Міф про те, нібито християнська віра нищить особистість, перетворює своїх адептів на однакові сірі посередності, був покликаний не просто дискредитувати Церкву. Він мав відштовхнути від Церкви найбільш динамічну, ініціативну частину її вірних. Позбавити Церкву впливу на суспільні еліти. Зробити її спільнотою рабів, марґіналів. Не дати Церкві перетворитися на очищувальну силу, здатну протиставити жорсткій суспільній ієрархії вільне піднесення особистості до Творця.
Імперії — Римська, Османська, Російська — серед християнського кліру завжди шукали й підтримували пристосуванців, жорстко обмежуючи діяльність чесних і відповідальних, освічених архієреїв. Мужній захисник істин Нікейського собору святитель Афанасій Олександрійський (+ 373) з сорока семи років єпископства майже вісімнадцять років провів у вигнанні, змушений п’ять разів залишати кафедру. Двічі пережив заслання й помер на чужині геній проповідницького мистецтва св. Іван Золотовустий (+ 407). Лідер московської обрядової реформи патріарх Никон (1605-1681) за спроби унезалежнення духовної влади від світської був позбавлений сану й ув’язнений у монастирі. Натомість наш земляк, киянин Феофан Прокопович, прожив довге життя в славі й добрі, пережив свого вінценосного покровителя Петра I й помер Новгородським митрополитом. Бо він був здатний, написавши драму на прославлення гетьмана Івана Мазепи 1705 р., чотирма роками пізніше ганьбити його як «змінника неістового». Він, православний священнослужитель, виступив натхненником перетворення Православної церкви в Росії на підвладне цареві «Відомство православного ісповіданія».
Холодна диявольська логіка простежується в історії надання Православній церкві в СССР леґального статусу та патріаршого управління. Спочатку, у міжвоєнну добу, старі церковні структури були цілковито знищені. На 1938 р. не лишилося жодного монастиря, жодної духовної школи, жодного церковного видання. Лише в найбільших містах було збережено кілька храмів з двома священиками в кожному, з яких один був зобов’язаний стежити за іншим. І тільки після того, як єпископат і священство були проведені через концтабори, вербування НКВС-КДБ, коли людська гідність більшості була знищена й лишилося тільки бажання вижити, сталася відома розмова Сталіна з трьома митрополитами. 1943— 1944 рр., відновлюється патріарше управління, реконструюються церковні структури. Але вони наповнюються новим змістом. Священство, церковні працівники приходять на ключові посади з таборів, з Червоної Армії, з органів безпеки. Вони несли з собою закони зони. Стосунки в церкві набули кримінального відтінку. Рефлекс самозбереження змушував навіть найбільш світлі постаті ховатися зі своєю вірою, з власною інтелігентністю, одягаючи маску цинізму, простуватості, вірнопідданості. Виховання в російських семінаріях переважно зводилося до плекання жорсткої дисципліни, зіпертої на законах казарми.
Раптове падіння системи державного атеїзму й відкриття тисяч храмів протягом 1988—1995 рр. породили нову проблему. На хвилі кон’юнктури до церкви приходять не тільки віруючі люди, які не могли або не бажали пов’язувати себе з казенною підсовєтською системою 1943—1988 рр. Приходять також особи, позбавлені належної богословської освіти, релігійного або й загального виховання, а нерідко — і віри. Саме вони в багатьох реґіонах надають духовному відродженню нездорового забарвлення, визискують його ідеї та надійно відштовхують освічених мирян від церкви. Та й як назвати церквою установу, де на зборах священиків дискусія може розв’язуватися бійкою...
Проблема виявилася не тільки в низькому духовному й культурному рівні пастирів. Бракує передусім освічених, діяльних мирян. Та й звідки їм узятися? Релігійна освіта лишається замкненою в духовних навчальних закладах. Щоправда, після падіння комуни церкві дозволили самостійно провадити катехизацію своїх вірних при храмах. Але православні парафії не мають ані спеціальних приміщень, ні відпрацьованих методик навчання, ні досвіду катехизації. І відродження церковно-парафіяльних шкіл лишається дуже сумнівною перспективою. Система ж державної освіти в Україні продовжує продукувати забобонних невігласів, незнайомих ані з Біблією, ні з православним обрядом, ні з історією та устроєм церкви.
