Нещодавно в редакцію надійшов лист від 30-річного Віталія Ткачука. У ньому чоловік пише, що народився в Берестечку, закінчив Луцький державний технічний університет, 2008 року захистив дисертацію, здобувши ступінь кандидата економічних наук. «Працював над проблемами нарощування регіонального інвестиційного потенціалу. Викладав у тому ж університеті на кафедрі банківської справи. Проте моїм основним місцем роботи із 2005 по 2010 роки був банк «Надра» в Луцьку та Львові, де я пройшов кар’єрний шлях від кредитного експерта до заступника директора волинської філії. Власне, за надмірну довіру до людей у роки «кредитного буму» й недостатню відповідальність при підписанні кредитних рішень був засуджений...»
Віталій пише, що він «ні на кого не ображений і не тримає зла» «Наразі стою на порозі нового, осмисленішого та змістовнішого етапу свого життя». В «День» чоловік написав, адже «майже за чотири роки перебування в ІТТ, СІЗО виправній колонії побачив, пережив і осмислив багато чого». «зокрема того, що в нашій правоохоронно-судово-пенітенціарній системі щось не так. Пишу це словосполучення одним ланцюжком, бо на своїй шкірі відчув холодні й міцні обійми ланцюга кругової поруки. Після прощання зі стінами цього пекла на Землі лишилося непереборне бажання не промовчати». Чому Віталій вибрав саме наше видання, він теж пояснює в листі. «Я познайомився з «Днем» у не дуже приємному місці — в СІЗО. Однак прочитавши на одному диханні примірник газети, став вашим щирим прихильником і протягом двох років передплачував газету, читав її, насолоджувався й захоплювався матеріалами та проектами «Дня». На щастя, зараз купую газету вже вільною людиною».
Виважений, обгрунтований і грамотний лист Віталія Ткачука зацікавив редакцію. Його погляд «зсередини» тієї системи, власні спостереження та досвід видалися нам цікавими, тому публікуємо тут його колонку, написану для «Дня».
Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
«Бог терпів і нам велів». «Усе це було би смішно, якби не було так сумно». «Біда не ходить одна»...І ще цілу купу знайомих висловів і приказок можна вмить пригадати, ведучи мову про вітчизняну пенітенціарну систему в її теперішньому вигляді. А найточнішим узагальнюючим образом процесу відбування покарання по-українськи (читай — «сидіння», а достоту — «лежання») може слугувати така собі метафора пекла на Землі. Тобто воно не таке страшне, як інфернальні образи з церковних описів і картин, утім, воно дуже реальне. І від того справді є пеклом.
♦ ПЕКЛО, ЯКЕ ПОРУЧ
Це пекло зовсім близько — в кожному обласному центрі, поблизу новітніх торговельно-розважальних комплексів і нічних клубів, недалеко від шкіл і університетів, вашого дому та роботи. Метастази цього зловісного світу поширилися навіть туди, куди не доходять кошти бізнесу та чиновників — у найвіддаленіші райцентри і села. Туди контингент доправляють як з пивбару в неблагополучному районі, так і з шкіряного крісла у престижному офісі.
Саме тут засуджені та арештовані стають на шлях виправлення, щиро каються в скоєному й долучаються до суспільно корисної праці — так рапортують посадовці-пенітенціарії у своїй газеті, тисячні тиражі якої — заслуга зовсім не широкої читацької аудиторії. Просто чи не кожного в’язня з його заробітку в 10 — 20 (!) гривень на місяць добровільно змушують оформити передплату на це видання з накладом... 60 тисяч примірників. Передбачаючи і попереджаючи праведний гнів відповідних чиновників на озвучені вище розміри зарплат засуджених, відразу зазначимо — говоримо не про цифри нарахування заробітків на папері, у звітах установ, а про реальні кошти, якими мають змогу розпорядитися працівники. Про механізм того, як «паперовий» заробіток у сумі, скажімо, 800 гривень стає виплатою в 15 гривень — дещо згодом.
Саме тут засуджені мають право на свободу думки, совісті, віросповідання та ще багато чого — так зазначено в офіційних статтях наших кодексів кримінально-викривного (перепрошую, виправного) характеру. А насправді обсяг права тут прямо пропорційний розміру гаманця в’язня чи його рідних. Банально звучить, але не банальним у реальній дійсності є й той факт, що в десятках СІЗО та в’язниць щоденно страждають тисячі людей: фізично, морально, психологічно. А разом із ними — вдвоє-вп’ятеро більша армія близьких.
Ці люди ще вчора були вашими сусідами, співробітниками, друзями, не дай Боже — рідними. Пропонуємо вам правдивий погляд очевидця згаданого пекла й чи не усіх його кіл. Із цієї правди слід зробити власні висновки, котрі, безумовно, суперечитимуть тим заявам, які щоденно доносять нам доблесні пенітенціарії.
Більше того, перевіреною власним досвідом істиною є й те, що в’язниця — це держава в мініатюрі — з її соціальним зрізом, негараздами та вадами, навіть у дещо гіперболізованому вигляді. У державі корупція — без неї не обходиться й жоден день перебування за гратами. У тюрмі за невтручання (а почасти — і сприяння) адміністрації культивується суспільство «братків» — немає гарантії, що й на волі вам незабаром не доведеться зустрітися з феноменом грубої сили та з її «понятіями» в дії.
♦ ХТО І ЗА ЩО ПРАЦЮЄ?
Перше, з чим стикаєшся в системі, — персонал СІЗО. Від рядового постового, який цілий день тиняється коридором із кількома десятками камер, і до керівництва, яке сумлінно утримує арештованих. Зокрема виконує різного роду замовлення слідчих і потерпілих — звісно, незаконні. Так, засудженого, який не хоче давати свідчення, можуть щодня переводити до іншої камери, не приймати передач від рідних, зрештою — бити й тримати в карцері.
