Це трапилось минулого літа в одному із сіл російської глибинки, розташованому рівно на півдорозі між Архангельськом і Астраханню. Путівцем, весело насвистуючи, бадьоро крокував недобитий «чорним вівторком» місцевий буржуй Василь Обналічкин. Шлях його лежав в нещодавно відкритий бутик (колишній сільмаг) сільського модельєра чи то німецького, чи то французького походження Отто Кутюрова. Оминаючи невеликий ставок, наповнений каламутною водою з домішками натуральної твані, нечорноземний Рокфеллер з жалем подивився на усіяний кінськими яблуками й іржавими тракторними ресорами бережок, де відчайдушно загоряла невелика група його односельчан.
— Так, це не Атлантичний океан... — з жалем подумав підприємець, сплюнувши у вищезгадане водоймище. — Більше схоже на болото. Ну та мені тепер все одно. І рішуче увійшов у розкриті двері салону високої, але продажної, моди.
— Дайте мені найбіліші штани, я їду до Ріо-де-Жанейро! — недбало кинув він, звертаючись до продавщиці Хуаніти Тихонівни, старої пліткарки і переконаної прихильниці бразильських телесеріалів.
— Штанів немає, — ніби вибачаючись, вимовила та, зацікавлено поглянувши на Василя, — є тільки брюки, та й ті за 1000 баксів.
— Ну вже гаразд, давайте хоч брюки, лише б швидше з цієї країни до напівголих мулаток шоколадного кольору, — зітхнув той, відлічуючи вічнозелені купюри.
— А ви справді до Ріо, чи заливаєте? — поцікавилася Хуаніта Тихонівна.
— Ось, путівочка при мені... — образився Обналічкин, змахнувши у неї перед носом солідного вигляду папірчиком, — до Бразилії! На місяць! П’ятизірковий готель за дві хвилини ходи до знаменитих пляжів Копакабани!
— Даремно ви так ризикуєте. Там, кажуть, тубільці завелися. Сплюндрували пам’ятники Кортесу і Піссаро, вимагають введення при бразильському президентові посади радника з питань розкурювання люльки миру і повернення населеним пунктам їхніх споконвічних, доколумбівських назв.
— Нісенітниця все це, теревені, які розпускають конкуренти латиноамериканців по туристичному бізнесу. Не на Кавказ же їду.
— Учора по радіо передавали, на бразильському узбережжі епідемія свинки, а над Амазонкою бачили муху цеце величиною з людину.
— Це, либонь, Копперфільд з курсу збився, перелітаючи Атлантику. Та й від Амазонки до Ріо-де-Жанейро приблизно така відстань, як від нашого села до найближчої поштової станції. Рідко муха долетить.
— Не скажіть, ось і газетка у мене є з підтвердженням цих фактів. А ще в ній повідомляється, що через постійне відключення холодної і теплої води барменам тамтешніх пивничок навіть нічим розбавляти текілу. Уявляєте, який жах! Та й опалювальний сезон зірвано внаслідок саботажу працівників бразильських котелень, які цілими трудовими колективами вирушили у робочий час на карнавал.
— Та ж там спека страшенна, навіщо мені опалювання?
— Жартуєте, пан Обналічкин. Ось прибудете до Ріо-де-Жанейро, увечері шкарпеточки свої білі в умивальникові виперете (якщо все ж на годинку-другу дадуть воду). А сушити їх як будете? Батареї ж холодні!
— Так, невеселу картину ви мені намалювали. Але я все ж поїду до Бразилії. Знаєте, все одно хочеться змінити обстановку. В океані скупнутися, винця хорошого випити, шашличка поїсти. Тільки не говоріть, що його там роблять з диких мавп!
Сказавши це, Василь Обналічкин рішуче повернувся до продавщиці задом, до виходу передом, і швидко пішов геть. «Чекайте, чекайте! — заголосила Хуаніта Тихонівна, заметушившись за прилавком, — я ще не встигла вам повідомити, що обміняти наші рублі на їхні крузейро можна лише по грабіжницькому курсу!» Після цієї підступної репліки в спину сільський бізнесмен, котрий мріє про нормальний відпочинок, прискорив крок. Але перетинаючи невелику калюжу бруду, яка утворилася біля входу в бутик, він раптом перечепився через здоровенну свиноматку без роду і племені, яка грілася тут на сонці. При падінні бідолаха зламав праву ногу і пару-трійку ребер, тож ні про який заокеанський вояж не могло бути й мови. Зловмисники, котрі підклали Василеві свиню, залишилися невідомими. Як, проте, і ті, які напередодні кожного курортного сезону намагаються підкласти її славному Ріо.
