«Не підмажеш — не поїдеш» — стверджує українська приказка. Цей принцип відомий усім, причому не важливо, чи це державний службовець, чи правоохоронець, чи політик, чи бізнесмен, чи викладач — всі його розуміють однозначно. Чи це у нас такий менталітет, чи традиція пострадянських часів? Куди не звернись — хабар. Кожен із нас хоча б раз зіткнувся з величезним безрозмірним шлунком потвори під назвою «корупція». Лише одне «втішає» — підтримуємо вітчизняне, адже потвора викохана нами ж — добровільними й слухняними «постачальниками» хабарів різного розміру: від «побутових» до «великих».
Не можна говорити про розбудову повноцінної демократичної держави у суспільствi, яке мов хворий організм, обросло метастазами корупції. Рівень корумпованості влади та економічних структур української держави не можна порівняти за масштабами з корупцією Камеруну, Кенії, Бангладешу, але чи варто хвалитися, що ми не гірші, ніж... Краще і благородніше сказати: на нас можуть рівнятися. І тоді не існуватиме третього місця на фоні 91-ї досліджуваної країни. І тоді іноземні інвестори не жахатимуться словосполучення «український бізнес».
Існування явища корупції не лише обмежує конституційні права і свободи громадян, але й завдає невиправної шкоди економіці країни. За даними Світового банку, сума, яка витрачається фізичними і юридичними особами в Україні на хабарі, дорівнює обсягу двомісячного торгового обороту України! Не можна говорити про об’єктивність даних цифр, але, все ж таки, плюс чи мінус при даному обрахуванні не покращить репутації України на міжнародному ринку.
Однією з причин такого поширення хабарництва справедливо вважають неврегульованість української законодавчої бази. Адже на сьогодні існує більше 450 законів та інших нормативних актів, що регулюють процес оподаткування підприємств. Не дивно, що при такій кількості ці нормативні акти не лише не узгоджені між собою, а навіть суперечать один одному в багатьох питаннях. Це надає інспекторам, податківцям, правоохоронним органам повну свободу дій стосовно суб’єктів господарювання. А причину для накладення штрафу завжди можна знайти. Логічно, що керівники приватних підприємств, представники малого та середнього бізнесу намагаються уникнути штрафів, і ... укріплюють традиції мистецтва давати хабар. Саме тому країні просто вкрай необхідна кодифікація та інкорпорація права.
За даними дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, найбільш корумпованими респонденти вважають працівників медичних установ (48,9% опитанних). На другому місці працівники ДАІ — 22,7%, наступне місце посіли вищі навчальні заклади — 19%, не відстають i органи місцевого самоврядування — 16,5%, і, нарешті, з невеликим відривом наступними йдуть середні навчальні заклади (тобто школи і технікуми) — 14,3%. Причому просліджується досить цікава тенденція — в основному від хабарів страждають мешканці невеликих міст, населення яких не перевищує 20 тисяч мешканців. Відповідно до цього ж опитування, найбільше морально страждають від хабарів у західному регіоні України (27,4% опитаних). Найменше — у східному (18,6%) і західно-центральному (13,3%) регіонах. Хоча рівень корумпованості в центральному та добре розвиненому в промисловому розумінні південному регіоні набагато перевищує ті ж цифри в Західній Україні. Складається тенденція — чим розвиненіший регіон, тим більше хабарів.
Хабарі настільки органічно влилися у щоденне життя пересічного громадянина, що часом у ЗМІ або в підсумках соціологічних досліджень наводяться сталі «прейскуранти» на види послуг, які можна отримати шляхом дачі хабара. За такими даними відкуп від міліції, починаючи від затримання у нетверезому стані і до безпідставного закриття кримінальної справи «коштує» в межах від $10 до $10 тис. доларів. «Тарифи» суддів щодо зміни виду чи строку покарання, повернення кримінальної справи на повторне слідство або ж винесення безпідставного виправдувального вироку коливаються у межах $ 500 — $100 тис. доларів. Більшість населення, знаючи ці «тарифи», слухняно їх сплачує, і при цьому скаржиться, що судова система є нечесною, корумпованою, повільною, неефективною та недоступною за рівнем оплати послуг. І знову ж таки, коли постає питання: платити чи ні. Вибираємо те, що спрацьовує у нашому суспільстві надійніше, — платимо, і про які там моральні засади може йти мова?
