Скасувавши останнім передноворічним указом День Свободи, що асоціюється з нелюбою ним помаранчевою революцією, і об’єднавши його з Днем Соборності 22 січня, Віктор Янукович досягнув подвійного успіху. Один «успіх» — його, особистий: він повністю позбувся формальної спадщини 2004 року. Інший успіх — об’єктивно-історичний: Президент не зміг відмовитися від свята, яке символізує єднання України. Від свята, яке навіть за Ющенка перебувало дещо в тіні в порівнянні з тими ж помпезними урочистостями Помаранчевої революції. І цілком символічно було б, якби об’єдналася цього дня українська опозиція. Але ж бажання об’єднатися залежить не від дати, а від амбіцій і кон’юнктури поточного моменту.
ЄДНІСТЬ І СВОБОДУ НЕ СКАСУВАТИ
Дата 22 січня враз перетворилася на одне з головних державних свят України, разом із 24 серпня. Воно сприймається суспільством цілком спокійно й толерантно. Врешті-решт, це свято на честь позитивної події — об’єднання східно- і західноукраїнських земель. А свят такого ряду в Україні дуже мало. Якщо не рахувати 9 травня, яке має радянське походження, суто українських святкових дат, замішаних «на позитиві», в нашому календарі на 20-й рік незалежності бракує. Навіть 24 серпня сприймається громадянами на тому ж південному сході неоднозначно. А проти 22 січня заперечити нічого. Хіба що, депутатові Болдиреву святкування єдності Галичини та Наддніпрянщини може не сподобатися.
Указ Януковича про День Соборності і Свободи говорить і про те, що ліквідовувати свята, пов’язані з єдністю українського народу, він не може, хоча б через свій президентський пост. Можна (і потрібно) справедливо обурюватися з приводу скасування Дня Свободи в листопаді, але і 22 січня цілком підходить для того, щоб українці могли відчути себе єдиним народом, нацією, усвідомити, що «схід і захід — разом», що того дня 1918-го року вперше було реалізовано волю до створення вільної та єдиної країни «від Сяну до Дону».
Інша річ — політичні ігрища та акції довкола цього дня. Вони неминуче будуть, тим паче, що політична активність в Україні — і це прекрасно — не згасає. Тим більше, цього року — року виборів. Ось і на прийдешнє 22 січня українська опозиція планує підписати певний спільний документ про єдність, про об’єднання. Невже той-таки «єдиний список», про який так довго говорили аналітики, стане реальністю?
«ГЛАДЕНЬКО БУЛО НА ПАПЕРІ»
Припустімо, що якусь декларацію буде підписано. Власне кажучи, для нашої опозиції це буде внутрішній пакт про ненапад, і — логічно — він має стати угодою про принцип єдиного кандидата. Заступник голови Верховної Ради Микола Томенко відверто признається: про єдиний список мріяти не доводиться. Наразі йдеться про узгодження кандидатів у мажоритарних округах.
«Наприклад, ідея спільного єдиного списку, де всю опозицію буде вишикувано в один список, я гадаю, що це дуже складна ідея. Але якщо ми хоча б пройдемо дорогу узгодження на мажоритарних округах — це теж буде чималий крок. Я дотримуюся такого погляду, що потрібно рухатися, домовлятися, а міру консолідації покажуть результати переговорів» — заявляє Томенко.
Що ж, він має рацію. За нинішніх умов домовитися — умова стратегічного виживання для опозиції. Основний виклик і основна проблема майбутньої виборчої кампанії — це мажоритарники. На них, як на майбутніх «тушок», зробить ставку влада, і тому опозиції важливо узгоджувати персон, які такими «тушками» не стануть. Хоча гарантій цього немає. Сам факт підписання меморандуму про єдність не вирішить нічого, якщо такі кандидати дійсно не з’являться, і не користуватимуться підтримкою своїх колег із інших політсил. У тому числі й тих, хто потенційно може відчути себе ображеним через розподіл місць. Попри добрі декларації, на місцях можуть розгорітися неабиякі бої. І тоді День Соборності знову покаже свій формальний характер, і не стане початком реального відродження опозиції в Україні.
