Перша міжнародна наукова конференція «Діаспора як чинник утвердження держави Україна в міжнародній спільноті», що відбулася у Львові, стала справжнім відкриттям української діаспори, яку ми, громадяни України, насправді знаємо слабо. У стінах університету «Львівська політехніка» зібралося більше 250 учасників із 25 країн світу, тобто задіяні були потужні наукові сили як України, так і закордонної діаспори. Приїхали не лише науковці, а й представники громадськості, політикуму, бізнесмени, тобто спектр учасників виявився досить широким.
За три дні гості Львова прослухали більше 170 доповідей, і в кожній, що показово, яскраво проглядалося прагнення прислужитися Україні. Це були не лише розповіді про збереження духовних цінностей українського народу, чим займалася діаспора раніше, а й діяльність на утвердження нашої незалежної держави, формування її позитивного образу у світі. Чи не прекрасний зразок того, як має ставитися до своєї держави громадянин України, що живе на цій землі?!
До організації конференції долучилося чимало структур — Міністерство освіти та культури України, Українська Всесвітня координаційна Рада, Науково-дослідний інститут українознавства, однак основним ініціатором та мотором, без якого це зібрання не відбулося б, став Міжнародного інституту освіти, культури, зв’язків із діаспорою Львівського національного університету «Львівська політехніка». Тому наші запитання до директора інституту Ірини Ключковської.
— Пані Ірино, як виникла ідея проведення конференції?
— Вона виникла зі зміною обставин у країні. Раніше стосунки Україна — діаспора носили, скоріше, формальний характер. Приміром, була в нас державна програма підтримки закордонного українства до 2005 року. Якщо ви проглянете документи, то зрозумієте, що програма була просто прекрасна, якби... вона хоч на соту частину була реалізована. Ми б і це вважали успіхом.
Зв’язки України з діаспорою трималися на громадських організаціях, однією з яких була, наприклад, Українська Всесвітня координаційна рада, яку очолює Михайло Горинь, із якою ми активно співпрацюємо. Це дійсно був дієвий, але все ж таки, підкреслюю, громадський орган. На рівні держави проводилися форуми, які навіть відвідував Президент України, однак усе ж таки це була більше вивіска, за якою нічого не стояло. Першим серйозним кроком стало створення при Міністерстві закордонних справ липня минулого року Управління зв’язків із закордонним українством, були виділені кошти, розробляється державна програма. І я дуже сподіваюся, що вона буде працювати. Хоча маю й на це свою думку, що, власне, й увійшло до матеріалів форуму: мусить спочатку бути створена державна концепція, тобто ідеї, під ідеї розробляється програма, яка є формою реалізації цих ідей. А вже під програму має виділятися фінансування. Лише тоді все буде нормально функціонувати й працювати. Більше того, ми не повинні в ту програму закладати виключно своє бачення, а вияснити проблематику, яка цікавить діаспору за кордоном (для цього ми розповсюдили на конференції анкети й провели соціологічне опитування).
— А які питання ви вважаєте за потрібне конче бачити в програмі?
— Вона повинна мати кілька основних стратегічних напрямків. Це, наприклад, розвиток шкільництва, і не лише середньої школи, а ланцюжок, який тягне за собою підвищення кваліфікації вчителів, навчально-методичне забезпечення, адаптоване до країн проживання діаспори. Другий напрямок — турбота про інформаційний простір, який сьогодні відрізняється інформаційним вакуумом. Тут я маю на увазі більше східну діаспору, яка утворилася лише після розвалу Радянського Союзу. Якщо західна діаспора добре структурована й багатша, то там — просто біда, люди працюють на голому ентузіазмі. Фактично, Україна в повному розумінні не знає своєї діаспори, а це величезний пласт, який ми маємо й знати, й підтримувати.
— Кого б ви особисто виділили в цій закордонній українській веселці?
