…Чим ще приваблива свобода, так це різними несподіванками. Погодьтеся, вільне життя вельми різноманітне, і тим цікаве. Візьмiмо книжкову справу. Думаю, більшість читачів «Дня» книгами цікавляться, і що у цій сфері відбувається, їм не байдуже. Спочатку пригадаймо колишні часи. Кожної осені бібліофіли приходили до магазинів і старанно заповнювали десятки, а хто й сотні поштових карток. Щоб потім цілий рік отримувати повідомлення про те, що така- то книга прибула, і ви можете її спокійно отримати. Було безліч видавництв, і кожне видавало великий каталог. Програмоване суспільство, планове господарство… А що тепер? Це запитання, з відтінком ностальгії, кожен з нас чує сьогодні про що завгодно, практично про будь-яку сферу нашого життя. З певного часу я ставлю у таких випадках зустрічне запитання: а ви що, хочете назад, у минуле? І знаєте, ще жоден не відповів: хочу. Я не стверджую, що тих, хто хотів би повернутися у минуле, немає взагалі. Мабуть, люди мого кола більш за все не люблять, коли їх «строять», і з двох гидот обирають меншу.
У той час, коли бібліофіл виписував з каталогу назви книг, він розумів, що за нього вже заздалегідь вибрали. Люди, причетні до розгалуженої системи виховання народу, знали, що корисно радянській людині і що шкідливо. За вживання шкідливої, з їх погляду, літератури засуджували. Сьогодні також вибирають, але за іншим критерієм: до біса будь-яку ідеологію, аби йшли «бабки». Скажімо, вибрані для народу іноземні фільми вже обурюють громадськість. Але вони прибуткові, а щодо наслідків — то це, вважається, — ваша, глядачі, приватна справа. Вас же не примушують палити і вживати міцні напої. Навіть попереджують, що шкідливо. Деякі гарячі голови закликають йти далі — легалізувати проституцію і наркоманію. А про можливу шкоду вони говорять: а ти не ходи, якщо аморально, і не колися, якщо небезпечно. У цьому, на мій погляд, щось є.
Ніяк до Платона не доберемося. Я вже писав у «Дні», що одне приватне видавництво, частенько видає Платона. Чому Платона, а не Дар’ю Донцову? Ну, по-перше, Донцова жива, їй потрібно гонорар виплачувати. А від Платона, зрозуміло, жодних родичів не залишилося. По-друге, Донцова пише — «у сусідньому магазині ціни дешевші». А у видавця, можливо, естетичне почуття розвинене. І взагалі, навіщо про це думати. Беруть Платона, ось у чому рiч! Тому й видають. Видавець йде від живого життя. Йому не обов’язково виходити за межі формули попит-пропозиція.
А хотілося б все ж таки зрозуміти, чому беруть? На соціологічне опитування мені жаль грошей, так і клопоту багато. Доводиться розумувати. Почнемо з запитання: для кого пише великий письменник? Великий письменник пише Богу. Тільки Бог повністю розуміє приховану від людського розуму тонку гру значень, до якої вдається письменник. Нижче знаходяться філологи, літературознавці та художні критики — найосвіченіші люди, які все своє життя віддали справі тлумачення текстів, які плекають надію трохи наблизитися до божественного розуміння. Далі — різний інтелігентний люд, ну а потім — широкі народні маси. Великий письменник пише так, що задоволеними залишаються усі — і Бог, і людина маси. Якщо інакше, тобто окремо пишеться для філологів-естетів і окремо для народу, то такі твори великими вважати жодним чином не можна. Я знаю не багато книг, що відповідають критерію універсальності. Відразу спадають на думку дві — «Дон Кіхот» Сервантеса і «Лоліта» Володимира Набокова.
Про що «Лоліта», у чому там рiч? Ну, скажуть у народі, як чоловік, сорока з гаком років, трахкав «малолєтку». Хіба не про це? А американський славіст, видавець Набокова Карл Проффер написав книгу «Ключі до «Лоліти» — спеціальне дослідження. Там відсутній аналіз характерів, ідейного змісту і моралі роману. «Хто його (роман) уважно прочитав, розбереться у цих загальних питаннях», — пише К. Проффер. Цікаво, чи не правда? Стосовно питання про роль художніх критиків. Є думка, що художній критик — це людина, яка розповідає письменнику, як би він написав роман, якщо б міг (Карел Чапек). Так ось, дослідження К. Проффера — це розгадування розкиданих у достатній кількості по «Лоліті» романних головоломок «шляхом виявлення, визначення і коментування літературних аллюзій». На окремій сторінці на початку книги автор з вдячністю згадує шість осіб «за їхню допомогу у виловлюванні аллюзій». Навряд чи усі виловлено. Якщо взяти всю спадщину Набокова, ловці забезпечені роботою на роки і роки. Про всі аллюзії знає тільки Бог, а, між іншим, «Лоліта» розходиться мільйонними накладами. Думаю, не кожен з мільйонів читачів знає, що таке «аллюзія». Ну, хіба не для Бога пише великий письменник?
