Інтереси держави в Україні, на жаль, або свідомо не визначені, або непрофесійно окреслені. Нічим іншим я не можу більше пояснити, як раніше ними прикривали відверту брехню про Чорнобиль і донедавна замовчували корупцію у вищих ешелонах влади. Народу розповідали казки про соціальний захист — насправді ж кожного разу з колоди витягалась нова зручна карта, і державними інтересами просто маніпулювали. Заради чого? Невже тільки заради утримання влади? На сьогодні на місці справжніх інтересів держави, як правило, існують корпоративні — різних політичних діячів, що борються за місце на Олімпі. Спроби розкрити цю підміну інтересів у багатьох випадках означало бути зарахованим до «наклепників» і «ворогів нації». З цим я зіткнувся особисто.
Незалежні журналістські розслідування скрізь у світі приречені зачіпати «інтереси нації». Почалося це далеко не з Уотергейтського скандалу, коли одного дня двоє лояльних журналістів стали «персонами нон-грата» в американській адміністрації. Їх урятував тоді лише світовий розголос. Але такі виверти досі траплялись і трапляються з пресою на кожному кроці.
Пригадую, на мій редакторський стіл серед інших потрапив документ, що містив військову таємницю. Насправді секретні папери були нецікаві для широкого загалу і тому не мали значної журналістської вартості. З іншого боку, я був переконаний, що і в НАТО, і, тим більше, в Росії про них давно знали, бо Україна сама їх передавала на знак своєї лояльності. Від кого тоді ми ховаємося за грифами «таємно»? Відповідь одна: від власного народу. Виявляється, люди мають знати тільки те, що їм дозволено, а не те, на що вони реально мають право.
Мої сумніви про цю підміну розвіяв приклад, який я не забуду все життя. То був момент, коли ми кілька років тому в черговий раз помирилися з Туркмен-баші. Під фанфари офіційних ЗМІ («туркменський газ пішов в українські міста і села») президенти святкували в Києві, і ніщо не затьмарювало ідилії. Несподіваний дисонанс внесло повідомлення незалежного інформагентства про те, що «туркменський газ як не йшов, так не йде і найближчим часом в Україну не піде». Про це відверто сказали на робочій нараді в уряді, і оминути цей факт було просто неможливо.
Розуміючи наслідки, агентство ризикнуло подати повідомлення. Важко уявити, що тоді почалось. Опівночі мене — тоді заступника головного редактора агентства — розшукали вдома і запросили терміново на «килим» до Кабінету Міністрів. Як незалежний журналіст, я міг проігнорувати «запрошення», але мені пообіцяли звільнити двох відповідальних працівників Кабміну, які мали непряме відношення до витоку інформації. Неприємно було зіткнутися з відвертим бюрократичним шантажем. Наступного ранку я мав пам’ятну розмову з міністром N. Ніхто не хотів слухати моїх аргументів про те, що повідомлення не несло брехні. Було схоже, що агентство несанкціоновано порушило монополію на інформацію, і від мене вимагалось лише прізвище інформатора, якого ми, звичайно, не могли назвати. За інтонаціями було зрозуміло — інформатора і агентство трактували як підступних зрадників державних інтересів у розпал двосторонніх переговорів. Того ж дня в інтерв’ю офіційному телебаченню представник уряду категорично спростував наше повідомлення, по ходу обливши брудом усю незалежну пресу.
Мої колеги були шоковані наслідками цієї історії. Ніхто уявити не міг, що потім міністр N, отримавши суттєве підвищення по службі, домагатиметься без будь-яких пояснень достроково відкликати мене з офіційного закордонного відрядження. «Нелояльні» і «несвідомі», на його думку, громадяни не мають права представляти державу… Але найбільше вражало інше. Тодішній керівник уряду, який із симпатіями ставився до нас, перед своєю відставкою якось поцікавився, чи знаємо ми, що «після відомого скандалу туркменський газ не йшов в Україну ще місяців два?..» Коментарі, як кажуть, зайві.
Це був великий урок. Він підтвердив, що і в незалежній державі тримання язика за зубами продовжує лишатися критичною умовою для просування по бюрократичній драбині. А «особливі державні інтереси» нерідко приховують лише реальні наміри наших політиків.
Незважаючи на декларовану свободу слова, інформація, яка має значну вагу, продовжує лишатись «не для преси», а отже, і не для громадянського суспільства. Відверте стримування журналістів під час виконання їхнього професійного обов’язку навряд чи буде подолано швидко. А недовіра влади до преси має слабкі перспективи зрушити з відмітки презумпції вини.