— Наприклад, Василь Бабенко, він для мене — зразок у багатьох сенсах. Директор філіалу в м. Уфа (Башкортостан) Московського державного відкритого педагогічного університету ім. Шолохова, українець за походженням, просто присягнув собі в житті, що буде працювати для України. Ось, що він пише: «Так уже судилось, що мені довелося займатися дослідженнями з історії переселення українців у Приураллі, проблемами збереження нашої культури. Я бачив на власні очі, як гинув цвіт і основа нашої духовності... І тоді я присягнув народові, дав слово зробити все, щоб наша історія, наша душа, наша пісня, наше слово не вмерли, не загинули».
В Уфимському філіалі університету є кафедра українознавчих студій, де студенти вивчають різні дисципліни, пов’язані з історією та культурою України. В. Бабенко створив бібліотеку української літератури, організував колективи художньої самодіяльності.
Чи взяти Кирила Горішнього, аспіранта Сорбонни, француза українського походження, який мало того, що темою свого дисертаційного дослідження взяв український дисидентський рух 60-х років, чим змусив професорів Сорбонни пізнати наші реалії, він до того ж має таку сферу зацікавлень, як фотографія. До Львова привіз свою виставку. До речі, з цією експозицією їздить світами й представляє Україну — це й помаранчева революція очима француза, і Гуцульщина на Йорданські свята, і загалом картинки з життя сучасної України.
Тут була представлена й виставка Людмили Скрипникової з Карелії, яка робить дивовижні речі коштом громадськості. Набув, приміром, широкого розголосу факт встановлення пам’ятника в Сандормоху, де поховані сотні наших українських патріотів, цвіт нації, який вивезли із Соловецьких островів і там розстріляли. Серед них був Лесь Курбас і родина Крушельницьких...
Євген Савченко з Татарстану, з Нижнєкамська, який десять років тому на порожньому місці створив потужну організацію, яка так працює! І коли ми приїхали до нього в гості, то побачили фестиваль українців Поволжя, людей з десяти республік Росії, наприклад, із Маріел. Коли ми говорили в політехніці, що їдемо в Татарстан, то нас питали: а де це є? Можливо, це свідчить про нашу необізнаність, але говорить і про те, що у всіх куточках, про які ми навіть і не знаємо, є люди, які роблять дивовижні речі, варті уваги України.
— Прокоментуйте, будь ласка, ваше твердження про те, що ми маємо змінити своє ставлення до діаспори.
— Фактично Україна свою діаспору дійсно не знає або знає однобоко, західну діаспору, яка щось тут привозить і роздає... А те, що вже сьогодні ми маємо допомагати закордонній діаспорі самі, ми ще цього не усвідомлюємо. Так, діаспора західна зробила багато — збереження духовних цінностей, структури політичних партій, структури громадських організацій, архівні матеріали — це все повернулося сюди й велика їй за це подяка. Але все так не може бути — не може бути рух одностороннім. Зараз повинна бути синергія, тобто злиття зусиль обох боків. Нарешті повинен початися рух з України назустріч діаспорі, при цьому треба докласти максимум зусиль, щоб цей рух не був аморфним. Потрібно визначити пріоритети, які реалізуються в конкретних стратегічних напрямках. І все це наповнити діяльністю.
— Які доповіді ви б виділили й яке продовження дістануть матеріали конференції?
— Конференція прийняла рішення, ухвалу, куди увійшло звернення до Президента України, Кабміну, про розробку державної концепції про співпрацю України й діаспори, яка наразі відсутня. Ми звернулися також до Верховної Ради від імені учасників конференції з твердженням про необхідність проведення в Україні парламентських слухань із питань української діаспори, яких теж ніколи не було. Це, на нашу думку, привернуло б до всіх цих питань увагу суспільства.
Формат конференції був такий — секційні й пленарні засідання. Показово, що на заключному засіданні зала була переповнена. Як правило, останні години конференції зали завжди напівпорожні, а тут — ніде було яблуку впасти. Людям було що сказати одне одному, вони мали змогу поділитися досвідом, думками.
