До дискусії щодо проблем українсько-російських взаємовідносин, розпочатої в публікаціях «Дня» (№157 за 2.09.2000), підключилися наші читачі. Один із листів ми пропонуємо вашій увазі. @AU Галина АЛЕКСАНДРОВА Маріуполь
Як ідеал відносини між Україною та Російською Федерацією могли б бути такими ж успішними, як, наприклад, між США і Канадою. Надія на формування взаємин на новому рівні зародилася в 1991 році — тоді здавалося, що Росія піде шляхом демократії...
Але коли парламент і Президент України Л.Кравчук розпочали створення національних збройних сил, СБУ та МВС, цей законний крок не знайшов розуміння в білокам’яній, і за допомогою директиви маршала Шапошникова Москва намагалася привести військові частини України до присяги, затвердженої Президентом Росії(!). Після референдуму і Біловезьких угод Кремль почав чинити тиск на Україну — політичний, економічний, інформаційний, що породило гострі проблеми у взаєминах двох країн. Проблеми були спадщиною економічної, національно-етнічної, міграційної політики СРСР, але стали розглядатися як причини «всіх бід» і як аргумент для повернення на круги своя. Словесні вишукані фрази московських ток- шоу, які закликають не рвати «кровні узи» і «не різати по живому», перекочували у промови державних лідерів. У виступі Б.Єльцина в ООН восени 1994 року прозвучало: «...зв’язок Росії з ними (країнами СНД. — Г. А. ) тісніший, ніж звичайне сусідство. Це — швидше кровна спорідненість». Російські газети пояснили, що країни СНД є сферою пріоритетних інтересів РФ, і це стало початком занепаду російської демократії. Від визначення сфер імперського впливу до першої військової авантюри в Чечні залишалося два місяці.
Не знаю, кому належить висловлювання про те, що російська демократія закінчується там, де починається «українське питання», але воно схоже на історичну аксіому. Реформаторські зусилля держави російської завжди були спрямовані більше на переділ зовнішнього світу, ніж на переоблаштування своєї оселі. Звідси міф про велич Росії, як про безмежну територію, безмежну військову міць, безкінечний вплив на навколишній світ. Звідси — самодержавний, деспотичний, тоталітарний характер російської влади. Тому в процесі економічних новацій категорія безмежності завжди персоніфікується в обмеженому колі осіб, що користуються не міфічними, а реальними здобутками «реформ».
Зовнішньополітичні амбіції РФ спрямовані на безглузду військову конкуренцію з США і НАТО, чий економічний потенціал у 50 разів перевищує російський. Тому ми і перебуваємо в зоні впливу Росії, а Білорусь — у союзній державі. 15 березня 1996 року Держдума РФ ухвалила постанову «Про усунення вкрай негативних політичних та економічних наслідків Біловезьких угод 1991 р.» Договір про Союз Білорусі та Росії і постанова Держдуми — послідовні кроки на шляху до відновлення «Союзу». Можна наводити багато прикладів, які говорять про те, що Росія переживає імперський синдром. Європейський вибір України і партнерство з НАТО породжують у російському суспільстві роздратування і ревнощі. Закладена в підсвідомість росіян пропагандистська думка про «кровні узи» як мірило міждержавних відносин викликає неадекватну суспільну реакцію на зовнішньополітичну діяльність сусідньої держави. Справді, «все змішалося в домі Облонських»: воєначальники забрехалися в рапортах про втрати, людському життю — гріш ціна, а проєвропейська політика України розцінюється як зрада і сприймається як великодержавна драма.
Як це не сумно, Росія сьогодні — це мілітаризована держава, в якій щодня новини розпочинаються з переліку вбитих і поранених на другій чеченській війні. І будь це невелика країна, загублена в африканських джунглях, міжнародний суд оголосив би винуватців конфлікту військовими злочинцями.
