собі бараки у полі. Там близько до місця бойових дій, постійно чутно постріли.
Інформаційна хвиля не особливо допомогла. Хіба що це не дає суспільству забути, що на окупованих територіях є люди, яких захопили в полон і яких треба визволяти. На так звані органи правосуддя, які там є, це не впливає. Ті органи, на мій погляд, — такий собі фейк, вони наче ляльками граються. Їм здається, що у них є держава, є якісь утворення і, відповідно, судочинство. Тож так вони нібито чинять правосуддя. Але оскільки для всього іншого світу це територія держави Україна, відповідно, юридично не може існувати нормативних актів «республіки ДНР».
ВАЖЛИВА НОТА. АКЦІЇ НА ПІДТРИМКУ ІГОРЯ КОЗЛОВСЬКОГО ОБ’ЄДНАЛИ БАГАТЬОХ ЙОГО УЧНІВ І КОЛЕГ, А ТАКОЖ МЕДІЙНИХ ОСІБ. ТАК, У ФЛЕШМОБІ ІЗ ЗАКЛИКОМ ЗВІЛЬНИТИ ВЧЕНОГО, ЩО ПРОХОДИВ У БЕРЕЗНІ 2017-ГО, ВЗЯЛИ УЧАСТЬ ДМИТРО ШУРОВ, ЄВГЕН ФІЛАТОВ І НАТА ЖИЖЧЕНКО (ONUKA), ДЖАМАЛА ТА ІНШІ ВІДОМІ АРТИСТИ
Усі намагання української сторони привернути увагу до Ігоря Козловського поки не дали результату. Він є у списках на обмін з нашої сторони, але з боку «Л-ДНР», мені здається, — ні. Довгий час там наполягали, що він є громадянином так званої «ДНР». Це версія, яку ми чули. Але немає жодного документального підтвердження, тому це не більше, ніж версія, яку вирішили озвучити як протиставлення тому списку осіб, котрих пропонували на обмін.
— Ви проробляли стратегію дій після «вироку» Ігорю Козловському в Донецьку?
— Так звані нормативні акти, які діють на території ОРДЛО, — це Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 року. Відповідно до нього, за три місяці після вироку можна звернутися щодо умовно-дострокового звільнення. Ігор Анатолійович перебував в ув’язненні у будівлі так званого «Міністерства держбезпеки» — у СІЗО — згідно з вироком, це зараховано як час відбування покарання. Тому він може звертатися до керівника колонії, щоб той надавав відповідні характеристики його поведінки, праці — це схоже на якийсь 1937 рік, — і просити, щоб його звільнили достроково. Наразі це і відбувається.
«ТУТ МАЮТЬ БУТИ ТІЛЬКИ ОСОБИСТІ МОТИВИ»
— Що могло би вплинути на ту сторону?
— Я достеменно не знаю, що могло би вплинути на ту сторону. Особисто моя думка така: кола, близькі до президента Путіна, тримають обмін полоненими як один із «козирів». Тобто як один із важелів впливу на думку учасників і Мінських угод, і Нормандського формату, і США щодо накладених на Росію санкцій. Тому я не виключаю, що впливати на обмін полонених і персональний склад цього списку може дуже обмежена кількість близьких до президента Росії осіб.
— Чому, на вашу думку, щодо Ігоря Козловського у «ДНР» не хочуть йти на жодні поступки?
— Підстав я достеменно не знаю, але мені здається, що тут мають бути тільки якісь особисті мотиви, що стосуються безпосередньо його. Ігор Анатолійович залишався у Донецьку, коли нікого з людей, які навесні 2014-го висловлювали свою проукраїнську позицію, не було. Коли Україна остаточно втратила контроль над Донецьком, він уже нічого не робив, вів спосіб життя звичайного пенсіонера, доглядав за сином. Але він не ховався, всі знали, де він живе. Ще відбувся інцидент з пам’ятником Леніну (27 січня 2016 року невідомі підірвали постамент пам’ятника в Донецьку, незабаром після чого затримали вченого. — Авт.), йшла боротьба з так званими «сектами», тобто з усіма конфесіями, крім православних Московського патріархату, — гадаю, вплинув і такий збіг обставин.
