Нещодавно в політичному ток-шоу «Право на владу» на телеканалі «1+1» пролунало запитання від Ліни Іванки Дешвар. Чемпіонка України з тенісу, музикантка, волонтерка, яка має інвалідність від народження, запитала в майбутніх депутатів про соціальний захист, зокрема й людей з інвалідністю. Але як прокоментувала голова громадської організації Fight for Right Юлія Сачук: «Відповідали вони, а встидно мені дуже...».
Кандидати у Верховну Раду говорили про все — і про любов до діток, і про те, що дуже сумно, коли їх немає на концертах (Святослав Вакарчук, партія «Голос»), і про пораненого, паралізованого міського голову Геннадія Кернеса, через що так у Харкові розпочали масово будувати пандуси і «ще багато того, що треба інвалідам» (Євген Мураєв, партія «Наші»), і було обіцяно добудувати дитячу лікарню «Охматдит» та спроби інклюзивної освіти (Володимир Гройсман, партія «Українська стратегія Гройсмана»), дехто нічого не міг відповісти (Дмитро Разумков, партія «Слуга народу»).
Пролунало все — і жалість, і благодійництво, і певною мірою відкритість до людей з інвалідністю, крім розуміння, що ж таке інклюзивна політика для України та її готовність впроваджувати.
***
Сама ж Ліна Дешвар прокоментувала: «Річ у тім, що не лише політики, а й більшість людей у країні не розуміють, що є інклюзія. Інклюзивна країна — це ж не лише про інвалідність. І про це однаково не знають як кандидати у Верховну Раду, так і чинні політики. Очевидно, не всі люди з інвалідністю готові брати участь у політичному житті країни, так само як і нормотипові люди. І це нормально. Та питання в іншому: чи готові політичні сили не використовувати цих людей у своїх цілях у політичних питаннях та в соціальній політиці? Для впливу людям з інвалідністю на політику починати треба, на мою думку, з діалогу з чиновниками та пропонувати їм свої ідеї на національному рівні, створити комітет з захисту осіб з інвалідністю та зустрічатися з представниками ВР, Кабміну та АП, щоб надавати свої пропозиції. А ще долучатися до написання нових законопроєктів. Тоді буде більш дієвою робота щодо захисту осіб з інвалідністю. Наприклад, багато людей перебувають у закладах інституційного догляду, там кожного дня порушуються їхні права. От про це теж варто порушувати питання. Чи про послуги в об’єднаних територіальних громадах (ОТГ) для сімей, у яких народилася дитина з інвалідністю, щоб родина навіть не подумала про те, щоб дитину відправити в інтернат, бо немає альтернативи».
***
У пошуках відповідей я вирішила заглянути в програми партій. Але й там не густо. ЦВК, зробивши фінт «ножицями», висунула вимогу подавати коротку версію — приблизно чотири сторінки. Тож мені вистачило одного вечора, щоб ознайомитися з планами на майбутнє моєї країни.
Мої індикатори — захист прав людини, рівність жінок і чоловіків, інклюзивність (включення всіх груп населення в соціально-політичне життя та створення для цього всіх умов). І якщо перші два індикатори деякі політичні сили хоч якось згадували, то з інклюзивністю все набагато сумніше.
Інклюзивність — це не чергове новомодне віяння. Я глибоко переконана, тим конструктивніші будуть політичні рішення, якщо до їх прийняття запрошуватимуться різні групи населення. До прикладу — представники національних громад чи релігій, людей з інвалідністю або ж батьків з малолітніми дітьми тощо. І будь-яка політика та послуги, розроблені з метою забезпечення їхніх прав та залучення їх в усі сфери суспільного життя, має формуватися з урахуванням саме їхнього досвіду.
В Україні цьому ми ще лише вчимося. Так, нинішній парламент ледь дотягнув до 12% представництва жінок у ньому. Майбутній же Верховній Раді пророчать депутаток від 16% до 20%. І це лише йдеться про паритетне представництво чоловіків і жінок.
Якщо копати глибше, як представлені інтереси національних громад чи людей з інвалідністю, то в програмах, на жаль, про це навіть не одним рядком, а лиш відчепним пунктиром. Я чесно готувала листочок і ручку виписувати. Не знадобилося.