Отже, чому беруть Платона? Чесно кажучи, це вже неважливо. Поки я підступався до запитання, щось таке у голові змістилося і вискочило інше запитання: чому я читаю Платона? Тексти Платона божественні. Роберт Музиль добре атестував людину фейлетонної епохи: «він читав газети і злягався». Ось, ось… Не ми до Європи, так Європа до нас. Все, що сьогодні читається — газети, все, що робиться — злягання. А у Платона Вічність і Дух. І ще глибина і простота. Хтось намагається розібратися у теології Платона, взявши за орієнтир темну книгу Прокла (?століття). А хтось з почуттям читає з «Федона» просте оповідання про останні часи Сократа. Ось Сократ уже випив отруту. Друзі запитують: чи будуть у нього якісь розпорядження, стосовно дітей чи ще чогось? Дехто плаче, всі хочуть заспокоїти Сократа, пообіцяти і зробити добре. А Сократ говорить: «Думайте й турбуйтесь про себе». Відома сократівська «турбота про себе». Не заподій зла своїй душі — ось головна справа життя. Душа, хоча вона і твоя, але вона тільки довірена тобі, і ти зобов’язаний забезпечити її чистоту і стриманість. Тема турботи про душу, порятунок душі, — зазначимо, що до християнства ще майже чотири століття, — головна для Платона тема. І висновок, говорячи просто, такий: якщо людина піклується про душу, все, що вона робить, буде добре. Так, не потрібно спеціальних розпоряджень, тільки й усього — думайте і турбуйтесь про себе.
Моя душа, моє тіло… Але хто це так говорить? Хто цей третій, що начебто стоїть осторонь і від душі, і від тіла? Судячи з усього це — розум. Але, з іншого боку, розум є частина самої душі. Отже, душа сама піклується про себе. Але не душа взагалі, а душа в особі розуму. Цим підкреслюється особливий статус розуму у філософії Платона. Розум покликаний тримати у шорах бажання, що народжуються від тіла і також входять до структури душі. Якщо дати їм волю, душа почне зрощуватися з тілом, бруднитися, важчати. Порятунок у філософії, вважав Платон. Через філософію як осередок розуму можна очистити душу. Далі цю ідею понесуть римські стоїки. Потім настане час християн, розум дещо поступиться місцем вірі, філософія виявиться під підозрою. Адже розумом не до кожного дійдеш, маси не принадиш. Але це — інша тема.
«Чи багатоі людині землi потрібно?». Так називається коротке оповідання Льва Толстого, що захопило і приголомшило А. Ейнштейна. Зовсім небагато — три аршини, щоб упокоїтися. Чого і скільки взагалі людині потрібно? Про це у діалогах Платона багато роздумів. Часто не ясно, хто розміркує: Платон чи Сократ? Та це і неважливо. Платон прагнув до розуму. Людина сама має встановити міру потреб. Добре б за мінімумом, так жив Сократ. Він ходив базаром і дивувався: це ж треба, скільки речей, мені не потрібних! У «Державі», при розумовому будівництві довершеного суспільства, Сократ передусім пропонує варіант «здорового суспільства». Це коли люди живуть просто. Вони працюють небагато, харчуються скромно (хліб і вино). Розлігшись на підстилках, вони бенкетують, прикрашають себе вінками і оспівують богів. Цей варіант не проходить. Співрозмовники Сократа не хочуть жити у такій державі, один з них презирливо називає її державою свиней Вони хочуть достатку, навіть розкоші. Ну, що ж, Сократ готовий залишити справжню, тобто здорову державу і «придивитися до держави, яку лихоманить». Як точно підібрано слово — лихоманить. Йдеться про державу хвору, що живе суєтно, тривожно, судорожно. Через прагнення людей мати багато всього і різного. Як підходять ці визначення до сучасної, чи розвиненої, держави. Уважний читач помітить, що, погодившись розглядати нездорову державу, Сократ обхідним шляхом, повільно, але неухильно рухатиметься до розвиненої, але здорової держави. Це прагнення до простого життя незнищенне у душі людській. Поміщик і граф — Толстой, який мав землю і дохiдні будинки, закликав до простоти. Тут не було жодного обману, жодної ідеології. А було ясне розуміння простої істини: чим простіше життя, тим спокійніше душі.
