Їхні батьки мріють про щасливе майбутнє для своїх дітей та кожного дня ризикують заради цього життям, чергового разу спускаючись у шахту, а вони... вже не мріють — мрії замінили бажаннями.
Відбулася підміна понять. Вони вміють хотіти, а слова «мрія» дипломатично уникають. На питання «Про що ти мрієш?» 16-річний Артем Санін відповідає: «Все що хотів — уже є». «Чого хотів? Хотів поступити в Донецький військовий ліцей. — Поступив». «Ну а в дитинстві про що мріяв?» — «Генералом хотів бути — як мій дідусь».
А ще під час бесіди з’ясувалося, що Артем захоплюється колекціонуванням монет, медалей, а під час навчання в школі мріяв створити там історичний музей. Із цього нічого не вийшло — дирекція школи не дозволила. Але образливим є не це, а те, що зараз він цієї мрії соромиться.
Батько Артема працює на шахті ім. Стаханова в Червоноармійському районі Донецької області. За все, що має в житті, хлопчик дякує татові, адже саме батько виховав його цілеспрямованим, сильним, готовим до різних життєвих ситуацій. Виховав таким, яким є сам — в шахтарській професії слабаків не буває.
Мені здалося, що діти батьків такої небезпечної та благородної (хоч і не престижної сьогодні) професії, мабуть, мріють більше, відвертіше за інших. Напевно вони сильніші й більш терплячі за інших. Адже знаючи, яка нелегка шахтарська праця та як недостойно вона сьогодні у нас оцінюється, можна передбачити, що сила й терпіння — не останні чесноти в житті батьків-шахтарів та їхніх дітей.
Артем Санін підтвердив цю мою гіпотезу під час нашого з ним спілкування своєю сміливістю, упевненістю, вмінням тримати себе гідно. Але з Артемом я зустрілася трохи пізніше. Перша ж моя зустріч була з іншою дитиною, чий батько працює на шахті. Та й не зовсім уже дитиною. Мила дівчинка 14 років на ім’я Олена злегка збентежила мене. На питання «чи любить вона мріяти?» почула відповідь: «Та так...». «Але все ж таки мрієш?» — не здавалася я. — «Може, у тебе є якісь потаємні, нездійсненні бажання?..». «Та немає. Чоловіка хорошого хочу».
Я вже було подумала, що у мене є привід засмутитися, але тут пригадала нашу розмову з Артемом, який вселив у мене віру, знаєте якою фразою? На моє питання: «Ну а не для себе, в масштабі країни, може, про щось мрієш?» він відповів «Для країни все зроблю, що треба буде».
І тут я подумала, що, напевно, так треба. Нове покоління звикло не мріяти, а досягати і здійснювати. Тільки чомусь смуток не відпускав і пригадався популярний колись роман Євгена Замятіна «Ми». Хто читав його, пам’ятає, що людям там хірургічним шляхом видаляли фантазію, щоб знеособити їх, підпорядкувати, перетворити на масу. Адже мріяти — означає фантазувати, долати заборони та бар’єри спочатку в думках, а потім і на ділі, в реальному житті. Це означає вчитися бути «іншим», не таким, як усі, бути вільним.
А хто може бути більш вільним, ніж діти? Особливо маленькі. І тут мене осяяло: «Треба поспілкуватися з маленькою дитиною. Такою, яка вже розуміє значення багатьох понять, але ще не замислюється про них як про процеси, про їх причини та наслідки. Для якої все просто, і вона живе у світі почуттів та відчуттів».
Але маленька Віка вмить розвіяла мої наївні дорослі надії: «Вік, а ти знаєш, як це — «мріяти»?». «Ні». Це питання в різних варіантах я задавала їй хвилин десять. І нічого. Все та ж усмішка і відповідь така ж.
Потім я вирішила трохи схитрувати й спитала: «А тобі нічого такого нездійсненного не хочеться?». — «Хочеться. Як у ляльок усе — красиве таке... Плаття пишні... і жити в ляльковому світі».
Як я зраділа! Діти все ж таки мріють! Ну звичайно, вони зараз рано дорослішають і тоді їх більше починає цікавити матеріальний бік справ. Мені треба було розмовляти з дітьми молодшими!
«А ще, ще ти про щось мрієш?», — поцікавилася я у Віки, окрилена успіхом.
«Звичайно. Комп’ютер хочу».
І тут я зрозуміла, що на зміну мріям прийшли чіткі матеріальні бажання й життєві установки. Сталася зміна часів та ціннісних орієнтирів... Але...
Я ще спитала у Віки, чи знає вона, що таке любов — «Так!».
«А ти кого-небудь любиш?»
«Тата з мамою люблю. Сильно!»
... Любов залишилася. Отже, не все проходить, змінюється не все.
І я чомусь так само впевнена — щоб суспільство розвивалося, нація зростала, міцніла й народжувала справжніх лідерів та геніїв, щоб народ був вільним та гордим, діти повинні мріяти. Діти шахтарів, вчителів, лікарів та бізнесменів, будівників та адвокатів. А обов’язок батьків — навчити їх цьому.
