Ми продовжуємо друкувати історію нашої авторки з Горлівки (початок див. у № 145, матеріал «Внутрішньо переміщена особа») про події минулого року і її життя у статусі вимушеного переселенця.
...Дивлюся всередину себе й розумію, що там — глибоко в душі, серці й у розумі, — багато що справді перемістилося: щось пішло в тінь, заснуло до певного часу, забулося й стало малозначущими, а щось — набуло чіткість обрисів , яскравість фарб і хворобливу гостроту. Всі мої ролі, маски та обличчя — все зрушилося зі своїх усталених місць, перевернулося, відкрило нові деталі та грані...
11.09.2014, 03.00
...Стою на автобусній зупинці. Сонячно й спекотно. За спиною — багатоповерховий житловий масив. Перед очима — степ до горизонту. Всередині — картинка з іншої зупинки: шматки бетону упереміш з людськими тілами і кров’ю. Тут поки тихо, але люди зацьковано оглядаються в пошуках укриття на випадок обстрілу. «Випадок» не змушує на себе чекати. Десь за будинками народжується низький «бах», щось зловісно шелестить у небі й гулко розривається у дворах. Ще й ще. У людей підкошуються ноги. Хтось тихенько підвиває від страху. Повільно йду в бік дерев і лягаю ниць у траву. Щоб нічого не бачити. «Бахи», тріск розривів і надривний гул в небі все ближче...
— ...Прокинься, — трясе мене чоловік.
Прокидаюся й не розумію, де я.
У нічному небі важко гуде літак, і мене заливає вже не сонний, а реальний жах.
— Це просто літак, заспокойся.
Ну, так: тут аеропорт близько. Ми в Південному. Внутрішньо переміщені вже місяць. А я все так само ночами стою на тій зупинці в Горлівці...
Після літака — тиша. За вікном жовтий ліхтар, гілка сливи і пісня цвіркуна. У ногах — величезні жовті очиська: переміщеній кішці теж не до сну...
11.09.2014, 15.00
...Містечко з оманливою назвою — Південне. І з оманливо-курортною історією. Тому що в СТАРІ (добрі?) часи, вихваляються місцеві жителі, було тут два профілакторії, два будинки відпочинку, чотири санаторії, десяток піонерських таборів і повітря, «як у Кисловодську». Зараз нічого цього вже немає. Повітря — теж. Бо сміття в Південному — не вивозять: його спалюють, і тихими літніми вечорами на вулиці лягає задушлива хмара від палаючих пластикових пляшок, упаковок і пакетів. Журналістський рефлекс робить у робочій звивині відмітку: сходити до голови й розібратися!
* * *
...Вбиральня на вулиці, вода у дворі, ванна — в тазику! Моя наскрізь міська внутрішня сутність вмовляє мою переміщену особу: «Це ненадовго! Це просто відпустка! Зате — безплатно! Зате — озеро поруч! Зате — НЕ СТРІЛЯЮТЬ!!!»
Ночі — найстрашніші. Літаки, феєрверки веселих сусідів і навіть перестук коліс по бетонних плитах дороги викликають тиху паніку, і руки самі собою шукають «гарячу» сумку, в якій так само лежить все необхідне на випадок евакуації.
І скільки я так підстрибуватиму від кожного скрипу хвіртки?
А скільки відповідатиму на запитання: «А ви ЗВІДТИ? А чому поїхали: що — там так страшно? А надовго ви? А бомби, коли падають, — правда, свистять?»
Жителі Південного війну бачили в кіно або в телевізорі. А ми — з неї в реалії. Вони дивляться на нас, як на марсіан. І — не хочуть вірити, що всі ці жахи можуть прийти сюди. Тому що цього «не може бути». І наша наявність дратує їх не тому, що ми донецькі там або горлівські. Ми дратуємо, бо розвіюємо їхню ілюзію спокою, нагадуємо про небезпеку, руйнуємо впевненість у тому, що все буде добре, тому що ось: реальний приклад перед очима, як може бути погано.
Ми — внутрішньо переміщені особи — як скалки в живому тілі розмірено-звичного буття. А що робить здорове тіло зі скалками — всі знають...
* * *
Чоловік і кішка освоюються куди швидше за мене.
Він перезнайомився з усіма продавцями в окрузі й приносить з ринку не тільки їжу, а й місцеві плітки:
— А рибалити тут, виявляється, не можна: стави господарі зарибили й два роки тепер чекати треба! А переселенців тут зовсім небагато: всіх мало не поіменно знають, нас теж відразу примітили! А ціни тут — цілком нормальні: не пропадемо!
Красуня, яка звикла дивитися на світ із сьомого поверху, виявила, що можна гуляти по забору, що трава — смачно пахне, а миші — це не іграшки, а їжа. Але головним відкриттям для неї стали натовпи різномастих залицяльників, з якими можна чудово покричати тихою місячною ніччю.
* * *
...Харків — не Донецьк. І, звісно, не Горлівка. Хоч скільки б говорили, що це такий же «схід України», — це інший світ.
Наприклад, у Харкові на зупинці будь-якого громадського транспорту — хоч трамвая, хоч метро — всі акуратно і спокійно стоять у черзі, і входять так само по черзі. Ця дрібниця мене вразила, бо вдома...
Ну, не має значення, як це вдома. Порівняння таки не на користь.
Чисте, доглянуте, респектабельне місто частково схоже і на Київ, і на Львів.
Сучасні будівлі — в повній гармонії зі старовинними чудесами архітектури. Метро — не таке помпезне, як в столицях, але й не деренчить від старості, як у Дніпропетровську: тут підземка теж респектабельно-доглянута. І навіть зустрічаються ще люди, які читають не щось там в айфонах, а справжні паперові книжки.