Є свої «тарифи» й у галузі освіти. Зокрема, залік оцінюється в 30—100 доларів, іспити — дорожче на 200 доларів. Ціни коливаються залежно від форми та спеціалізації вузу. Найдорожчими (читайте, елітними у цьому розумінні) є медичні вузи. Чималі суми (якщо порівнювати з сумою мінімального доходу громадян) мешканцям містечок та міст приходиться викладати на «подарунки» комунальникам.
Наведені прейскуранти стосуються переважно пересічного громадянина, якого цікавить затишок у будинку, освіта дітей та більш-менш якісний догляд у лікарні. Саме тому подарунки та хабарі подібного характеру вважаються побутовими. Зовсім інша ситуація у середовищі посадових осіб. Тут дрібне хабарництво — дитяча забавка. Складається враження, що повертаємося до римських традицій майнового цензу, коли до влади могли прийти представники визначеного у фінансовому плані прошарку населення. Тільки тепер мірою є не кількість зерна та об’єми вина у погребах.
Чому ж беруть хабарі? В деякій мірі — це питання українському менталітету, тобто є можливість заробити (і досить непогано), не докладаючи надмірних зусиль. А довести факт отримання хабара не так то й легко. Адже для цього один з учасників дачі-прийняття хабара має співробітничати із відповідними органами — міліцією, СБУ. На таку співпрацю йдуть не завжди, про що свідчать статистичні дані, згідно з якими відсоток злочинів, пов’язаних з хабарництвом, становить 5% від кількості усіх корисливих злочинів у нашій державі. До судів доходить половина справ, а число засуджених осіб становить тільки 20—25% від загальної кількості притягнутих до кримінальної відповідальності. Із цієї кількості до позбавлення волі засуджується лише 50—60%. Логічно, що міра покарання при таких обставинах не є суттєвою перешкодою для взяття «подарунку». До того ж, «доброю традицією» стала дача хабара за те, аби не засудили за хабарництво.
Результати опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, показали: близько 30 відсоткам українців хоча б раз у житті доводилося давати хабара; 89,3 відсотка вважають, що хабарниками є всі чиновники і державні службовці; 60 відсотків наводять конкретні приклади хабарництва, коли людина хотіла добитися своїх законних прав (чи не насторожує ця цифра політиків, які на кожному кроці кричать про побудову громадянського суспільства?), а 47,6 відсотка — конкретні приклади, коли хабара давали для досягнення прав незаконних.
Найцікавіше те, що населення (згідно опитування) визнає факт, що корупція та хабарництво в Україні є дуже поширеними явищами: 78% респондентів вважають, що більшість або всі посадові особи залучені до хабарництва та корупції. Але, не зважаючи на усвідомлення шкідливості підтримання вогнища корупції, 23% цілком природно сприймають потребу оплачувати послуги державних службовців, тобто давати їм хабар задля вирішення проблеми або просування справи у потрібному руслі. Іронія? Менталітет? Чи звичка рухатися за течією?
Українці, по суті, можуть гордитися вмінням плакатися про свої проблеми. Можна писати величезні томи про несприятливі умови для розвитку держави на засадах громадянського суспільства, про перешкоди на шляху побудови ринкової економіки. А чи варто? Чи не є проблема у самих нас? Такі звичні явища, як коробка цукерок, поступово переростають в ерозію органів управління, медичних закладів, освітянських установ і правоохоронних органів. Чи варто плекати хворобу, коли винайдено стільки ефективних ліків?
Одним із важливих кроків у вирішенні проблеми корумпованості українського суспільства можна назвати оновлення влади. Не досить суттєво змінився управлінський апарат, котрий ще декілька років тому на 90% складався з управлінців, формування яких відбулося ще за радянських часів. Причому мова не йде про тотальну зміну державного керівництва (чого таїтися — і тут є талановиті політики та управлінці), а швидше, про якісну зміну морально-етичних цінностей представників влади, і, звичайно, методів керівництва при вирішенні справ.
Проте виникає закономірне питання: чи можна вирішити найболючішу проблему суспільства, коли громадяни самі не зацікавлені змінювати хід усталеного і започаткованого ще в радянські часи життя?
