З часу написання цих слів пройшло сто років. За той час Україна таки отримала свою свободу. Але чи дістала вона це ціною пізнання істини? Навряд чи. То чи був тоді правий Грушевський? І, взагалі, чи мають право історики заявляти про свої особливі права на те, щоб вчити суспільство? Я хочу сьогодні довести Вам, що історія та історики таки потрібні суспільству. І зробити це власне з перспективи десяти років української незалежності.
Історики — дивні люди. Коли їх спитати, чому в Україні не йдуть реформи, вони почнуть свою відповідь із Хрещення Русі. І далі говоритимуть про татарську навалу, польський гніт, російське поневолення, совєтський геноцид... Економісти або політологи так не роблять. Вони говорять про високі податки, страшну корупцію, політичні маніпуляції, низький рівень громадянської свідомості. Але політики й економісти не можуть обійтися без істориків. Жодне суспільство, яким би модерним воно не було, не може бути вільним від своєї історії. Чому в сучасній Польщі процвітає вільний ринок і вільна демократія, а в сучасній Росії маємо дуже мало прикладів і одного, і другого? Чому Білорусь готова відмовитися від своєї незалежності, тоді коли Україна, попри усі свої невдачі і хитання, таки залишається самостійною. Між багатьма істориками, політиками й економістами є щось на зразок спільної згоди, що відповіді на ці питання треба шукати у різній історичній спадщині кожної країни. На мові сучасної науки це називається теорією «стежкової залежності». Або, говорячи простіше, те, «куди ми йдемо, залежить від того, звідки ми вийшли».
Десять років української незалежності може бути ще замало, щоб зрозуміти, куди ж таки прямує Україна. Але цього достатньо, щоб зрозуміти, звідки Україна вийшла. І, відповідно до цього, реалістично оцінити можливі перспективи її подальшого розвитку. Зрозуміло, що історична спадщина не є одноцільною. Вона складається з різних напластувань — Україна мала свою і княжу, і козацьку добу, знала і Романових, і Габсбургів, магдебурзьке право і сталінський ГУЛАГ... Котрий з тих історичних досвідів треба вважати найважливішим для сучасної України? Відповідь на це запитання можуть дати тільки історики. У тих різноманітних пластах минулого вони намагаються відрізнити незначні і короткотривалі чинники, від тих, котрі діють на довшу мету і поважно впливають на сучасне суспільство.
Мабуть, найбільшим відкриттям сучасної історії є поняття історичного часу. Цей час не є рівний змінам пір року, поворотам зоряного неба, розміреному плину століть. В історії різні часи мають різну швидкість і вартість. Згадайте собі, що Ви робили, скажімо, 3 вересня 1991 року? Напевно, мало хто зможе дати відповідь на це запитання. Але зате майже кожен пам’ятає, де він був і що робив, коли відбувався путч у Москві, чи коли Україна проголосила свою самостійність. Про певні періоди свого життя пам’ятаємо краще, аніж про інші. Добре пам’ятаємо про події свого раннього дитинства. Але пам’ять про школу якось затирається. Бо в першому періоді нашого життя маємо набагато більше яскравих спогадів, тоді як шкільні роки повні щоденної рутини. Часто говоримо, що час нашого життя біжить із різною швидкістю. Він дуже поволі пливе у дитинстві, і швидко у зрілому віці. Малі діти ніколи не скаржаться, що не мають часу. Натомість покажіть мені дорослу людину, котра сказала, що їй вистачає часу на все.
Так само з історією. В окремі періоди нічого не відбувається, і час летить дуже швидко. Так швидко, що потім мало що пригадується з нього. Зате в інші — дуже багато, може навіть забагато, і ми пам’ятаємо кожну малу деталь. Що більше, різні суспільства мають різний вік. І тому їх треба вимірювати календарем історичним, а не астрономічним. Хто б з нас серйозно став порівнювати фізичні і розумові здібності шестирічної дитини і шестидесятилітнього чоловіка? І вимагати від обох одного і того самого? То чому ми порівнюємо десять років української незалежності щонайменше з більш ніж сімдесятьма роками незалежності польської? 2001 рік в Україні і в Польщі є рівними датами лише з точки зору астрономічного календаря. З перспективи ж календаря історичного, український 2001 рік рівний польському 1929 року, тобто десятому року польської незалежності.