Пригадується один яскравий випадок. Чоловіка, в минулому підприємця, якого засудили до позбавлення волі аж на десять років, ніяк не лишав у спокої один із потерпілих, якому той був винен гроші. Знайшовши потрібні знайомства, цей потерпілий організовував через керівництво СІЗО незаконні зустрічі зі своїм боржником, погрожував, вимагав. Не отримавши бажаного, пішов жорсткішим шляхом — через те ж саме керівництво ізолятора та за підтримки начальника -заступника обласного Управління пенітенціарної служби — в’язня-шахрая почали закривати до карцеру — на 5, 10, 15 днів. Причину такої санкції вигадував черговий чи постовий за вказівкою зверху (мовляв, конфліктує з працівниками або ж вилучили мобільний телефон). Далі складається рапорт, виноситься постанова — і вперед, до вогкого підвального приміщення з шістьма квадратами, де вдень не можна навіть прилягти. Причому потерпілий хоче одним пострілом двох зайців убити — і щоб термін максимальний негідникові призначили, й щоб гроші віддав. Класика українського жлобства та «людинолюбства». Звідки, скажіть, у людини, яка витратила останні кошти на суди та адвокатів, візьмуться за гратами гроші? Вона їх може заробити, позичити, зрештою, взяти в кредит — але для цього вона має бути на волі. А наша судова система, як і психологія людей, вимагає всього та відразу — й ув’язнити, й щоб гроші віддав до копійки. У результаті ж отримуємо таку-от реальність:
1. Суддя та прокурор отримали від потерпілого по кілька тисяч у.о. за те, щоб засудити боржника до кримінальної відповідальності (зауважте, за неповернення позики — діяння, яке слід вирішувати в цивільно-правовому полі) на максимальний термін.
2. Грошей потерпілому ніхто не поверне (бо немає з чого).
3. Потерпілий витратить іще тисячі умовних одиниць на підкуп тюремного начальства, щоб і далі «пресувати» боржника.
4. Державний бюджет України за десять років утримання в’язня витратить десятки тисяч гривень коштів платників податків, тобто наших із вами, щоб нагодувати «злочинця», оплатити електроенергію, воду, опалення, заплатити заробітну плату тим, хто його охороняє, а ще видати їм квартири, навчити їх «правильно охороняти», — і сотні інших «а ще» у грошовому втіленні.
5. Дружина, батьки та інші рідні витрачатимуть близько тисячі гривень на місяць на те, щоб передати засудженому продукти харчування, одяг, засоби гігієни.
Отже, в результаті суспільство отримало з повної сил та енергії людини тягар для дірявого вітчизняного бюджету й утриманця для його сім’ї — такого собі здорового непрацездатного. А хто ж у цій всій справі виграв, запитаєте ви? Відповідь знаходимо в названих вище пунктах — судді, прокурори, пенітенціарії — всі, кого живить ненажерлива й потворна за своєю суттю гігантська машина корупції.
Ну а що ж прості, рядові працівники, яким не світить перспектива отримувати хабарі в кріслах начальників, — через погану освіту та й взагалі внутрішню невмотивованість до чогось більшого? Загальне враження від персоналу українських СІЗО та ВК — у систему приходять люди, які не можуть або ж не хочуть знайти достойніше місце для праці. Особливо дивують молоді хлопці 20 — 22-річного віку, які свідомо обирають роботу, де вони роками теж перебуватимуть за гратами, усередині в’язниці. Але це, мабуть, легко — здати свою долю повільній течії неповороткої державної каналізації з виконання покарань. Щороку сюди зливають все нові й нові стоки людських доль і енергії, а персонал установ виконує роль таких собі працівників комунальних служб, які періодично очищають канали від забивання. Робота не з особливо приємними ароматами, але стабільна, без напруження. Звісно, хтось має й там працювати, скажуть скептики-реалісти. Але нашому суспільству потрібно знайти відповідь і на це питання: чи справді нам потрібні ТАКІ працівники й ТАКА їхня кількість? Хто вони для країни, для її поступу — невже з таким рівнем особистого розвитку та свідомості вони стануть повноцінними членами європейської спільноти?
Щоденно спостерігаючи за поведінкою тюремних наглядачів, слухаючи зміст їхніх розмов, рясно скроплений матом, регулярно вдихаючи їхній алкогольний перегар, мимоволі доходиш висновку, що різниці між ними та дрібними в’язнями-злодюжками — жодної. Просто їх поки що відрізняє положення відносно грат. Зарплата в 1 300 гривень (це якщо не надійде вказівки познімати з неї трохи штрафів за нетверезий вигляд чи неналежне виконання службових обов’язків) змушує й рядових «прапорів» спокушатися на дрібні «хабарчики» — брати у в’язнів пачку недешевих тепер сигарет, каву (без якої на такій роботі неможливо не заснути) — щоб не проводити обшуків або не надто ретельно їх проводити. «Золотий стандарт» за виявлення мобільного телефону — картка на поповнення рахунку. У працівників виправних колоній варіацій уже більше — там роблять різноманітні вироби — кухонні набори, сувеніри, мангали, які теж приймаються як «імунітет» від обшуків.
Тема рабської (і це не перебільшення) праці засуджених — матеріал не для однієї публікації. Її мотиви, інструменти заохочення та оплата складалися роками, тому й змінити існуючий порядок речей — питання не з простих. Загалом система працює, умови влаштовують як засуджених, так і керівництво з рядовим персоналом. Але від того не знімається питання — а чи потрібна нам усім ТАКА система?
Віталій ТКАЧУК