Студентів — мало не половина від загального числа людей на вулицях або в метро. Сидять різнокольоровими зграйками в кафешках і в скверах, валяються в траві газонів, щось співають, у щось грають і нескінченно усміхаються, сміються, регочуть над чимось своїм, гарячим і молодим. Від їхньої впевненості в тому, що все є й буде добре, й мені якось затишніше.
Військових майже не видно, хоча всі час від часу подейкують, що Харків — місто прифронтове. Народ повною мірою усвідомлює, що зовсім поруч з ними збирають і ремонтують танки, а по окраїнах стоять війська. Грамотно стоять, щоб не муляти очі й не народжувати паніку. У поневіряннях містом танки бачила всього лише двічі: на платформах, щоб асфальт не псували.
На головній площі збирають допомогу для АТОшників.
А на «Барабашисі» щосили торгують уже вживаним НАТОвським камуфляжем.
Тут за цілком прийнятними цінами можна купити круті німецькі берці, штатівську розвантажівку, британську нижню білизну та італійські шкарпетки мало не на вагу.
— Бойовики із зони теж у вас отоварюються? — незворушно запитую продавця.
— Ві що! — Кричить він у відповідь з вірменським акцентом. — Мі думаємо, кому продаємо! Мі всіх тут знаємо! Мі — за Україну ж! Тут у нас волонтери оптом все беруть!
— А є установка «Град»? І мені б парочку танків, га?
Він регоче у відповідь:
— Вісьолій бабуся, так?
На бабусю не ображаюся. Відзначаю про себе його уважні очі з підозрілими іскорками й розумію: прибріхує щось хлопець, хвилюється у відповідь на мої дурні запитання. Чи то не тим продає, чи то танк з «Градом» на продаж усе ж є в загашнику...
* * *
...У Пенсійному фонді всі наші питання було вирішено за п’ять хвилин, без штовханини, суперечок і тяганини. Пенсію за три фронтові місяці отримали через два тижні після реєстрації, й надалі все виплачується без зволікань. Щоправда, після відомого указу, угледівши в моїх гонорарах небезпеку для держави, Пенсійний фонд за власним розсудом став вираховувати з пенсії 15 відсотків. Але, знову ж таки, заяву, що це всього лише гонорари, тобто — разові виплати, було прийнято без заперечень, і все вирахуване повернулося в повному обсязі в обмін на обіцянку відразу ж повідомити, якщо отримаю постійну роботу.
А в районному УПСЗН виявилися системні проблеми з продовженням.
Зареєструвалися буквально за годину-дві. Заповнили анкети, в яких повідомили про всі свої «особливості»: інвалідність, потреба в лікуванні та в допомозі на оплату житла. Для цієї допомоги завели картку в «Альфа-банку», відділення якого прилаштувалося тут-таки — в коридорі управління соцзахисту. І стали чекати допомоги. І чекали чесно: терпляче й довго.
— Ти знаєш, волонтери зі «Станції Харків», такі молодці ... — розповідає подруга.
— Я нічого не знаю про те, як працюють волонтери. Я знаю, що особисто мене ніхто нібито «не бачить»: ні волонтери, ні держава!
— Як це — не бачать?
— А просто. Ніхто не дзвонить і не розповідає про те, де і що я можу отримати.
— А чому хтось повинен дзвонити?
— А навіщо я анкету заповнювала з адресою, телефонами й «особливими потребами»?
— Ну, ти сама повинна шукати допомогу і питати!
— У кого? Мені ніхто й ніде не дав ніяких телефонів, і в управлінні соцзахисту не сказали, щоб я дзвонила. Як і в Пенсійному.
— Та є ж Інтернет, там стільки оголошень від різних фондів...
— А якщо у мене немає Інтернету, і я просто не вмію ТАК шукати допомогу?
— То треба запитати, наприклад, в організації «Станція Харків». Хочеш, я запитаю?
— Ні. Не хочу. Це як би по блату, чи що. Хочу, щоб про мене хтось подбав не по блату, а зі службового обов’язку! Хочу не просити, а щоб мені пропонували те, що є: програми там усілякі, які працюють від іноземних грантодавців...
— Але чому б і не попросити?
— Тому що...
Тому що мені просити незручно. Ніяково. Соромно якось навіть. Тому що я — ветеран праці із сорокарічним стажем, я — вимушено переміщена особа, що втратила житло, роботу, звичне коло спілкування — все нажите втратила! Тому що я — вибрала Україну, свою Батьківщину, в надії, що вона, Батьківщина, оцінить, допоможе, приголубить, чи що.
І терпляче чекаю, поки ці мої надії здійсняться.
Чекаю горезвісні 884 гривні на місяць для відшкодування витрат на оплату житла.
Чекаю дзвінка від якого-небудь фонду, де на додаток до невеликої пенсії мені дадуть трохи додаткової їжі, миючих засобів яких-небудь, чи що, грошей, може бути...
А головне, чекаю, коли моя Батьківщина подзвонить і запитає: а чи не потрібно тобі житло від держави? Тому що ми ж розуміємо, що ти на пенсію собі не купиш навіть куток у сараї замість втраченої трикімнатної із ремонтом? І розуміємо, що в тебе немає грошей, щоб оплатити хоча б якесь пристойне зйомне житло, тому що за 884 гривні не отриманої ще допомоги — собачу будку зняти проблематично, не те що квартиру з унітазом і пральною машиною...
Ну, ось так поки й чекаю.
А Батьківщина улюблена так поки й мовчить...
(Далі буде)