Сучасне українське суспільство готове прийняти Церкву як фірму по наданню ритуальних послуг. Фірму, працівник якої не повинен бути лідером, особистістю. Вистачає ремісника, котрий може сквапно відспівати потрібний чин, щедро окропити присутніх свяченою водою, — і піти, не залишивши в душах сліду. Пастирів, здатних зазирнути в душу, помітити глибоко замасковані хвороби, дати взірець чесного виконання християнської місії любові та прощення, таке суспільство боїться.
Для осіб, вихованих старими забобонами й новітніми езотеричними доктринами, священик часто уявляється шаманом, здатним таємничим чином впливати на внутрішній світ людини, не зобов’язуючи її до власних активних дій. До нього звертаються, коли помічають у своєму житті незрозумілі перешкоди, аномальні явища, коли хворіють. Але часто звертаються до священика, щоб тільки не звертатися до Бога і не брати на себе перед Ним тих чи інших зобов’язань. Наші сучасники перекладають на священика, як колись ізраїльтяни на козла в пустелі, свої провини, обов’язок молитви, самі ж у кращому разі відсторонено спостерігають за його діями.
Прикметним явищем церковного побуту в сучасній Україні стали масово поширені екзорцизми — «вичитки», на яких екстравагантні дії учасників набувають форм масового психозу. Можна назвати не один випадок, коли організатор таких дійств викривався як ошуканець. Досить згадати гіркий приклад села Шевченкового на Черкащині, де біля місця народження Великого Кобзаря, ніби в наругу над ним, розгорнув свої блюзнірські дійства священик Петро Демченко, колишній працівник особливого відділу авіаційної дивізії.
А тим часом саме священство мало б за своїм покликанням становити основу національної інтелігенції. Духовну еліту нації, про котру так багато говоримо і без котрої ми будемо приречені довіку нести на собі тавро меншовартості.
Належність до церкви зобов’язує всіх нас — і духівництво, і мирян — до апостольського служіння в світі, до використання своїх талантів згідно з євангельським законом любові. Як душпастир, я пишаюся шляхетним вчинком групи лікарів з парафії св. вмч. Димитрія в Харкові, котрі утворили при парафіяльному храмі доброчинну амбулаторію і дають жертву Богові, повертаючи до здоров’я хворих — зовсім не обов’язково, щоб ті були нашими парафіянами. Мені радісно, коли режисер і актори з театру- студії «Арабески» беруть участь у доброчинних концертах церковної музики й допомагають в естетичному вихованні семінаристів. Приємно, що в Києві при нашій патріархії утворилося певне мистецьке середовище, згуртоване довкола особистості патріарха Димитрія та виставки церковного живопису. Але, працюючи в університеті й зустрічаючись із харківськими митцями, добре знаю, наскільки прагматично більшість із науковців, письменників, художників розглядають свою віру. «Я хрещений, визнаю існування вищої сили, раз на рік буваю в храмі — тож Бог зобов’язаний мені допомагати», — хіба не знайома вам така позиція? Позиція пасивного споживача, котру більшість із нас приносить до храму.
Присутність мирянина в церкві в Україні і досі переважно обмежується етикетними відвідинами найголовніших богослужінь. Власна релігійність сприймається представниками суспільних еліт, перш за все інтелектуальної, в кращому разі периферійною частиною побуту. Для українського інтелігента все ще значно легше сприймати церкву як карнавал або ритуальне занурення в стародавні звичаї, ніж інтеґральну частину національного буття і формування власної особистості. Ставши в позу скривджених атеїстичним режимом, ми чекаємо від зарубіжних жертводавців невпинної допомоги, забуваючи, що християнство вимагає від нас особистої жертовності в міру нашого таланту.
Церковне життя і науковий прогрес, художня творчість продовжують існувати в різних площинах української дійсності, дуже рідко стикаючись між собою. І відстань між цими площинами чи не більша за інші православні народи. Вже не будемо говорити про греків чи румунів. Згадаймо Росію, до котрої ми часто ставимося поблажливо-зверхньо через її нижчу масову релігійність, архаїчність обряду й насичення церковного життя язичницькими реліктами. Але якісні й кількісні показники сучасних церковних видань, богословських конференцій, інформації, поширюваної в мережі Інтернету, там у багато разів перевищують відповідні параметри в Україні. Для зіставлення релігійної свідомості української та російської інтелігенції слід не займатися сліпим самомилуванням та історичними екскурсами, а переглянути списки веб-сторінок на релігійну тематику і порівняти вельми скромні плоди нашої власної праці та інформативний простір православних сусідів зі Сходу.