На пленарному засіданні представила свою доповідь Ярослава Хортяні, голова Європейського конгресу українців. Вона, власне, говорила про створення позитивного іміджу держави Україна в Європі, про те, що робиться конкретно Державним самоврядуванням українців Угорщини, яке вона також очолює. Розповіла про дуже цікаву річ — завдяки її старанням парламент Угорщини вперше визнав Голодомор геноцидом проти українського народу. От що може громадська організація, якщо наполегливо працює.
Надзвичайно корисною була доповідь отця Сапунка з Італії, який зробив глибокий аналіз четвертої хвилі еміграції в Італії, виявлення соціальних проблем, наслідків. Представив статистику, яка показала витік інтелектуальних сил з України, наприклад, такий факт: серед діаспори Італії останньої хвилі 15 відсотків складають жінки-педагоги. Показав роль української церкви як консолідуючого чинника за кордоном.
— Хто підтримував організацію конференції?
Нам дуже допомогла «Львівська політехніка». Ми є її структурним підрозділом, але для цієї конференції були використані найкращі матеріальні ресурси. Відбулася Шевченківська академія, силами політехніки був організований концерт, задіяні мультимедійні засоби. Політехніка пішла також назустріч — поселила учасників конференції в гуртожитку готельного типу, взявши на себе частину витрат. Нас підтримала Українська Всесвітня координаційна рада, яка частково фінансувала проїзд українців зі східної діаспори, друк матеріалів. Міністерство закордонних справ виділило 29 тисяч 900 гривень на проживання, харчування та проїзд. Поки що цих грошей ми не отримали, заселяли людей під гарантійні листи від інституту, та, можливо, ці гроші все ж таки надійдуть... Нас підтримали банк «Форум», «Експрес-банк». І ще один із прикладів, якщо ми вже говоримо про меценатство: Володимир Луговскіс, громадянин Латвії українського походження, підприємець, не лише приїхав сам, а ще привіз своїм коштом людей, сплатив їхнє проживання й опікується ними повністю. Більше того, влаштував у Будинку вчених виставку, присвячену українцям Латвії.
Наприкінці я хотіла б підкреслити: конференцію її учасники назвали малим форумом. А такий форум повного формату мав дійсно відбутися ще серпня минулого року, та не склалося, відкладався три чи чотири рази... Але, врешті решт, має відбутися в серпнi, з нагоди 15-річчя незалежності України, як форма вдячності українцям, які підставили нам плече під час помаранчевої революції. Це стосується й східної, й західної діаспори.
А для себе я поставила особисте завдання — простежити, наскільки ухвали конференції є дієвими, як вони втілюються в життя. Наразі Міжнародний інститут освіти, культури й зв’язків із діаспорою опрацьовуватиме матеріали конференції й, звичайно, докладеться до розробки Державної програми підтримки закордонного українства до 2010 року, де проведення таких конференцій рекомендовано раз на два роки. Наступна конференція 2008 року буде присвячена темі «Українці у світових цивілізаційних процесах».
КОМЕНТАР «Дня»
Богдан ЛАНОВИК , професор кафедри українознавства Тернопільського державного економічного університету, кандидат історичних наук:
— Сьогодні українська діаспора — одна з найбільш чисельних серед планетарних етнічних поселень. За неповними даними, діаспора в країнах Заходу становить понад п’ять мільйонів громадян українського походження. Східна українська діаспора за переписом 1999 року налічує 6,8 мільйона. Як бачимо, лише за офіційними даними, за межами України проживають більше 12 мільйонів українців, а за оцінками демографів ця цифра сягає майже 20 мільйонів. Ще й досі не встановлена точна кількість українців за кордоном. Наприклад, щодо східної діаспори, то нині оперують цифрою десять мільйонів чоловік, а окремі дослідники називають величезну (хоча й неофіційну) — близько 20 мільйонів. Цілком ймовірно, що чисельність світової української діаспори більша, ніж половина населення України, й дорівнює майже двом третинам українців на рідній землі.
