Переконувати фанатів у хибності їхньго «великого вчення» і облудності «високої місії», дискутувати з ними — марно. Та звичайним незаангажованим «ностальгуючим» вияснювати дещо треба, аби комуністичне минуле ще раз не обмануло їх. Не будемо тут торкатися матеріального, бо різним верствам населення велося по-різному, з різним ступенем задоволення людських потреб і духовних запитів. Зауважимо: критика теорії і практики комунізму навіть у роки «перебудови» і «гласності», в часи «пізнього Горбачова» у затхлій, застійній атмосфері України не була активною, й українські нонконформісти, яких можна назвати інтелектуальною опозицією, знаходили її, цю критику, здебільше у московських виданнях («Литературная газета», «Новый свет» та ін.). Серед української вченої еліти, зокрема столичної, київської, у 80-ті роки не було такого сміливого і розумного критика комуністичних догм, яким був у Москві доктор філософії Олександр Ципко...
Робити це тепер, у цілком інакших умовах, виглядало б чимось запізнілим, нібито неактуальним.
Але ось знову і знову надходять сигнали про те, що вони «не роззброїлися», мріють про повернення. Маю на увазі не тільки недавній комуністичний мітинг біля Верховної Ради, виступ на ньому головного комуніста П.Симоненка, а й надання слова «вірним ленінцям» у некомуністичній пресі. Це не каяття перед людьми, а намагання під виглядом «осмислення минулого» відбілити заплямовану репутацію комуністів і виправдати комуністичний режим, реанімувати небіжчика, включно із «союзною державою».
Шаную пізнавальну допитливість читачів «Дня» і дозволю собі навести деякі судження, можливо, вам уже відомі, але іншими авторитетами висловлені, — критичні судження про названий тут об’єкт уваги. Це будуть цитати, але не розчаровуйтесь, вони цікаві й об’єктивні за суттю.
Знатний філософ і культуролог Л.Колаковський на Конгресі культури у Лондоні у вересні 1985 р. сказав: «В одній важливій галузі комунізм показав себе майже зовсім безплідним, а саме — у філософії. Офіційна радянська філософія не залишила по собі нічого гідного згадки; її історія може вивчатися тільки як приклад неминучої деградації мислення, зведеного до ролі безвольного знаряддя партії».
Плідною була теоретична робота Маркса, про якого відомий мислитель сучасності, палкий проповідник гуманізму, свободи і демократії Карл Поппер писав: «Відвертість, відчуття фактів, недовірливість до балаканини, надто до моралізування, зробили його одним із найвпливовіших у світі борців проти лицемірства і фарисейства». Але тут же: «Попри його достоїнства, я вважаю Маркса лжепророком. Він був пророком, котрий вказував основний напрям розвитку історії, однак пророцтва його не справдилися; втім, не це головне у моїх звинуваченнях. Набагато більше важить те, що він увів у оману велику кількість інтелігентних людей, котрі повірили, що історичне пророцтво — це науковий спосіб підходу до суспільних проблем. Маркс відповідальний за спустошливий вплив історицистського методу мислення на тих, хто хотів обстоювати принципи відкритого суспільства».
Критика Поппером Маркса та його постулатів у галузі соціології, політики та економіки, в оцінках демократії, соціальних класів і держави — конкретна, суттєва і науково доказова. (У 2-му томі праці «Відкрите суспільство та його вороги» розгляду «методу Маркса», «пророцтва Маркса» та його етики, а також послідовникам оракульської філософії» присвячено 12 розділів. Варто прочитати й осмислити.)
Більшість із цього переліку зауваг не можу викласти бодай побіжно й обмежуся лише двома короткими NB.
1. Маркс недооцінював і зневажав політику, політичні партії, соціальну інженерію, формальну демократію та її інститути. Пізніше це вилилося у відверте знущання більшовиків над демократією, несприйняття інтересів «меншості», недопущення опозиції, її насильницьку ліквідацію.
2. Як відмічав після революції Ленін, Маркс не залишив якогось окресленого плану побудови соціалізму, його економічної моделі, і марксисти, прийшовши до влади, ніде ефективної економіки не створили. Натомість розбудували номенклатурну бюрократію, застосовували силовий «адмінресурс», економіку Гулагів.
Усе це нам, теперішнім, не слід забувати. Не для того, аби оживляти ідеологічну війну з комуністами чи людьми, які зберігають за собою цю назву, а щоб не датися завести якимось оракулам на манівці, не відволікатися від раціонального вирішення справді важливих, пекучих проблем розвитку.
P.S. Хай вибачать мені читачі деяку «бібліографічність» цих нотаток.
