У січні далекого 1862 року, використавши «демонівську» фразу Михайла Лермонтова, гострий на язик поет Дмитро Мінаєв зробив своєрідний комплімент слов’янофільським вправам газети «День»:
«Дню» мадригала лучше нет:
«Ни день, ни ночь, ни мрак, ни свет»...
А 1997 року, вже в незалежній Україні, небайдужі люди спромоглися на щоденне видання з тією ж назвою. Втім, щоб вирізнити його з історичного контексту, зрозуміти суть зусиль новітніх газетярів, ризикнемо і йому підібрати відповідний «мадригал»:
І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!
Хто бодай побіжно знайомий із доробком «Дня», знає, що від часу заснування газета переймається саме цією — чи не найважливішою! — українською проблемою, викристалізованою в Шевченковому чотиривірші ще до появи згаданого вище московського «тезки» (це — щодо спорідненості назв і відмінності змісту).
Віддамо належне київському «Дню», де не чухають потилицю й не посипають голову попелом, а «пруть» плуга та ще й спонукають до повсякденної праці інших задля людських, демократичних, а отже — європейських цінностей. Бо, як продовжує показувати життя, «той жаль, оті тяжкі зітхання» кардинально не змінюють у позитивний бік ставлення українців ні до ще не любої багатьом власної держави, ні до самих себе. Постійно протидіючи цій біді, газета робить те, що й має робити періодичне видання: подає яскраві матеріали, спрямовані безпосередньо до розуму й серця земляків, щодо нагальної необхідності побудови громадянського суспільства. А потім іде ще далі, почасти передруковуючи найкраще з попередніх номерів та поступово створюючи бібліотечку книжкових видань, — знову-таки на основі власного доробку.
Новий двотомник книжкової бібліотеки «Дня» під промовистою назвою «Екстракт 150» — чергове тому підтвердження. Те, що інтелектуальний продукт, який вдало готує колектив «Дня» протягом останніх майже тринадцяти років, не псується, приносить користь суспільству й не бажає зникати у сміттєпроводах за кілька днів, довело саме життя. Показовим став відомий випадок у Кіровограді, коли Лариса Івшина презентувала ще першу книгу, основою якої стали статті з рубрики «Україна Іnсognita». Один із тамтешніх краєзнавців, щоб не на словах, а на ділі показати, як саме опубліковане «Днем» стає в пригоді вчителю історії, захопив із собою щось на кшталт пухкого загального зошита із вклеєними вирізками з улюбленого видання! Вражена пані редактор із помітним хвилюванням обміняла цю саморобну книжку на справжню. Ось і виходить, що не з неба зняла редакція ідею чудесного перевтілення надто залежних від зовнішніх чинників колись прочитаних газет, а зробила лише те, чого давно від неї чекав читач! Справді, багато з надрукованого у «Дні» варте подальшого — і саме книжкового! — життя. Книга є книга! Недарма ж Святе Писання назване просто: Книга.
Півтори сотні років тому Федір Достоєвський критикував згадуваний на початку слов’янофільський «День» за «тероризм думки», «деспотичні прийоми», невміння та небажання рахуватися з часом, незмінність та догматичність поглядів, нарешті — за навмисне привнесення до полеміки «духу ворожнечі, фанатизму, непримиренності». Ми свідомо звернулися до рецензій на той «День». Оскільки теперішній — український — справді має цілком протилежний заряд. Не тільки за ідеологічною спрямованістю — зовсім не схожий на того «однофамільця» з антисемітськими та іншими великодержавними вибриками. Хоч би що там говорили про «дві великі різниці» або про «невдячність історичних паралелей» — погортайте двотомник і переконаєтеся самі. У ньому не знайдете крайнощів типу: «Да здравствует Москва и да погибнет Петербург!». (Не плутати з гаслом Миколи Хвильового «Геть від Москви!»).
