У Петербурзі, на Фонтанці — пам’ятник Чижику-пижику, прапрадідусеві Хлєстакова, Остапа Бендера та «графа» Сідалковського з романів Чорногуза. А скількох нащадків Пижика література проминула увагою!
Узяти хоча б голову Держтелерадіо Івана Чижа. Щойно він прокотився до Франкфурта, де саме проходив найбільший книжковий ярмарок світу. І був справді помічений біля українського стенда. Ось як описує цю міжнародну подію (тобто присутність Чижа у Франкфурті) сайт підлеглого йому держкомітету: «Гостей і учасників ярмарку біля національного стенда привітав керівник української делегації голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України І.Чиж». Ну, просто сцена з «Ревізора», а?! Франкфурт, а в самісінькому його центрі — ЧИЖ.
Гості дійсно були. Згаданий сайт називає найпомітніших: заступник міністра інформації Бєларусі, заступник директора держдепартаменту з російського аґентства преси, генконсул України. І тут виникає запитання: чи варто було їхати на тиждень до одного з найдорожчих міст Европи, коли в такому складі можна здибатися десь за рогом, на «Слов’янському базарі» у Вітебську, наприклад?
Але ні, були на тій зустрічі і справді високі гості (просто для Чижа вище Бєларусі — тільки Росія і той самий Бог, що і в його колеги по малоросійській держслужбі Костусєва): була серед гостей топ-менеджер Франкфуртського ярмарку Іріс Клозе. Стоїть, слухає. Аж раптом наш достойник каже, що Україна витратила на організацію стенда понад 400 тисяч гривень. Пані Клозе повертається до пана Полякова, що стоїть поруч: «Олександре, але ж цей стенд коштує менш ніж 20 тисяч евро…». Що міг відповісти директор київського видавництва BHV, якщо у випущеному до ярмарку каталозі «Books of Ukraine» його фірма не значиться? Фантоми не мають голосу! А між тим BHV входить у п’ятірку найпотужніших комп’ютерних видавництв на теренах СНД.
А пан Чиж все говорить і говорить — точнісінько як персонаж-держслужбовець з роману Т.Толстої «Кись» — «слова-то все веселые такие. Бодрые» . А у пані Клозе, яка не розуміється на українському чиновничому джеркотінні, очі круглішають і круглішають: це Чиж заявляє, що через два роки Україна буде почесним гостем Франкфуртського ярмарку. Ну, пан Поляков, як може, заспокоює німкеню, цитує Толстую: «Это чтоб счастье в голове чувствовалось, чтоб оно, счастье, между ушей бултыхалося, как щи в котелке… Это не то чтобы что, а вроде как» . А як людською мовою пояснити хамське самопроголошення себе гостем?
Тут підлітає Андрій Курков і — до Олександри Коваль, «О! У нас нині просторо! Правда ж, цей стенд кращий, ніж торік?». «Знаєш, Андрію, — відповідає йому президент Форуму видавців, — я не бачу сенсу порівнювати більш погане й менш погане». Але за романістом уже й слід захолов — він був справді фіґурою першого ряду в сьогорічному Франкфурті: презентації, читання, автограф-сесії, усі міські книгарні обклеєні плакатами з його портретом на тлі нової книжки. Але все це влаштовували німці — у нас презентаційна програма була інша.
З цієї пісні слів не викинеш, тому — цитую за сайтом Держтелерадіо: «Зокрема, зацікавленість відвідувачів викликали спільне /з росіянами. — К.Р. / видання книги М.Шолохова «Тихий Дон», трилогія О.Сизоненка «Советский солдат». Що ж, для Чижа (хай ренеґатствуючого, але соціаліста) « дело восстановления нашего Светлого Прошлого» (Т.Толстая) — свята справа. Тут і бюджетних грошей на Шолохова не шкода. Але ж який політ фантазії! Уявіть, якби німці привезли презентувати на київський ярмарок «Книжковий світ» роман під назвою «Герой СС»! Чиновників-ґенераторів подібних ідей влучно схарактеризовано в одному з творів зіґнорованого чижеподібною Україною Куркова: «Мысли его были светлыми и почти прозрачными, не наполненными никаким особенным смыслом. Словно были это мысли ребенка или дурака».
Герой Куркова, Мічурін, пливучи до Америки, міркував: «Вернусь домой с новыми гибридами и мыслями» . Привіз цього добра з Німеччини у своїй голові й Чиж — так на брифінґу і сказав: «Необхідно розробити спеціальну урядову програму «Українська книга за кордоном». Так іще ж два роки тому вийшла постанова Кабміну про покращання закордонного іміджу країни, яка зобов’язувала його це зробити! Забув, буває.
У гоголівського Городничого не було Інтернету — перевірити теревені Хлєстакова він не міг. У нас інтернет є, але — один на двох з Чижем, який дбає про «розширення спектра засобів і вдосконалення методів оприлюднення у мережі інтернет об’єктивної інформації», як про це зазначено у випущеному до Франкфурта буклеті. «Вдосконалення» полягає в тому, що на сайті Держтелерадіо немає жодної фотографії, аби українські платники податків могли самостійно скласти враження про дизайнерську та концептуальну адекватність нашого національного стенда підозріло великій купі грошей, нібито витрачених на це. Вже мовчу про відсутність серед офіційної делегації журналістів (крім камери з пропагандистського каналу, який мовить виключно на закордон) — гадаю, пресу не взяли до Франкфурта «просто ради удовольствия безнаказанно соврать» (А.Слаповский) по поверненні.
Це я про заяву на сайті: «В період виставки було укладено близько 30 контрактів про перевидання, переклад та продаж авторських прав». Покажіть! Це все одно, якби голова федерації футболу Суркіс повернувся з чемпіонату світу у Німеччині і рапортував би Президентові України: Як ви і наказували, Вікторе Андрійовичу, так ми і стали чемпіонами.
«Наші іноземні контактери оцінювали стенд, як помилку, і ніяково посміхались», — каже директор видавництва «Теза» Володимир Брискін. А йому у відповідь в ефірі УТН — І.Чиж: наш стенд «абсолютно сприймався на «ура» у Європі і світі».
Тут уже не витримав Юрко Позаяк:
Я вірив, я знав,
Що настане ця дата —
Із сірого будня
До світлої мрії
Мене понесе
Кольорово-строката
Повітряна куля
Шизофренії.
Співавтори:
Татьяна ТОЛСТАЯ. Кысь. — Москва: Подкова; Иностранка, 2003.
Андрей КУРКОВ. Сады господина Мичурина. — Х.: Фолио; Москва: АСТ, 2002.
Алексей СЛАПОВСКИЙ. Качество жизни. — Москва: Вагриус, 2004.
Юрко ПОЗАЯК. Шедеври. — Л.: Піраміда, 2004.