Євген САВЕНКО , голова Нижнєкамської національно- культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька», республіка Татарстан:
— Протягом десяти років ми випускали у товаристві свою листівку «Вербиченька» на сторінках місцевої газети «Ваша газета», яку редагує Людмила Найденко. Сторінка хоч і не велика, але наклад був 23000 примірників. Це було майже єдине українське друковане слово на теренах Татарстану, до того ж так довго жодна українська газета в Росії (починаючи з1917 року, за даними Інституту досліджень діаспори) не трималася. На жаль, цього року нам у друкуванні відмовлено. І дорікати власнику друкованого видання в тому ми не маємо жодного морального права, адже всі десять років Адіс Карієвич Сулейманов, татарин за походженням, утримував українську газету власним коштом. Наші численні спроби отримати хоча б якесь фінансування з боку України не мали успіху.
З минулого року ми налагодили зв’язки з редакцією електронного сайту «Кобза. Українці Росії» та паном Андрієм Бондаренком із Самари. Зараз наші матеріали регулярно виставлені на сайті. Там же я веду постійні рубрики «Золоті імена України» й «Незабутні дати».
У Державному національному архіві республіки Татарстан мені пощастило віднайти невідомі матеріали про перебування в Казані під офіційним наглядом поліції Михайла Грушевського. Протягом двох років ми ведемо наполегливу роботу щодо встановлення меморіальної дошки на фасаді будинку, в якому жив наш великий земляк. Нарешті, цього року мої численні звернення й клопоти зрушили справу з місця. На цю проблему звернув увагу уряд України. Добре, якби й казначейство допомогло.
Хочу сказати ще таке: більшість українських громад діаспори займається виключно звеселяючими душу й українське серце заходами — гарно співають, дають чудові концерти, демонструють зразки мистецькі. Це дуже добре. Применшувати значення українського фольклору не треба, також його об’єднуюче значення. Але культурно-просвітницька робота — це інший рівень існування й пропагандистської діяльності. Не всім це вдається, не в кожній організації є фахівці, які розуміються на історичних подіях, датах, мистецтві. Не можна вимагати цього від громад. Але не приділяти увагу й не працювати над цією темою неможливо. Треба перебирати позитивний досвід, віднаходити потрібних людей, треба працювати. За нас ніхто нашу історію та культуру не збереже. І хочеться, щоб діаспорі в її намаганнях зберегти історичну пам’ять та розповідати людям інших національностей про Україну допомагала сама велика Україна. Одним нам буде важко вижити.
Віктор ЧЕРНИЩУК , голова громади українців Литви, президент Асоціації RUNE MEDIA:
— Мережа центрів України за кордоном — тут не варто шукати альтернативи, бо добре відомо, що подібні центри мають держави, які опікуються своїм іміджем і національними інтересами. Добре, щоб і влада України зрозуміла, що Україні потрібні осередки на зразок інститутів Польських, Французьких центрів, Американських фундацій, Британських домів, Литовських, Латвійських чи Естонських центрів. Пропоную коротку, теплу й звучну назву — Дім України. Під дахом того будинку (не обов’язково великого за розміром) треба створювати клуби симпатиків української культури та історії, пропагувати науку, мистецтво, політику, ознайомлювати закордонних відвідувачів з Україною та її мовою. Такі центри мали б пожвавити співпрацю України з діаспорою, заохотити бізнесменів, митців, медиків, жінок, молодь діаспори до спільних проектів з Україною.
Другим паралельним шляхом є спільні громадянські інформаційні акції — на кшталт медіа-Каравану, який ми, журналісти з діаспори, зробили разом із УВКР, при особистому сприянні Михайла Гориня. Акція охопила 120—150 тисяч людей — громадян Естонії, Латвії, Боснії, Болгарії. Час робити нові Каравани.
