Нині кобзарське мистецтво — не таке масове, як шоу-бізнес. Його мета — духовний розвиток особистості на національній основі. Втім, українці мало цінують своє рідне мистецтво, про що свідчить хоча б напівпорожній концертний зал ім. Глінки в Запоріжжі, де й відбувався фестиваль «Хортицький кобзар». Організатори вирішили провести його до 195-річниці з дня народження Тараса Шевченка, а тому наявність музичних композицій на слова Кобзаря стала обов’язковою.
Всього участь у ньому взяли 42 учасники із 13-ти областей України: Вінницької, Чернігівської, Рівненської, Харківської, Черкаської... Зважаючи на сучасне економічне становище, учасників було небагато. Виконавці виступали у двох вікових категоріях — від шести до 12-ти років та від 12-ти до 16-ти й у двох номінаціях: бандурист-інструменталіст і бандурист-вокаліст. Для більшості юних артистів, наприклад для восьмирічного Арсенія Тітенка з Чернігова, який став лауреатом І премії і переміг у номінації «Відкриття року», цей фестиваль був першим. За словами хлопця, він їхав сюди, щоб перемогти, хоча й розумів, що не завжди всім це вдається. Знаючи про те, що бандурне мистецтво на Західній Україні більш розвинуте, виникло запитання, чи є різниця між виконавським рівнем на Сході та Заході?
— Рівень виконавців майже однаковий і він не знижується, а зростає, — вважає заслужений діяч мистецтв, кобзар і член журі Володимир Горбатюк. Це засвідчили виступи юних виконавців. Окрім пісень на слова Тараса Шевченка, бандуристи на одному диханні виконували класику Баха, Генделя, сучасні яскраві «Бугі-вугі» і «Циганочку». Але понад усе приваблювала власне українська пісня. Здається, саме для неї було створено бандуру: так само, як росинку для травинки, чоловіка для дружини... Здається, саме в цьому інструменті закладено таємничу розгадку української душі, буття нашого народу. А чи розуміють це сучасні українці? Можливо, потрібно, щоб кобзарське мистецтво занепало, щоб потім кинутися на його відродження? Годі й говорити, якщо останнім часом в Україні працювали лише два заводи у Чернігові та Львові, які виготовляли бандури. Але нині працює лише львівський.
— Нині якби хоч одного барда можна було відтворити в Ірландії, вони (ірландці. — Авт.) заплатили б за це мільйонні гонорари. А в нас кобзарі є, вони — носії нашої епічної культури, нашої національної свідомості. Це треба цінувати, — сказав народний артист України, голова Національної спілки кобзарів України і голова журі Володимир Єсипок.
Спостерігаючи конкурсний азарт юних бандуристів, хочеться вірити, що вони й надалі поширюватимуть це унікальне українське мистецтво. За словами пана Єсипка, всесвітні тенденції свідчать про повернення до народних джерел — популярність народних інструментів нині зростає. А тому бандура має гарні перспективи.
Бандуру дуже часто плутають з кобзою, хоча це зовсім різні інструменти. Визначення кобзарів і бандуристів також досить умовне. І лише слухач сам для себе визначає, хто перед ним виступає — кобзар чи бандурист.
— Кобзар — це не значить, що він грає на кобзі. Як правило, всі кобзарі грали на бандурах, — зауважує Володимир Миколайович, — тільки поодинокі володіли кобзами, бо кобза — напівлютнеподібний інструмент, напівбандура. Кобзар — це вихователь народу в патріотичних і етичних напрямках.
Під завісу фестивалю було оголошено дипломантів і лауреатів конкурсу. Так, лауреатами І премії відзначили Юрія Климця з Рівного, Арсенія Тітенка і Катерину Сімонову з Чернігова та Марію Кочуру із Дніпропетровська.
Беручи до уваги юний вік бандуристів, хочеться їм побажати, щоб вони й надалі продовжували любити свій інструмент і українську пісню. А решта, як то кажуть, прийде.
