Але що то за розмова була... Крізь схлипування та мурмотіння в носову хусточку я розібрала лише, що її Вася, такий «золотий», благополучний і люблячий чоловік, образив її. Вони одружені вже чотири роки, в обох — непогана робота, кохають одне одного. Дітей, щоправда, нема. Однак вони цим і не переймалися. До сьогоднішнього дня.
А сьогодні Нінка виявила, що вагітна. Правду кажучи, підозри виникли ще тиждень тому, та всі сумніви зникли після вранішніх відвідин лікаря. І от тепер вона сидить і рюмсає в мене на дивані.
— Ну й чого ти ревеш, дурненька? Це ж чудово, — як могла, заспокоювала її. — Чи ти не хочеш мати дитину?
— Хочу! — аж захлинулася знову Нінка, і я пошкандибала на кухню, щоб принести їй склянку води.
— Хочу, хочу! — повторила, коли залпом випила її до дна. — Але Вася... Він — категорично «ні».
— А вмовляти пробувала?
— Аякже! Затявся на своєму, ні — та й годі. Спочатку — кар’єра, більша квартира, автомобіль, а потім десь там — і дитина. А де воно, оте «десь там»? — із розпачем вигукнула Нінка. — Коли буде «потім», якщо мені через місяць — 28? — І знову заходилася плакати.
— Ну добре, і що ж ти думаєш робити? — спитала я.
— Звісно, що... Слухай, Ксюш, позич грошей, га? Хочу, щоб без ускладнень усе, щоб інфекцій ніяких... А в нас нині туго. Та ще й він (знову схлипування) сказав: сама не вбереглася — сама й вирішуй цю проблему. Позич, сонечко, я знаю — в тебе є. А я віддам, як тільки зможу.
... Нінко, Нінко, справа не в грошах. Їх мені не шкода не те що позичити, а й просто дати тобі. Шкода тебе, та шкода того життя, яке хочеш знищити. Звісно, заради дитини ти Васею не пожертвуєш, тобто стосунками, життям із ним. Але ж той, хто в тебе під серцем, теж Вася, його кровиночка, його частинка (а не «зальот», як він сказав)...
Даючи гроші, востаннє зі смутком глянула подрузі у вічі:
— Нін, а може, не треба? Це ж гріх. А Вася твій нікуди не подінеться — ви ж одружені.
— Ні, Ксюшо, я не можу. Якщо він мене покине — я вб’ю себе. То нехай уже краще вб’ю те, що іще не народилося.
Вона пішла. А я проплакала всю ніч, як дурепа. І Нінку жаль. І себе жаль (сама, свого часу, побоялася це зробити — тепер чоловіка нема, а «сувенір на згадку про кохання» лишився). А найбільше — страшно: дала гроші на вбивство... Боже, Боже, хто ж я після цього?
№199 17.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