Щоправда, про спрямування книги та її інтелектуальне наповнення після «Слова до читача» Лариси Івшиної не те що годі про щось і говорити, але це справа невдячна. Тут і про уникнення категоричності на тлі схильності українства до крайнощів; і про вищість газети над усіма політичними хмарами-чварами; і про пошук точок опори у вітчизняних університетах; і про вирощування на «дослідній ділянці» «Дня» ідей, які й державі на озброєння не соромно брати; і про фотоконкурс (шкода, що жодна із вражаючих світлин, вирізаних у різні роки мною з газети, не потрапила на сторінки «Екстракту 150»; зате є карикатури Анатолія Казанського, які нагадують, що ми в чомусь не лише послідовники Дон Кіхота, але й барона Мюнхгаузена!); і про вражаюче попередження Джеймса Мейса щодо незаперечного, але досі не усвідомленого факту, що насправді після розпаду Радянського Союзу «незалежність отримала УРСР», в якій частина населення продовжує й досі існувати: чи то віртуально, чи то насправді. Отож, схильній до мудрості людині не обов’язково покидати подвір’я, щоб пізнати світ.
«Екстракт 150» цікавий думками представлених у ньому особистостей. Тут зібрані публікації з приводу як відомих політиків (Євген Марчук, Яцек Куронь), широко знаних (не в останню чергу завдяки газеті) прихильників софійності (Сергій Кримський), улюблених письменників та публіцистів (Ліна Костенко, Юрій Щербак, Оксана Пахльовська), визначних науковців (Джеймс Мейс, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал), так і небайдужих симпатиків з усієї України та інших країв. Цікаво, що попри всю невблаганність Хроноса, багато з раніше висловлених ними думок легко проектуються і на сьогоднішні президентські вибори, і на незбагненність парламентських лабіринтів, і на досі не загоєну виразку: «Чому замість розквіту опинилися на межі катастрофи?».
Врешті-решт, кожен допитливий читач знайде щось своє. Особисто мене, наприклад, не лишили байдужими міркування Івана Дзюби про книги в його житті (вважаю, що дану рубрику варто зберігати й вести як подарунок для всіх книжників, які читають «День»), статті Володимира Панченка про Василя Гроссмана, а також Петра Кралюка про зовсім не пустотливу «альтернативну історію», яка, на жаль, заполонила не тільки книгарні, а й розум багатьох співвітчизників (принагідно зізнаюся: приємно було перечитати в «Екстракті 150» те, на що звернув увагу ще 2003 року й зберігаю досі вирізаним із газети у котрійсь із книг домашньої бібліотеки).
«Короткий курс» газети «День» завдяки сприянню «найпатріотичнішої української партії — «партії істориків» справді відбувся. «Україна Іncognita» та «Історія і «Я» успішно роблять свою справу. Ці рубрики цікаві, пишуть до них небайдужі люди. Тому журналістика «Дня», представлена в двотомнику «Екстракт 150», справді має міцне коріння, яке, до того ж, розгалужується й далі. Хто бажає історичної конкретики, має цінні джерела, як, наприклад, спогади Юрія Щербака «Пейзаж після битви» про перебіг помаранчевої революції чи «Україна на «шахівниці» Буша-старшого» про складні міжнародні перипетії, пов’язані зі здобуттям Україною незалежності, та як Буш зрадив... Горбачова. Ближчим до академічної і разом із тим популярно викладеної історії раджу прочитати «Голод в Україні очима іноземних дипломатів» Юрія Шаповала. З публікацій Ігоря Чубайса та Сергія Висоцького стає зрозумілим, що навіть у Москві та Мінську є люди, які без упередженості та ворожості, з розумінням ставляться до найболючіших сторінок українського минулого. Паралельно пропонується чимало суто просвітницького матеріалу: чи то про внесок в українську історію князів Острозьких; чи щодо історії кримських татар; чи про гуситські війни, що відбувалися в Чехії, але зачепили за живе Тараса Шевченка. Є можливість знайомства з доробком краєзнавців, які працюють із темами загальнонаціонального значення (Юрій Пшеничний, «Куля №188. Остання путь Валер’яна Підмогильного»).
А ще газета справді, як про те і мріє творчий колектив, стає «тим місцем, де нація спілкується сама із собою»: і через небайдужі роздуми кращих представників її еліти (Ліна Костенко «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф»), і через листи читачів. Чого варті лише публікації, пов’язані з так званим списком Анни, за яким тринадцятирічна школярка з Кіровоградщини своїми не зовсім простодушними запитаннями змогла спричинити ціле збурення у стані дорослих. Її долею «День», судячи з добірки публікацій, вміщених у книзі, закономірно цікавиться донині.