Природа мудро обмежувала Homo naturalis в усьому. Наприклад, коли їжі мало, немає проблеми харчування. А сьогодні у розвинених країнах на боротьбу з ожирінням, пардон, з надмірною вагою йдуть сотні мільярдів доларів. Більше, ніж на допомогу голодуючим. Обмежувало людину і суспільство, що турбувалось про її гармонічний розвиток і розумні потреби. Ось тобі шість соток, і щоб маленький будиночок. Радянська людина нібито страждала, а весь світ сміявся. І марно — страждали і сміялися. Сьогодні людина будує будинок, а, збудувавши, дивується, навіщо їй стільки кімнат.
Так, пора по гальмах. Інакше ми дійдемо до пов’язок на стегнах і сушених коників-стрибунців. Невже не ясно, що пожадливість — двигун прогресу? Теоретики розміркують про якісь продуктивні сили і не бачать антропологічних основ розвитку цивілізації. Спочатку пожадливість — головний чинник. Людина бажає мати більше, ніж їй потрібно. Можливо, так влаштовано все живе — мати про запас. У вигляді жирового прошарку, комори з зерном, рахунку в банку. Але надлишковий продукт — основа обміну, товарного виробництва. Старі ліберали вважали, що людині потрібно стільки продуктів, скільки вона може спожити до того, як вони зіпсуються, і стільки землі, скільки вона сама може обробити. Так, гарна думка, але, по- перше, еволюційно відбір продуктів йшов за їхнім збереженням, плюс технології консервації, по-друге, при найманій робочій силі землі багато не буває. Три аршини землі потрібно не людині, а небіжчику. Дух прагне підкорити своїй владі весь Всесвіт.
Кінцівка не виходила. То аскет вважався мені, то користолюбець. То порада Христа багатому юнаку — «Продай маєток твій і роздай убогим» (Мат, 19, 21), то відомий заклик «Збагачуйтеся!». Нічого не спадало на думку, щоб, поєднати ці статуси і заклики. І тут пригадалося інтерв’ю барона Гі де Ротшильда, опубліковане у журналі «Парі- матч» кілька років тому. Так, ось ця пожовкла газетна вирізка, розмова журналіста і барона.
— Чи відомо вам, що за межами вашого паризького маєтку панують криза і безробіття?
— Так. Я знаю, що справи йдуть погано. І хоча у ролі матері Терези виступати не збираюся, мені буває боляче кожного разу, коли дізнаюся про драму народів, що страждають від голоду і переслідувань. Я, звичайно, не можу покласти кінець стражданням людства, але ніколи не відмовляв у допомозі… Я не можу припустити саму думку про життя у вежі зі слонової кістки.
— Чи не хочете ви сказати, що барон де Ротшильд веде такий же спосіб життя, що й інші люди?
— Я міг би вам розповісти такі речі, які б вас здивували… Скажімо, як і всі, я їжджу в метро. Один.
— Виходить, у вас немає шофера?
— Ні. Я вважаю неприпустимим наймати людину, послугами якої я б користувався 2—3 рази на тиждень. Я сам воджу мою машину.
— «Роллс-Ройс».
— Ні, «БМВ». Користуюся машиною тільки тоді, коли знаю, що зможу її припаркувати.
— А ви знаєте, скільки коштує квиток в метро?
— Між п’ятьма і сiма франками. Ціни швидко зростають.
— Ви сам ходите у магазин?
— Так, часто…
— Ну, а ваші останні покупки?
— Я купив собі панаму і шiсть бавовняних сорочок.
— Чи буває, що річ вам здається дорогою?
— Так, я ненавиджу тринькати гроші. Іноді ціни мене шокують.
— Чи знайоме вам почуття заздрості?
— Звичайно. Але я людина цивілізована і можу контролювати свої почуття, стримувати їх.
Так, він жив, як усі, — барон Гі де Ротшильд, найвідоміший банкір світу (1993 р.).