«ДАЛИ ЗРОЗУМІТИ, ЩО ВИЗВОЛИТИ ЗА ДОМОВЛЕНІСТЮ НЕМОЖЛИВО»
— Коли Ігоря Анатолійовича затримали, його близькі спочатку не хотіли надавати ситуації розголосу. Чому? Коли зрозуміли, що все-таки краще це зробити?
— Справді, спочатку не надавали ситуації розголосу, бо вважали, що це завадить його звільненню. Я знаю випадки, коли людину затримували бойовики, і з ними можна було домовитися, так би мовити, неформальним шляхом. Тому за тих обставин ми намагалися зробити щось по гарячих слідах. Але враховуючи, що Ігор — людина дуже відома, інформація дуже швидко потрапила в соціальні мережі й контролювати її вже було неможливо.
Через деякий час ми побачили, що нічого не вирішується. Ми використали всі доступні нам можливості, й нам дали зрозуміти, що визволити Ігоря Анатолійовича за домовленістю неможливо. Більше того, протягом місяця ми не знали достеменно, де він. Уже коли отримали так звані офіційні відповіді з Донецька, зрозуміли, що треба привертати увагу, щоб хоча б не втратити людину.
Стосовно Ігоря Анатолійовича я не можу закидати щось українській владі — вона зробила те, що могла, на рівні включення його у списки на обмін тощо.
ПРО ШЛЯХЕТНЕ ПОХОДЖЕННЯ І ВИЗНАННЯ
— Читала, що Ігор Анатолійович походить із давнього козацького роду, за часів незалежності займався відродженням козацьких традицій, був першим отаманом Спілки козацтва Донеччини. Що вам відомо про історію роду Козловських?
— На свій сором, її не знаю. Час від часу він розповідав щось, але я сама глибоко цю тему не вивчала. Пам’ятаю, він казав, що рід Козловських має шляхетне походження, хтось був на Січі, навіть, нібито, брав участь у походах на Туреччину, але точніше розповісти не можу.
Щодо козацтва, Ігор Анатолійович багато років вивчав цю тему, і з кінця 1980-х був одним із тих, хто відроджував ці традиції на Донеччині. Було зорганізовано громадське об’єднання «Українське реєстрове козацтво», він там був заступником гетьмана з питань релігій, але не отаманом. Мені здається, це може бути однією з гарних тем для інтерв’ю особисто з Ігорем Анатолійовичем.
— А як Ігор Козловський став дійсним членом португальського Королівського коледжу дворянства?
— Він був нагороджений Лицарським орденом Королівського братства Святого Феотонія (Португалія). Наскільки мені відомо, це пов’язано з його гуманітарною та науковою діяльністю, яка має великий спектр. Тож це — знак визнання його заслуг. Це не єдина відзнака Ігоря Анатолійовича, в нього є нагороди зі Сполучених Штатів Америки, Японії, інших країн.
— До речі, також читала, що він є почесним громадянином штату Оклахома. З чим це пов’язано?
— Ігор Анатолійович читав лекції у кількох американських університетах, наприклад, в Університеті Пеппердайна й Університеті Гардінга. Вони мали характер відкритих лекцій, його запрошували лідери різних християнських громад США. Один із них, наприклад, зараз є сенатором штату Оклахома.
ДОВОДИВ ЛЮДЯМ ЇХНЄ МИРОЛЮБСТВО
— Ігор Козловський є автором понад 50 наукових книжок. Можна сформулювати певну думку, наскрізну для його робіт?
— Саме для мене основний його меседж — надання розуміння людству, що, попри велику кількість конфесій, релігій і шляхів до Бога, він один і є не ззовні, а всередині людини. Ігор Анатолійович надає велике значення толерантності й можливості існувати у злагоді одне з одним, хоча ми й дуже різні, маємо різні думки, характери, віросповідання тощо. Кожен має право на власні погляди, навіть радикальні, але при цьому не можна зачіпати ані гідності, ані свободи, ані здоров’я іншої людини. Ігор Анатолійович намагався акцентувати, що всі релігії миролюбні, хоча, звісно, кожна зі своїми особливостями.
