Батьківщиною гарбуза вважають Мексику. До Європи він потрапив лише на початку XVI століття й одразу завдяки своїй врожайності, непримхливості, а також корисності завоював популярність у селян. Гарбуз містить у собі вітаміни групи В, С, Е, РР, а також мінеральні речовини, білки та ферменти. У наявності також калій, кальцій, магній, мідь, залізо, фосфор, кобальт. М’якоть гарбуза багата на пектин, а оранжево-жовті форми рослини містять каротину в кілька разів більше, ніж морква.
При серцево-судинних захворюваннях, порушеннях обміну речовин, а зокрема при ожирінні, захворюваннях печінки і нирок гарбузова дієта дає прекрасний ефект. При опіках можна покласти на хворе місце шматочок гарбуза або ж приготувати сік, використавши його для компресів (це також дієве при різних фурункулах, наривах). Немолодим людям слід ставитися до цієї культури з особливою увагою, оскільки гарбуз поліпшує моторну функцію кишечника, особливо в сирому вигляді. Його також бажано заносити до раціону й при атеросклерозі: він містить багато пектину та сприяє виведенню з організму холестерину.
У Стародавньому Римі з гарбуза робили посуд та винні бочки. Для цього його вирощували в спеціальних, які знімали після його дозрівання, дерев’яних пристроях, надаючи майбутньому посуду найнезвичайніших форм. У Стародавньому Китаї з нього виготовляли святкові чаші, які можна було побачити навіть на столі імператора. Також в імператорському саду був спеціальний город для вирощування гарбузів. Насіння гарбуза використовували в тогочасній медицині, його вважали корисним для травлення. А стародавні єгиптяни вирощували гарбуз, вважаючи його делікатесом.
