Задовго до візиту Патріарха Московського і всієї Русі Кирила до України я мав бесіду зі священиком Української православної церкви Московського патріархату благочинним Чуднівського району отцем Вадимом (Шапраном). Привід — у селі Вільшанка під Чудновом перед Великоднем сталася сутичка між вірними цієї конфесії і тими віруючими, хто відносить себе до Української православної церкви Київського патріархату (останні молились на місці, виділеному під храм для їхньої громади). Конфлікт не набув великих масштабів, але в ході розмови (з боку візаві вона велася російською мовою) моїм співбесідником були висловлені деякі міркування, які представляються достатньо симптоматичними зараз.
Зокрема, отець Вадим вірних УПЦ КП інакше ніж «розкольниками» не називав, і не хотів їх вважати православними, а згадану церкву визначав як не справжню. При тому вважав, що зараз вона представляє собою більшу шкоду, ніж католицька або чисельні протестантські громади, тому що позиціонує себе як православна. Священнослужителів цієї церкви він називав «так званими священиками», і говорив, що немає чого їм приїжджати з Західної України на Житомирщину заробляти. Але ж він не міг не знати, що УПЦ КП є законно зареєстрованою в Україні конфесією, і що сповідує ту ж віру, визнає точно такий же символ віри, як УПЦ МП. До того ж в Україні діють офіційно багато інших конфесій, але прихильники УПЦ МП не вважають за потрібне воювати з ними так же активно, як з православними українцями, які вибрали для себе незалежну від Росії церкву. А загалом в області значно більше місцевих, а не приїжджих православних священиків УПЦ КП. Проте отець Вадим наполягав, що на даний час більше шкоди від «розкольників», тому що вони можуть привертати до себе православних. Хоче, хай іде до «розкольників», бо (так він і сказав) «свиня (це про прихильників УПЦ КП. — В.К.) завжди знайде болото». А ось вірних УПЦ МП, стверджував благочинний, від своїх принципів ніхто не примусить відступитися, і змішуватися вони ні з ким (мабуть, слід розуміти, що з православними УПЦ МП. — В.К.) не будуть. Крім того, отець Вадим говорив, що взагалі не варто приховувати належність Української православної церкви Московського патріархату до Російської православної церкви, бо «все одно москалями називають».
Не збираючись втягуватися у розлогу дискусію, оскільки зазначені тези вже неодноразово ставали предметом міжконфесійних і суспільних дискусій, я все ж вважав за потрібне вказати на те, що вже віки у світі існують різні християнські конфесії і їх збирання в єдину соборну церкву, навіть у віддаленій перспективі, не представляється можливим. Отже український народ, українська держава мають право на власну православну незалежну церкву, а тих віруючих і священників, які цього прагнуть, не варто записувати у «розкольники». Тим більше що фактом є наявність багатьох автокефальних православних церков, які не керуються ні з Москви (хоча там намагаються це робити), ні з будь-якого центру поза межами своєї держави.
Саме ж питання, хто є справжнім православним (про це я з отцем Вадимом не став говорити) лежить у площині фундаментальної проблеми — що є істина, і хто нею володіє. Практично кожне з релігійних вчень визнає істинним своє. Це стосується і християнства з втіленням Бога (і істини) в трьох іпостасях. Джерелами вищої істини в християнстві визнається насамперед Біблія (Старий Заповіт і Новий Заповіт в сукупності). Проте навіть записані в цих книгах положення впродовж останніх тисячоліть безліч разів ставали предметами гострих суперечок і навіть війн, одночасно даючи привід для самих різноманітних тлумачень, а з ними і для появи нових і нових вчень, жодне з яких досі не може претендувати на істину в останній інстанції. Хоча намагається це робити.
З іншого боку, мій співрозмовник намагався довести, що УПЦ МП має фактично автокефалію. На його думку, теоретично Україна може мати свою церкву, але в даний момент нібито від того буде велика шкода. І погано, що в УПЦ МП є нинішня незалежність, тому що в церкві спостерігається безлад. А якщо б зверху була міцна рука, то набагато було б більше порядку, що для церкви краще. Проте він зауважував, що висловлює особисту думку, яка не є думкою його священоначалія.
Якщо співвіднести ці погляди із заявами Московського патріарха Кирила про єдність православної віри та руського народу, то висновок невтішний — частина священиків УПЦ МП була б рада, щоб Україна була не незалежною державою, а знову потрапила до «обіймів» Росії. І дуже вірогідно, що цю думку вони прямо чи не прямо проповідують своїй пастві. При чому можна вказати на невідповідність тверджень про особливу благодать, вищість, духовність Російської православної церкви, які мені довелося почути від отця Вадима (теж саме неодноразово виголошував патріарх Кирил), з тим, наприклад, що в його негативному ставленні до УПЦ МП відчувалось небажання мати конкурентів на ниві православної віри. В даному контексті показовими є його слова про «заробітки» священиків УПЦ КП. Тобто матеріальний фактор явно присутній.
Слід сказати, що вірні УПЦ МП до отця Вадима ставляться з великою повагою: під час нашої розмови до нього весь час підходили люди і шанобливо вітали. Але ж в тому ж кафедральному Спасо-Преображенському соборі УПЦ МП, де ми з ним говорили, одна моя знайома чула, як жінки, які збирають плату за певні церковні треби, називали її не інакше ніж виручкою. Крім того, в неї після відспівування матері почали настирно вимагати значно більшу плату, ніж запросили спочатку. Що означає типово торгашеський підхід, якщо не блюзнірство. Тому, повторюю, підносити Російську православну церкву як виключно духовну інстанцію, призвану рятувати душі (цю думку настійливо висловлював отець Вадим, а зараз ми її почули від патріарха Кирила) вочевидь не варто. Особливо з огляду на інформацію, яка пройшла в мас-медіа, про годинник ціною більш ніж 30 тис. доларів США, який угледіли колеги-журналісти на руці у патріарха Кирила...
Низка експертів вказували останніми днями, що серед священиків та ієрархів УПЦ МП є кілька течій — одна виступає за повну автокефалію, інша — за максимальне підкорення Російській православній церкві, а є такі, які намагаються збалансувати дані тенденції, і що до них належить сам митрополит Володимир. З огляду на те, що останньому відвели вельми скромне місце під час візиту московського патріарха, все виглядає так, що Кирил буде намагатися закріпити за собою значно більше прерогатив щодо УПЦ МП. І змінити ситуацію, коли, за твердженнями багатьох представників Української православної церкви, керівництво РПЦ не має прямого адміністративного впливу на неї. Що означає одне — і з цього боку посилиться наступ на незалежність України. Під прикриттям фарисейських розмов про єдність віри і єдиний руський народ. І під прокльони так званим розкольникам з УПЦ КП, які з точки зору українського законодавства, тим більше цивілізованої практики міжконфесійних стосунків, є рівноправною з усіма церквою. Щоправда, справа може набути й інших рис — відчувши загрозу незалежності своєї країни, ті православні, які вагалися між різними церквами, виберуть ту, яка твердо обстоюватиме патріотичні позиції, а не стане прислужницею Росії.