Озброєний такою перспективою, український історик менше дивується тому, що робиться у нашій державі. Читаймо спогади польських діячів того часу. Єжи Гедройць, один із найшляхетніший польських інтелектуалів, писав, як у часи його молодості, коли він працював в одному з міністерств Польської держави, хабарі не брав хіба той, хто був цілком дурний або лінивий. Чи з такої історичної перспективи аж так дивно виглядають Лазаренко та інші наші українські можновладці та інші ? Або якщо нагадаємо собі, що у 1929 році самостійна Польща пережила вже вбивство свого першого президента і державний переворот, то чи аж такими винятковими є політичні баталії нашого часу? А, зрештою, ближчий нам приклад: коли подивитися, з якою швидкістю провінціалізувався міжвоєнний Львів, коли численна місцева польська, українська і єврейська інтелігенція виїжджала до Варшави, Києва чи Праги, то чи буде дивувати нас справжній ексодус («вихід») сучасних львівських інтелігентів до тих же самих Києва, Варшави й Нью Йорку?
Але є ще одна, може найбільш важлива історична перспектива. Це перспектива співіснування різних часів — короткотривалого і довготривалого. Короткотривалий час містить всім очевидні події. Скажімо, грудневий референдум 1991 року, президентські вибори 1994 р., прийняття нової Конституції у 1996 р., лазаренківський скандал, прем’єрство Ющенка, зникнення Гонгадзе, «касетний скандал». Друга, довготривала перспектива може не така вже й ефектна і помітна. Але пов’язані з нею події справляють на наше життя не менші впливи, аніж ті, про які ми звикли читати в газетах або дивитися по телевізору. Вони — як та підводна течія, про яку можемо лише здогадуватися по колах і хвилях на річковій поверхні.
Ми можемо кожен день відчувати на собі вплив короткотривалої перспективи. Або, навпаки, діяти чи оцінювати все з цієї перспективи. Але ми мало відчуваємо на собі довготривалий час, який вимірюється століттями і тисячоліттями. І, що більше, ми маємо вкрай малі шанси змінити русло його течії. Почнемо з першої, короткотривалої перспективи останніх десяти років. З часу проголошення своєї незалежності Україна встановила декілька дуже сумнівних рекордів: найвищий рівень інфляції, найбільший в Європі тіньовий сектор в економіці, один із найвищих у світі рівень державної корупції і найнижчий рівень довіри населення до держави. Вражаючою є й та статистика, яка хоч і не є «рекордною», але передає глибину економічної і соціальної кризи: карколомне падіння валового продукту, скорочення довготривалості життя, зменшення загального числа населення, різке зростання рівня злочинності. Серед усіх країн Центральної і Східньої Европи гіршою ситуація є хіба що у Молдові, бо навіть Білорусь за багатьма показниками випереджає Україну.
Але з точки зору історика, найбільший український рекорд полягає в іншому: ніколи у своїй історії українці не втримували так довго своєї самостійної держави. Влада Української Народної Республіки (тобто Центральної Ради та Директорії) тривала сукупно 24 місяці (з них лише трохи більше половини цього терміну Україна була справді самостійною), Українська Держава гетьмана Скоропадського та Західно-Українська Народна Республіка — по 7 місяців кожна. Проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська Держава проіснувала хіба що на папері.
Тому 10-річчя української незалежності є найсправжнісіньким і, може, найбільшим рекордом в українській історії. Чи є впевненість, що Україна святкуватиме свою незалежність не лише через 10, але й через 100 років? Історія схильна тут дати позитивну відповідь: за останні двісті років ми не маємо жодного прикладу, коли новопроголошена національна держава через якийсь час зникла з карти світу. Навіть сучасні Білорусь і Молдова не можуть доконати національного самовбивства і відмовитися від своєї незалежності, хоч як би цього не хотіли їхні державні проводи.