Він також давно досліджує Аюрведу (у перекладі з санскриту «Аюрведа» — «наука життя», це традиційна система індійської медицини. — Авт.). Частина книжок присвячена цьому. Є дослідження різних релігійних і духовних течій, зокрема суфізму, ассирійської церкви тощо. Є публікації, присвячені історії єврейської громади на території Донецької області, — він багато зробив для поновлення її діяльності в Донецьку та області, його там дуже шанували. Це стосується, до речі, і мусульман, і буддистів, і всіх інших конфесій. Ще в нього є книги віршів. Є книжки, присвячені дослідженням кулінарних традицій різних країн. Палітра інтересів Ігоря Анатолійовича безмежна.
— Як він вплинув особисто на вас?
— Він для мене як другий тато. Інколи ти не можеш розповісти про якусь ситуацію рідним, бо вони дуже хвилюватимуться. Але є близька людина, яка, можливо, трохи інакше це сприйме і з якою ти можеш поділитися... Таким для мене є Ігор Анатолійович. Він — як духовний отець. Взагалі він багато у чому вплинув на нашу родину. Завдяки йому ми всі займаємося йогою, ми всі намагаємося сприймати людей такими, якими вони є.
«ДЕЯКІ В’ЯЗНІ ЗАЛИШАЮТЬСЯ «ЗА БАР’ЄРОМ»
— Чи потрібна зараз якась допомога вашій родині? Зокрема, сину Ігоря Козловського Святославу.
— Ми справляємося самі, є люди і більш нужденні. Просто до теперішнього часу Ігор Анатолійович був єдиним опікуном Святослава. Тому всі гроші, які Україна повинна сплачувати Святославу як інваліду дитинства, зараз не надходять — бо Ігор Анатолійович не може офіційно переоформити це.
Наразі родина зібрала і подала до суду документи для встановлення факту наявності другого опікуна. Позов прийнятий до розгляду. Сподіваюся, це питання вирішиться.
— Щодо полонених, зокрема цивільних, на сході України. Як ви оцінюєте дії держави загалом? Адже часто правозахисники нарікають на те, що Україна не виробила стратегію з цього питання.
— Стратегії дійсно немає. Мені здається, це відбувається тому, що у нас вважають, що є речі важливіші. Але, з іншого боку, наша держава ще ніколи за роки самостійності не опинялася в таких умовах, і, звісно, ніхто не був готовий до таких ситуацій. Іде війна, і всі сили спрямовані на те, щоб захиститися від зовнішнього ворога. Ми у цьому питанні, на жаль, не Ізраїль. Це інша свідомість, яка в їхньому суспільстві сформувалася протягом всього існування держави. Всьому світу відома історія про капрала Гілада Шаліта, за звільнення якого поступово звільнили 1027 терористів, які перебували у тюремному ув’язненні на території держави Ізраїль, за тяжкі злочини у тому числі. Але, мабуть, я не права, порівнюючи нас з Ізраїлем у цьому сенсі, бо там все це формується суспільством, а держава відображає погляди громадян. До того ж Ізраїль перебуває у стані війни всі 70 років свого існування. Ми виявилися до цього не готовими — ні як держава, ні як суспільство. Тому, використовуючи важкий і страшний досвід, наша держава формуватиме цю політику саме зараз, сподіваюся.
Що потрібно було б робити? На мій погляд, треба, щоб окремі люди займалися тільки цією проблемою. Бо зараз нею займаються укупі з багатьма іншими питаннями, наприклад, надання соціальної допомоги.
Мені здається, державі треба, перш за все, не забувати про полонених. Нагадувати про них суспільству, допомагати їхнім родинам принаймні матеріально — надавати якийсь прихисток, житло. Бо коли люди в таких ситуаціях весь час вирішують побутові проблеми, вони не можуть нормально займатися юридичними аспектами справи.
У нашому випадку йшлося про особу, до якої привернули багато уваги. Але інші політв’язні, яким дають і 8, і 20 років, на мій погляд, залишаються дещо «за бар’єром», бо, може, не мають такого значення для держави. Така політика залишилась ще з радянських часів. Тож треба більше уваги до політв’язнів. Потрібно робити все, що можливо, для їхніх родичів, хоча б на території, підконтрольній українській владі.