Навіть любителям мандрів книга припаде до душі. Насамперед не можуть залишити байдужими чудові японські подорожні нотатки «Ідентичність і модернізація», зроблені Ларисою Івшиною. Якщо хтось вважає, що про Країну Враннішнього Сонця журналістами вже все сказано, він глибоко помиляється, побачивши «країну, якусь дуже близьку до України...», але «захищену ієрогліфом».
А хіба не варта окремої уваги рубрика «Маршрут №1» з її ілюстрованими нарисами про подорожі стежками милої Батьківщини (як на мене, то від них приємно повіває знайомими «Просьолками» Василя Пєскова та забутими парками Григорія Гусейнова): старожитних Чигирина, Переяслава-Хмельницького, Сквири, Ніжина, Володимира-Волинського, Кам’янця-Подільського, Стеблева... Це не лише пізнавальне задоволення, а й порятунок від безпам’ятства. Пригадав, як у часи між «застоєм» та «перебудовою» в Софіївському районі, що на Дніпропетровщині, відбувалася заміна дорожніх знаків, водночас дивним чином змінювалися й назви населених пунктів та вулиць. Тоді один із учителів історії (похилого віку й колишній фронтовик) безуспішно намагався довести, що його рідна Довгівка — не Долговка, як невігласи додумалися написати на оновленому російськомовному дорожньому знаку. Наполягав, що у мешканців маленького села жодних боргів ні перед ким і ніколи не було, просто село... довге! Але на його справедливе волання через районну газету тоді так і не звернули уваги...
Підібраний до двотомника матеріал надзвичайно афористичний. З цього «екстракту» поза всяким сумнівом можна виокремити цілу книгу крилатих висловів, які й вживати саме на часі! І справа не у відповідних підбірках Клари Ѓудзик, наприклад, після есе про Шарля Монтеск’є. Вони, ніби перли, розсипані практично в кожній статті: і як цитування класиків, і як власні яскраві спостереження.
Показово, що й сама газета, й народжені нею книги мають здатність об’єднувати — хай не в житті, так на своїх сторінках — доволі різних за світосприйняттям, релігійними, національними — якими там іще? — ознаками людей. (Побачив аж чотирьох таких, пов’язаних із одним лише випуском на істфаці Дніпропетровського держуніверситету зразка 1979 року).
Звичайно, що на більш ніж півтори тисячі сторінок просто не могли не вкрастися й окремі недоречності. Там переклад із російської відверто шкутильгає (біда всіх кількамовних видань). А тут — в одному й тому ж тексті — одне й те ж прізвище пишеться по-різному. Ще десь Росію з Руссю переплутали. Та й Леся Українка таки не надіється, а всупереч надії сподівається... Одне слово, contra spem spero — та й годі!
Втім, на тлі того інтелектуального велетня, якого щиро подарував нам «День», чи варто й говорити про якісь там технічні помилки, котрі без шкоди для здоров’я зможе виправити й сам читач? Хай тільки не псує настрою надто «розумний» комп’ютер зі своїми п’ятьма філологічними копійками...
«Глотатели пустот — читатели газет», — колись цілком слушно зауважила спостережлива Марина Цвєтаєва. Якщо хтось ненароком спробує цього дня «бузинових» писань, то неодмінно згадає ще й про «чесателей корост»! Але те все, на щастя, не стосується теми розпочатої розмови (хоча саме з приводу витворів таких рослинно-похідних Поверхаххапайків у книзі насправді є роздуми Івана Дзюби «Казуїстика як державна політика?»).
Що ж до майбуття сьогоднішнього «Дня» ризикнемо сказати таке. Газета «розродилася» черговим прекрасним проектом, що матеріалізувався у формі «Екстракту 150». А тому кожному розумному другові, аби переконатися в сказаному, особисто та з нагоди Новорічних свят із задоволенням запропоную двічі по 150 (за кількістю книг) справжнього вітчизняного інтелектуального екстракту, дбайливо та зі знанням справи виділеного з газети «День»! І щоб не востаннє!
