Дядька Сашка люблять за те, що він розумний і добрий, за те, що в нього чорна борода і зріст — метр із гаком, за те, що він усім радий, і за те, що його присутність підносить настрій. Його люблять за те, що він одночасно схожий на гнома, Діда Мороза і Бабая. Його люблять просто так. Тому що з ним добре. І на кожен день народження, незважаючи на мороз, сніг і вітер, обов'язково приходить чоловік із п'ятдесят. Більшість приходять пішки або на лижах, а ті, котрі останніми роками «покрутішали», добираються на вседорожніх джипах. Навколо багаття всі однакові. Вогонь гріє спереду, мороз кусає ззаду, а гарний настрій розпирає зсередини. Усі закутані- перезакутані в куртки, шапки, рукавиці, а дядькові Сашку, як завжди, жарко, ходить, як на пляжі, тільки в чоботях. «Ну як це тобі не холодно?» — питають. «Та якось... Не знаю... Треба розслабитися — і тоді не холодно», — відповідає. Пригадується, рік тому я трохи не змерз тільки від одного його вигляду, а коли побачив, як він спить... Він одягся, щоправда: джинси, светрик і вітрівка. На ноги — нічого! Босоніж. Капюшон на очі, руку під голову. Сопе в дві дірочки — сніжинки відлітають. Навколишнє середовище тієї ночі видало мінус двадцять та вітерець із легким сніжком. Я ніч крутився, закутаний у спальник у своєму наметі: кошмари снилися. Уранці чую: «Кузьмич! Каву будеш?» Виповзаю. Дивлюся: живий. «Буду...» — кажу. «Дядьку Сашку, і як це ти голий на землі в мороз спати примудряєшся?» Відповідь убила наповал: «Ти що! Я ж на колодах лежав».
Цього року легко одягнутого іменинника, котрий спав не на землі, а на колодах, укрили поліетиленом. У ніч із 30-го на 31-ше йшов сніг. Уранці в снігу відкопували ложки, тарілки, консерви та інші цінності. Дядько Сашко виглянув із-під засніженого поліетилену — на землю скотився замет, що утворився за ніч: «І мені чайку зігрійте».
Поки я за допомогою сокири, дров і коротких слів розігрівав застиглі механізми організму, хтось красномовно дивувався феноменальній морозостійкості іменинника: «Ну добре, — казав цей хтось. — Я — дитя парового опалення. Зі мною все ясно. Усе ясно і з цими, які в ополонці бовтаються. Але як це спати на морозі! Адже ті ж руки, ноги, голова і 98 відсотків води без антифризу. Адже двадцять градусів морозу! Що за керогазка в ньому горить?» Дядько Сашко сидить, підібгавши ноги, з кухлем у руках і мовчки сьорбає паруючий чай. Він уже звик до подібних здивувань і реагує на них не активніше, аніж вартовий у Мавзолеї реагує на імпортних туристів, котрі йому монетки кидають. Ті, котрі дядька Сашка знають давно, нічому давно не дивуються. Одинадцять років тому була історія, дядько Сашко здивував іще більше. Через фатальний випадок він потрапив під падаюче дерево. Спиляна сосна хльоснула верхівкою по голові так, що, каже, хвилин із п'ятнадцять у голові дзвін стояв, як у кузні. Язика паралізувало, один внутрішній голос залишився. Він-то і підказав, що треба лізти в ополонку. Це було в цьому ж лісі напередодні 8 березня. Після купання полегшало. До лікарів їхати навідріз відмовився. Не хотів людям свято псувати. Провівши в лісі три доби з ночівлею, до лікаря звернувся тільки 11 березня. Знайомий хірург умовив зробити рентген, про всяк випадок.
Уранці дядько Сашко прийшов до цього хірурга в лікарню, зробив знімок і, поки той був на обході, подався на роботу. В обід знайомий хірург примчав до дядька Сашка з готовими знімками: «Терміново в лікарню! Викликай «швидку»!» Яка там «швидка»! Не бажаючи турбувати переобтяжену службу «03», дядько Сашко добирався до лікарні швидкої допомоги пішки. У приймальній лікар подивився знімки і сказав: «Чоловіче, йди проспись. Це не твій рентген. Це знімки небіжчика. Тут перелом скроневої, тім'яної кістки і основи черепа зі зміщенням».