Інклюзивність — це не чергове новомодне віяння. Я глибоко переконана, тим конструктивніші будуть політичні рішення, якщо до їх прийняття запрошуватимуться різні групи населення. До прикладу — представники національних громад чи релігій, людей з інвалідністю або ж батьків з малолітніми дітьми тощо. І будь-яка політика та послуги, розроблені з метою забезпечення їхніх прав та залучення їх в усі сфери суспільного життя, має формуватися з урахуванням саме їхнього досвіду
Двічі-тричі партії згадали про заборону дискримінації за ознаками статі, мови, національності тощо (наприклад, партія «Факел»), ще кілька політичних сил зазначили про необхідність створювати школи з рівним доступом для всіх дітей і що гроші мають іти за ними (зокрема, «Голос»), одна партія навіть виділила соціальну адаптацію та інтеграцію всіх категорій осіб з особливими потребами (це про людей з інвалідністю чи кого «з особливими потребами» мали на увазі?) та запровадження сучасних механізмів підтримки людей, які не мають змоги працювати («Українська стратегія Гройсмана»).
Майже кожне третє об’єднання з потенційних обранців говорило про збільшення виплат за народження дитини (від 50 тисяч гривень і до 400 тисяч!), і при цьому жодним словом — які створити умови, щоб мами не випадали з соціального життя на три роки. Ще менше — про участь у житті країни власне дитини (та захист її інтересів) та людей похилого віку. Остання категорія чи не найчастіше згадувалася лиш у декларативних закликах про підвищення пенсії та зрідка — пільг. Очікуваною також була згадка про захист вимушених переселенців.
На цьому бодай щось дотичне до створення інклюзивної країни — в якій кожному громадянину чи громадянці було б безпечно і гарантовано доступ до користування своїми правами — вичерпується.
Точніше — є чимала купа гучних гасел та красивих слів про «свободу — рівність — справедливість», куди можна «зашити» щасливе життя для кожного та кожної. Але без конкретних рішень — для мене ці слова видаються сумнівними.
***
Утім, читання передвиборчих програм змусило мене побачити і зворотний бік парламентської медалі. Чи не тому так мало згадок про участь, наприклад, людей з інвалідністю в житті країни, бо їхнє представництво вкрай мале в політиці?
Якщо подивитися на країни, де високі політичні посади обіймали чи обіймають люди з інвалідністю, то, зазвичай, впровадження інклюзивної політики тут відбувається значно успішніше. Доступний громадський транспорт та публічний простір, впровадження політик різноманіття в бізнесі, доступна сфера послуг та розваг тощо.
Франклін Рузвельт — 32-й президент США, одна з центральних фігур світових подій першої половини XX століття, очолював США під час світової економічної кризи і Другої світової війни. Єдиний американський президент, що обирався більш ніж на два терміни. Франклін Рузвельт перехворів на поліомієліт, і після сорока років уже пересувався на інвалідному візку.
Тридцятирічна іспанка з синдромом Дауна Анхела Бачільєр брала участь у виборчій кампанії «Народної партії». Анхела має вищу освіту. Натепер є радницею голови іспанського парламенту з соціальних питань.
Ексміністр Великої Британії Девід Бланкетт від народження незрячий. Він став один із найвідоміших політиків країни, побував на двох міністерських посадах країни — освіти і внутрішніх справ.
Ленін Морено — чинний президент Еквадору. Після поранення 1998 року почав пересуватися на інвалідному візку. За його діяльність у наданні допомоги людям з інвалідністю висувався кандидатом на здобуття Нобелівської премії миру в 2012 році. У 2013—2016 роках — спеціальний посланник Генерального секретаря ООН з питань інвалідності та доступності.
...Для мене очевидно одне — багато бар’єрів, з якими доводиться стикатися людям з інвалідністю, представникам ЛГБТ-спільноти чи ромським жінкам лише тому, що суспільство не залучає цих людей до процесу формування політики та послуг, що впливають на їхнє життя. Але якщо позбутися цих бар’єрів — користь отримає все суспільство.
Як же сказати про це кандидатам у депутати, щоб вони це почули?
Ірина Виртосу, Центр прав людини HYPERLINK «https://humanrights.org.ua/»ZMINA
Матеріал підготовлений у межах проєкту «Моя участь важлива» за підтримки Фонду сприяння демократії U.S. Embassy Kyiv Ukraine