Журналістика, здавалося б, є полем найбільш тісної співпраці церкви з інтелігенцією. Практично всі газети, радіостанції і телеканали торкаються релігійного життя. Але ж яким відразливо деформованим постає воно, надто життя Православної церкви, з більшості публікацій! Їхні автори найчастіше шукають у церкві подоби Голівуду з нескінченними сварками кінозірок, фліртами й розлученнями, преміями та фестивалями. Легковажно-грайливі або скандально-викривальні публікації про чвари між представниками різних конфесій і юрисдикцій профанують глибокі процеси пошуку церквою свого майбутнього в посттоталітарному світі, виводячи поза поле зору найважливіші — духовні, богословські — аспекти.
Важко збагнути, як журналіст може вважати себе християнином і водночас опускатися до цинічного, зневажливого трактування типу релігійності, незрозумілої або чужої для нього. Християнська журналістика якраз і вимагає делікатності, чуйності, утримання від власних оцінок і судів. Вимагає припущення того, що об’єкт твоєї уваги зовсім не обов’язково є більш примітивним і обмеженим за тебе самого. Вищим ступенем апологетичної майстерності в сучасній цивілізації виступає не самовдоволена насмішкуватість над чужою вірою, а співчутлива увага до проблем, які змусили людину обрати цю, а не твою власну, віру, пошук у цьому власної провини. Адже справді інтелігентна людина мусить виходити з того, що кожен її опонент — це та особа, котрій забракло сили або таланту перетворити на однодумця. І осудом та викриттями її вад цю особу можна тільки ще більш відштовхнути.
Чуйне ставлення до прав людини, готовність захищати покривджених, опір чиновницькій сваволі — такою була ментальність інтелігенції в її кращі часи. У часи автентичної «Громади», Лесі Українки, дисидентів-«шістдесятників». Мовчазне потурання несправедливості й насильству було неприйнятним для свідомості цих кіл. Так само, як зрада товариства слабкого й переслідуваного задля прихильності влади або просто багатшого партнера.
Тим часом сьогодні мовчки спостерігаємо, як церковне життя перетворилося на криміногенну сферу. Прикриваючись засадою відокремлення церкви від держави, силові структури залишили релігійне життя поза дією закону, в площині, де панує сильний. Можна захопити чуже приміщення, майно, покалічити або образити людей — і не бути покараним. Більше того, священнослужителі можуть залучати до набігів на храми знайомих працівників силових структур, вигнати звідти громаду й перетворити храм на свою вотчину, як це сталося 9 лютого цього року у Львові. Мені особисто довелося 29 листопада 1996 р. пережити ситуацію, коли Патріарха і єпископів працівники Печерського райвідділу внутрішніх справ виводили з Патріархії силою, щоб передати приміщення, архів і печатку особам, не належним до церкви. Як відреагувала громадськість? «А ми дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби»... Так само, як цього ювілейного року, коли в Городищі на Черкащині через спроби захоплення храму було зірвано богослужіння на Різдво Христове й на Стрітення. І за всі роки незалежного існування України не маємо випадку, щоб силою закону злочинця було покарано за захоплення церковного майна, чужих реквізитів, юридичних прав, за пропаганду релігійної ворожнечі. За елементарні карні злочини, тим більш відразливі, що вони прикриваються машкарою «міжконфесійних конфліктів». І не маємо в цих ситуаціях такого необхідного чинника, як мудра, зважена позиція інтелігенції, світської і в духовному сані. Зате маємо чимало ситуацій, коли організаторами брутальних конфліктів довкола храмів ставали ті, кого за освітою й суспільним статусом годилося б зарахувати до кола інтелігенції.
Тоталітарні режими не люблять слів «інтелігент», «інтелігентність». Адже інтелігентність передбачає власну думку, незалежну від політичної кон’юнктури. А ще — здатність бути особистістю й поважати в ближньому людську особистість безвідносно до його суспільного статусу, багатства, віри, сану. Саме ті риси, які протидіють духовному виродженню суспільства. Риси, яких так потребує зараз Україна, потребує її церква. Потребує, щоб здійнятися з багна посттоталітарного животіння до світу свободи, осяяного присутністю Того, хто навчав: «І спізнаєте правду, і правда визволить вас».
P. S. Матеріал архієпископа Ігоря надійшов до редакції ще до смерті Патріарха Димитрія