Цілий місяць дядько Сашко клеїв дурня в лікарні. Цілі делегації медиків ходили поглянути на диво природи. Дядько Сашко надто не ніяковів і давав себе оглядати з усіх боків. Минулого року один із цих лікарів був на дні народження. Я питав його, як таке могло статися. Він знизав плечима: «Скоріше, все вирішив холод, в якому Олександр Йосипович перебував три доби після травми, та плюс іще купання в ополонці. Крововилив стався тільки на третю добу. І то тільки навколо очей».
Про себе дядько Сашко звичайно не розказує, але дати інтерв'ю погодився:
— Я народився в Києві, — почав він. — Трохи пожив, і почалася війна. Батька майже не пам'ятаю. Його вбило під Білою Церквою. Згорів у танку. Ми поїхали в евакуацію. 1946 року повернулися — нашу квартиру на вулиці Леніна зайнято. Стали жити в гуртожитку.
— І ти з дитинства загартовувався, так?
— Та не загартовувався я спеціально ніколи. Дитинство таке було. Навпаки навіть, курив змалечку. Після війни вся гра була на воєнну тему, і куріння додавало мужності. У нас був «штаб», будка така, там іще до війни свиня жила, а потім її хтось з'їв. От ми туди недопалків нанесемо, «козячі ніжки» накрутимо і куримо до одуріння. Адже їсти хотілося, жили надголодь. От накуришся так, що дим із вух: і їсти нібито не хочеться. А одягу не було, із взуттям — також проблеми. Від «білих мух» до «білих мух» босоніж бігали. Купалися з весни до осені. Уночі дуже любили купатися. Зберемося ватагою — і на «вантаж-двір». Там звичайно ще кавуни з барж розвантажували, ну, а ми навколо плавали. Що поцупимо, що так дадуть. Загалом, це не життя було, а загартування. А старшим став — почав займатися спортом. Узимку — лижі, ковзани. Андріївським узвозом узимку ганяли, чим не санний спорт! Дошка, а до неї три ковзани припасовано. На дошку лягає той, хто спрямовує рух, а зверху — «мала купа», і... стережися! Униз, до Контрактової. А коли старшим став, почав штангою займатися, боротьбою. За таких здорованів заступався. А потім уже й туризмом став займатися.
— А чи не проявилися в тебе якісь екстраординарні здібності після того випадку, коли на тебе впало дерево? От дехто дивом залишається живим: чи блискавка їх уразить, чи балкон на голову впаде. Зате потім чудеса починаються: крізь стіни, як крізь скло, бачать або предмети до себе притягують, праски, наприклад, до грудей клеяться.
— Зрозумів, зрозумів. Ні. З праскою на грудях ходити незручно, крізь стіни не бачу. Що є — тому й радійте. Тут, знаєш, навколо всього цього більше брехні, ніж правди. Одні розмови. Я звичайна людина. Мало того. Я не хотів би, щоб той, хто твою статтю читатиме, подумав би, що я все життя сплю на морозі, а окрім туризму, в мене більше немає жодних інтересів.
