Світовий банк інформації досліджував тринадцятирічних школярів у 19 країнах світу. Виявилося, що «плоди радянської освіти» соковитіші за кількістю набутої інформації. А втім, саме цей «якісний відрив» досі лунає в основі зворушливих промов на користь «нашої» освіти. Та от проблема: згідно з даними цього ж дослідження, застосовувати набуті знання наші діти не вміють. І крива порівняльного графіка різко йде вниз, залишаючи «на коні» західний показник.
Ці дані надав директор Київського ліцею № 157 Віктор Костенко на семінарі для українських педагогів. Вчителі опускали голови, і про їхні почуття можна було лише здогадуватися. Адже кожний з них, хоч би якою тоталітарною і безваріантною була безлика система, саме та людина, яка заходить до класу, зупиняє на собі увагу тридцяти пар очей і... навчає.
Саму ж систему освіти, за словами досвідченого вчителя, спіткала неминуча криза, «бо суспільство переповнене інформацією. Просте знання і викладання матеріалу — цього катастрофічно замало».
Згаданий вище ліцей став найпоказовішою з вісімнадцяти шкіл України, де тріщить по швах «шкільний вишкіл». Тут проводять експеримент. П’ять років тому його запропонував київському ліцею доктор психологічних наук Анатолій Фурман, який завідує кафедрою експериментальних систем освіти в Українському інституті підвищення кваліфікації керуючих кадрів освіти. На семінарі він привертав увагу гучним голосом і усмішкою, що не сходила з його обличчя. Її «незвичність» для такого серйозного заходу підтверджували слова про те, «що в школі нас навчали високих ідеалів, але не навчили повсякденних банальностей». Саме цю помилку прагнуть виправити прихильники нової, розвиваючої системи...
На уроці історії в одинадцятому класі розподілили ролі секретарів обкомів, дисидентів і директорів радгоспів (як у шістдесятих). Через десять хвилин якийсь «дисидент» створив свою газету, «секретар обкому» вирішив, що кошти області треба залишати тут же, а «директор» запросив агронома і навіть проклав дорогу для своїх односельців. Усі ці дії здійснювалися з урахуванням того, що й з роботи можна полетіти і до конкретних законів треба пристосуватися, і що й самому вижити треба.
Урок нагадав про те, як у розмові про дослідження банку інформації директор школи завважив, що «життя — це набір нестандартних або проблемних ситуацій. Це особливо відчувається сьогодні, коли багато хто просто розгубився. Адже ніхто не навчив нас не розгублюватися».
А першокласники на уроці української мови чомусь розмірковували (!), навіщо їм ця мова взагалі потрібна. Вирішували вони і хто ж ця казкова «мудра сова», яка може давати поради, адже «сам я не про все знаю». Тамара Козлова, вчитель у першому класі, розповіла, що одного разу на уроці малюк розплакався у відповідь на запитання — «За що мене можна цінувати?». Може, мудра сова відповість? А знаєте, хто вона за словами першокласників? МАМА і ТАТО.
За словами психологів, які працюють у ліцеї, все, що відбувається з дітьми вдома, виявляється в їхньому шкільному житті. Саме в цьому віці мамина усмішка і таткова впевненість починають визначати те, як швидко знаходиться відповідь на уроці і скільки з’явиться друзів у класі. Психолог Валентина Япринцева, немов замкнула коло поколінь у словах про те, що «ми, батьки, спираємося на досвід свого виховання. Виправдовуючись, переносимо своє незнання на дітей, переносимо свою нереалізованість».
Психолог у школі — поки що незвична персона, і, за словами Віктора Костенка, «вчителі не завжди його сприймають. Бо вважають, що вже самі досягли педагогічних вершин». Але нова розвиваюча система не мислить себе без психологічної служби. Тетяна Шаповал, яка й організувала її в ліцеї, шкодує, що «діти вивчають усе навколо, крім самих себе». Виходить, що невідомі прості речі — як забувати непотрібне, розслаблятися тощо. А може саме в цьому незнанні себе й тоне питання про власну цінність, яке викликало спонтанні сльози малюка-першокласника?
У освіти, хоч як це дивно за теперішніх часів, виникла потреба стати людською. Не в сенсі нормальною, а для людини. Оскільки така потреба з’явилася, то, напевне, її буде задоволено. А як же бути нам, «вихідцям з тієї школи»?