Нове покоління «прагматиків» не змінило стару природу російської влади, ще більш далекої від демократії, ніж за часів її батьків- фундаторів. Тиск на ЗМІ, «наїзди» на олігархів, порушення прав людини в Чечні — лише деякі приклади підміни законності «революційною доцільністю». На зорі демократії Єльцин давав надію, він міг мінятися сам і не вкладався в схему. Далеко його не ідеалізуючи, схиляєшся все ж до думки, що людина, яка могла впасти з мосту, проспати важливу державну зустріч, проте, не могла б кинути моряків «Курська» на ласку долі в особі військових чиновників. Путін не залишає й тіні надії, все в ньому запрограмоване. Що б не сталося, він буде говорити про патріотизм і велич Росії. Він не з тих, хто реформує себе, він — переробляє навколишнє або ламає... До слова «реформа» по-російськи підходить синонім «ломка». У зв’язку з цим згадується (не дослівно) заклик Валерії Новодворської: «Україна, йди від Росії якомога далі, рятуйся!»
І українська влада не ідеальна, але не можна забувати, що вона вимушена рахуватися з таким витонченим важелем тиску, як «захист російської мови і «співвітчизників». При цьому наша влада не опускається до рівня аналогічних непривабливих ходів і не використовує вразливі та больові точки, що є у кожної держави, в тому числі й у РФ. І все ж, як можна було залишити Україну в повній залежності від російських енергоносіїв? Це «кому-небудь треба», щоб Україна була економічною заручницею у Російської Федерації?
Але справа не тільки в проблемах економіки та влади. Після повернення з США російський письменник О.Солженіцин написав про своє бачення України як частини «обустроенной России». Треба гадати, що голос письменника відображає голос народу. Якою б не була економіка України, «економічні проблеми» завжди знайдуться, поки російське суспільство буде дивитися на Україну як на «історичну помилку», яку можна виправити, як виправили «помилковий вибір» Білорусі. Сьогодні Росії не вистачає особистості масштабу А.Д.Сахарова. Той, кого по праву назвали совістю Росії, вважав український народ рівноправним і вільним у своєму виборі. І лише коли росіяни будуть бачити і розуміти Україну, як розумів її А.Сахаров, тоді можна буде і Росію зрозуміти і розумом, і серцем. А поки, на жаль, українсько-російські відносини далекі від ідеалу, але це не означає, що до нього не треба прагнути.
Відчуваючи запаморочення від споглядання Європи в «прорубленому вікні», як тут не завести «стару пісню про головне». В економічному шантажі України газовою петлею проглядається бажання мати друге «вікно», «обустроить Россию» за допомогою своєрідного «євроремонту». Такі національні особливості «європейського вибору» Росії. Враховуючи історичну аксіому: чим більша «братська любов» до України, тим менше демократії в самій Росії, необхідно йти від «старшого брата». Йдучи від Росії, ми будемо наближатися до ідеалу рівноправних відносин з нею. Це, передусім, вихід із зони впливу російського реформаторства в ім’я держави, а не для блага людей; забезпечення незалежності від енергоресурсів РФ, розвиток своєї економічної моделі (російська нам явно не підходить); поступове зменшення кредитів, а потім і відмова від послуг МВФ. (Саме російські реформатори рекламували «життя в кредит».) Задачі дуже складні, але здійснимі.
Відійшовши від Росії в методах розв’язання конфліктів, Україна активно проводить свою міжнародну політику і з багатьох питань іде не тільки врівень з РФ, але і набагато її випереджає. Відмовившись від ядерної зброї і не претендуючи на всепланетарну велич, Україна починає займати гідне місце у світовій спільноті. Радують мирні ініціативи України на Саміті Тисячоліття, особлива роль нашої країни в миротворчих операціях ООН, відмічена Генеральним секретарем К. Аннаном. Можна уявити, яких успіхів зможе досягнути Україна, коли перестане бути економічною тінню Росії!