І дядько Сашко протягом години розповідав мені про те, як він одержав квартиру, як жодного разу не напився... А жінки в житті дядька Сашка — взагалі окрема тема. Закінчивши технікум зв'язку, дядько Сашко працював у Інституті при комбінаті «Хімволокно». Займаючись промисловою електронікою і автоматикою, він все ж примудрився закохатися. Каже: «Кохання було неземне. Вона з Москви. Дочка полковника. Приїхала до тітки в Київ, до Інституту іноземних мов вступила. Але з тіткою її якось у мене не складалися стосунки. Вона мене називала «подільський босяк». Загалом, її примусили виїхати. Я до неї їздив, але... Залишитися там не виходило. Вона потім вийшла заміж за одного військового вченого- біолога, народила дочку. А 1972 року він поїхав до Москви дисертацію захищати. Вони тоді десь на Аральському морі жили. У Москві чоловік загинув від... цеглини, котра впала з даху. Розумій, як хочеш. А потім вона до мене приїхала, але ми розминулися. Так... А взагалі, всіх жінок, що в мене в житті були, я любив, і про жодну з них поганого слова сказати не можу й не хочу. Не чоловіча це справа — скиглити та ображатися. У справжнього чоловіка не обов'язково мають бути «дубові» м'язи й грецький профіль. Треба, щоб була сила любити, прощати, жаліти, не озлоблюватися.
І все ж звичайна людина дядько Сашко, як будь-який герой, про себе говорити не любить і феноменальність свою напоказ не виставляє. Немає в ньому нічого від цих рожевощоких снобів, ентузіастів здорового способу життя, які нещодавно прозріли й ніяк не можуть умістити в поздоровілому тілі всієї радості від свого прозріння. Завжди серед групи нормальних «моржів» знайдеться такий бадьорий зазивало, що дратує своїм оптимізмом. Купатися йому, бачте, самотньо. «Давайте, — каже, — разом скупаємося!» Ні, дядько Сашко не такий. Одного разу обпікся на тому, що, вирушаючи з приміського вокзалу на турзліт під Бояркою, потрапив у міліцію. Малокультурні, але пильні вартові порядку спитали: «Що в мішку?» — «У рюкзаку, чи що? — запитує. — Ну, там казани...» Дядька Сашка затримали. У той час на жаргоні спекулянтів «казанами» називалися годинники. У країні було сутужно з імпортними хронометрами. Вокзальні «пінкертони» вважали, що затримали великого гендляра. Треба ж, мішок «казанів»! У відділенні вони побачили... справді п'ятнадцять закопчених казанів, образилися на свою дурість і побили дядька Сашка. По-перше, нехай паспорт носить, по-друге, нехай босоніж не ходить, по-третє, чого такий розумний.
Так, вигляд у дядька Сашка колоритний. На кого він схожий, написано вище. Через такий колоритний вигляд дядькові Сашкові навіть у рекламі запропонували зніматися. Одна дрібна рекламна контора використала його природний імідж для реклами оболонського пива. Про самих пивоварів у дядька Сашка залишилося найкраще враження: футболку подарували й величезну, один метр двадцять сантиметрів у діаметрі, парасольку з фірмовим знаком. Але не знав дядько Сашко про підступність рекламного бізнесу. Дизайнер із дрібної рекламної компанії поцупив у нього заповітну парасольку. «Та ж мені, власне, не парасолька потрібна, — казав потім дядько Сашко, — мені пам'ять дорога». Більше він нічого не рекламує, а працює, як і раніше, на складі хімічних порошків і рідин.
Природно він почувається в лісі, між небом і землею, серед повітря і сосен. Добра, розумна, мудра людина Олександр Йосипович Гохфельд. Усе просто. Тому і вважають його своїм другим батьком ті, хто в 70 — 80-ті роки був членом туристичного клубу комбінату «Хімволокно». На прощання він сказав мені у диктофон: «На жаль, люди, за великим рахунком, темні. Все у смітті: і душа, і тіло. Біда у споконвічній слабкості людей — страхові. У страхові заглянути в себе, страхові бути мудрим, а не розумним. Уявна безкарність лінивої душі обертається зростаючою до старості хвилею моральних проблем. Вони, вступаючи в резонанс із іншими проблемами, призводять до катастроф життя. Треба вміти поєднувати «так» і «ні», «чорне» й «біле», уміти прощати, поступатися, але не здаватися. Треба пам'ятати про смерть, щоб повніше й радісніше жити. І жартувати, і любити. І жінка, до речі, назавжди прикипить душею до того, хто любить взагалі: любить життя саме. Розумієш? Просто любить і все. Тоді все вийде: і жити, і по воді ходити».