ЗМІРКУЮТЬ «НА ТРЬОХ»
Що ж станеться 22 січня? Об’єднуватися збираються «Батьківщина», «Фронт Змін» і «Свобода». Ось тут і ховається перший «троянський кінь» потенційного об’єднання. Якщо дві перші партії називаються безперечними лідерам проходження 5%-го виборчого бар’єру, то «Свобода» залишається під питанням. Зате проходження її лідерів за мажоритарними округами в Західній Україні безперечне. Цілком можливо, «що «Свободі» з цієї причини «пакт про ненапад» знадобився навіть більше, аніж «Батьківщині» та «Фронтові Змін». Адже єдність Тягнибока з Яценюком і Турчиновим взаємно вдаряє в усіх учасників: шанувальники «Свободи» не пробачать своєму лідерові «обіймів» із бютівцями та «фронтовиками». А останнім складно буде пояснити своїм прибічникам у центральній Україні, не кажучи вже про південний схід, що в них спільного з «головним націоналістом України».
Але документ вони підписати готові. Чи означає це, що ризики прораховано? Найімовірніше, що розподіл округів уже все ж таки відбувся. І це — друга підоснова майбутнього підписання. Не було б згоди хоча б у половині округів, таке дійство не мало б узагалі жодного сенсу. Найохочіше на цю тему говорять представники «Батьківщини». Так, народний депутат від цієї політсили Андрій Павловський заявив, що опозиція погоджувала кандидатів у 175 округах з 225. «Повністю погоджені округи в Західній Україні, на Галичині, завершуються переговори щодо Центральної України та Києва. Є проблеми на Сході — з урахуванням того, що там сильний адмінресурс, потрібно знайти кандидата, який мав би певну політичну вагу і хоча б якісь шанси. В основному, саме з цим пов’язано затримку».
Але це ж узгодження несе й проблеми. Йдеться про більш-менш рівноцінне представництво всіх трьох політсил у майбутній Верховній Раді. Це — третій аспект угоди. Зрозуміло що «Батьківщина» і «Фронт Змін» отримають більше місць, ніж «Свобода». Але яким буде в такому разі співвідношення спискової та мажоритарної пропорцій у опозиції, і тим більше, персональне наповнення такого списку? Напевно наші опозиціонери скористаються нормою закону про вибори, що допускає подвійне балотування, — за партійним списком і на окрузі. І тут можуть розпочатися проблеми, помножені на взаємну недовіру. Можливі сутички на округах. Щоб уникнути цього, слід було б поставити справу так, щоб у погодженого кандидата був кандидат-дублер. Але якою буде партійна приналежність цього дублера? Та й довкола такого потенційного «містера номер два» теж можуть бути неабиякі дискусії.
Нарешті, слід згадати про те, що частина опозиції до угоди не приєднується. І приєднуватися не збирається. Наприклад, Віталій Кличко і інші опозиціонери рангом і популярністю поменше, утворюють так звану «другу опозицію», або ту саму «опозицію опозиції», якої намагаються уникнути потенційні «підписанти». «УДАРУ» Кличка об’єднання з Яценюком і Турчиновим не потрібне, тим більше, не потрібна єдність з Тягнибоком.
ЩОБ СВЯТО НЕ СТАЛО ПРОФАНАЦІЄЮ
Отже, 22-го січня три відомі українські партії урочисто підпишуть якийсь документ. Формально буде покладено початок єдності дій. Фактично все залежатиме від внутрішньої мотивації вождів і дисципліни окремих кандидатів усіх трьох партій. І, найголовніше, ніхто не може гарантувати виборцям, що умовний депутат Н. не стане «тушкою» на другий же день після проходження до Верховної Ради.
Зате сам факт святкування Дня Соборності для українців дуже важливий. Партія регіонів просто змушена постулювати та пропагувати ідею єдності країни, особливо напередодні виборів. Адже вона є партією влади, і, отже, зацікавлена в продовженні свого владарювання.
Але ж, головне для нас, громадян — не свята, а будні, не гасла, а реальність. Це стало очевидно особливо за доби Ющенка. І, тим більше, очевидно зараз, коли проблеми в країні наростають, залікувати які механічним і офіціозним перенесенням святкових дат навряд чи можна, як і меморандумами про єдність, які можуть виявитися черговими «пустушками»...