Тому зараз питання уже не стоїть «буде чи не буде Україна самостійною державою?» Питання формулюється інакше: «Якою державою буде Україна?». Відповідь — дуже обережну — тут може дати історія, якщо дивитися на українську незалежність з довготривалої перспективи. З цієї перспективи, усі сучасні біди в Україні розпочалися не в 1991 році, і навіть не в 1985-му — усі ці тенденції виразно проступали у совєтському суспільстві раніше. Вже тоді ми мали зниження приросту населення й економіки, падіння життєвих стандартів і т.д. Залежність від совєтської спадщини простежується й в інший спосіб. Незалежна Україна виросла з основних атрибутів Української РСР. Сучасна Україна у теперішніх кордонах, з Галичиною, Кримом і Донбасом включно, є совєтським витвором. Більшість тих, хто сьогодні правлять Україною, 10— 15 років тому були директорами совєтських заводів, головами колгоспів, секретарями партійних організацій, лідерами комсомолу. Зрештою, це не було аж такою несподіванкою: майже 50 років тому група українських емігрантів пророкувала, що якщо незалежна українська держава колись постане, то це станеться не в результаті національної революції. Незалежна Україна, писали вони, «виросте» з України совєтської.
Сучасна Україна носить на своєму обличчі велику родиму пляму совєтськості. Наш сучасний Президент Леонід Кучма полюбляє виправдовуватися, звинуваючи совєтську спадщину. Мовляв, чого від нас можна чекати, коли ми всі вийшли з- під її. Але коли б це було тільки так! Насправді совєтськість тому так сильна в Україні, що має довгі історичні корені. І справа не лише в тому, що вона пов’язана з традиціями Московського царства і Російської імперії. Не можна не побачити, що подібні проблеми мають Білорусь і Болгарія, Молдавія і Румунія, Сербія. У кожній з цих країн маємо централізовану і бюрократизовану державу, якою правлять клани при загальній байдужості й апатії суспільства. А якщо так, то ці проблеми не є чисто українськими, чи, скажімо, болгарськими. Вони є частиною історичного спадщини — спадщини православ’я, успадкованого з Візантії. І навпаки, країни, котрі більш-менш успішно справляються зі своїми проблемами, є країни Західної християнської традиції: Польща, Чехія, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія. Є великою помилкою думати, що основні українські проблеми відімруть з приходом того покоління, котре не пам’ятатиме про СРСР. Від історичної пам’яті сильнішими є традиції і звички кожного суспільства, які в Україні тягнуться ще з часів хрещення Русі і котрі відчуватимуться тут ще не одне покоління. Це, зрозуміло, не накладає на Україну печать фатальності — бо навіть у цій групі можна вибирати між сучасною білоруською і сербською моделлю. Лише найближчі роки можуть показати, яким шляхом піде Україна. На добре чи на зле, історія не має тут вирішального впливу. Вона дає нам право вибору. І вирішувати тут потрібно нам самим, українцям.
Умовою такого вибору є усвідомлення того, що ми можемо насправді змінити. І що залишається поза нашими можливостями. Треба вміти розрізнити одне від другого. Таке розрізнення може дати лише історія. Жоден економіст, ані політик тут не може дорівнювати за своїми впливами історику. Нехай ці слова будуть виправданням не лише самому собі, а й тому, чим займаюся я й мої численні колеги. Маю надію, що ця скромна — на мої скромні можливості — апологія історії послужить ще однією принукою для наших наймолодших колег трактувати історію серйозно. І висловити скромну надію, що в їхній особі ми вітаємо майбутнього Грушевського, Крип’якевича, або — що там казати! — Дейвіса і Броделя, після праць котрого українським історикам не треба буде виправдовуватися за своє існування.
