Моя перша вчителька, орденоносний наставник молодих педагогів, була дуже суворою, але, як їй здавалося, справедливою. Пам’ятаю, на спільних зборах батьків і учнів класу вона любила викликати до дошки трьох найкращих учнів — відмінників і під бурхливі оплески нагороджувати паперовими медальками з жовтої фольги. А потім запрошувала трьох найгірших вихованців — таких собі лобуряк, двієчників, тих, хто завжди в усьому винен і хто «тягне наш клас назад, псуючи показники». Їм вішали на шию старий буряк, прив’язаний до стрічечки.
Я пригадала цю історію, слухаючи чергову заяву віце-прем’єра з гуманітарних питань пана Семиноженка. Вітчизняна освіта в його баченні дуже скидалася на отих «завжди крайніх» хлопчиків з буряками на шиї. «У нас проблема в якості освіти, — підкреслив віце-премьєр. — Лише за рік ми втратили багато позицій, як за рейтингом конкурентоспроможності Давосу, так і за Лозаннськими індексами від п’яти до десяти позицій було падіння. Тобто, наша освіта деградує порівняно з іншими країнами».
Заради справедливості слід відзначити: так, в українській освіті є проблеми. І вона на межі кризи. Але назвати це деградацією ніяк не можна, адже деградація — регрес, рух назад. Наша ж освітня система, долаючи різноманітні перепони (найчастіше не пов’язані з галуззю, а детерміновані загальнодержавними проблемами) усе ж ішла шляхом реформ і розбудовувалася згідно європейських стандартів.
Проте умови, в яких це відбувалося, не просто ускладнювали рух, а зв’язували його по руках і ногах. Чого варті найкращі наукові розробки і найгеніальніші ідеї без належного фінансування, правового забезпечення й управлінської підтримки?
Щодо рейтингу конкурентоспроможності — Україна дійсно погіршила у ньому свої позиції. Втім, звинувачувати у цьому освіту буде, напевно, не зовсім чесним, адже згаданий рейтинг стосується переважно особливостей національної економіки, які визначають здатність певної країни конкурувати з іншими. Експерти вважають, що рейтинги багатьох країн (серед них, наприклад, Росії, яка втратила 12 позицій) впали через світову економічну кризу. У звіті економічного форуму зазначено, що погіршення індексу конкурентоспроможності України викликане різким падінням попиту на експортну продукцію, девальвацією гривні та руйнуванням фінансової системи. Ахіллесовою п’ятою для нас стали показники «інституційні рамки», «бізнес-законодавство» та «фінанси». Натомість система освіти є однією із конкурентних переваг України.
Згідно зі звітом ВЕФ, наша країна має найкращий серед країн СНД показник за системою загальної, вищої та професiйної освiти — 46-те мiсце iз 133-х.
Отже, падіння рейтингів конкурентоспроможності держави стосується переважно проблем у економіці. З іншого боку, сфера освіти є фактором економічного зростання, тому не дивно, що економічна конкуренція країн усе більше переходить у сферу науки й освіти. І ситуація з українською освітою залишає бажати кращого. Наші школи не можуть забезпечити достатньо ѓрунтовну підготовку майбутніх студентів — а як вони зроблять це без автономії, фінансів, матеріальної бази? Наші виші не потрапляють до світових рейтингів? А чи створено для їхньої праці такі умови, як у світових лідерів? Наші спеціалісти не користуються попитом на світовому ринку праці? А хіба вони користуються попитом на нашому ринку праці, де перевагу мають особисті зв’язки, а не знання? Запитань багато. Але звалювати докупи усі державні проблеми було б неправильним. І є великі сумніви, що останні ідеї влади щодо удосконалення системи вступу до вишів (введення внутрішніх іспитів, звільнення від ЗНО заочників і контрактників) допоможуть підвищити наші рейтинги конкурентоспроможності.
