Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Contra spem spero

4 лютого, 2000 - 00:00

На початку Ювілейного року Помічник Глави Української греко-католицької
церкви єпископ Любомир Гузар згодився викласти на сторінках газети «День»
свою візію майбутнього об'єднання українських церков східного обряду та
розповісти про деякі сьогоденні проблеми церкви.

— Преосвященний Владико! Що Ви вважаєте головною подією
чи досягненням Української греко-католицької церкви (УГКЦ) у ХХ столітті?

— Найбільш важливими є, безумовно, події останнього десятиліття
минулого століття, тобто відновлення законного статусу нашої церкви, відновлення
нормального церковного життя. То історичні події. Ми щасливі також, що
у ХХ столітті мали серед нас двох великих митрополитiв — Андрія Шептицького
та Йосипа Сліпого. Не часто в історії так трапляється, щоб одна за одною
з'являлися дві постаті, два Вчителі такого масштабу. Зусиллями митрополита
Андрія Шептицького в першій половині ХХ ст. відбувалося духовне оновлення
церкви. Митрополит Андрій робив те духовне піднесення одночасно за двома
векторами — поліпшенням літургійного та чернечого життя. Він турбувався
не про зовнішні формули, а про те, щоб молитва, літургійне спілкування
з Богом не переривалося з кінцем богослужіння, з виходом із храму, а пронизувало
все життя людини, всі її вчинки.

Хочу особливо відзначити, що митрополит Шептицький, а потім
Йосип Сліпий послідовно повертали церкву на Схід, до наших православних
джерел. Тим самим готуючи народ до об'єднання українських віруючих східного
обряду. 1906 року Андрій Шептицький написав до духовенства лист «Зближаються
часи», в якому закликав до праці приготування цього об'єднання. Праці духовної
й науково-аналітичної, яка об'єктивно висвітлювала б проблеми, причини
та можливості об'єднання. Це було ще до започаткування в Європі екуменічного
руху. Він пропонував духовенству дуже важливе — «творити в народі «бажання
єдності». При цьому не визнавав гасла «Об'єднаємося, бо ми українці!»,
не вважав, що національність має «йти перед Богом». Але розумів, що українська
держава мала б великий пожиток з об'єднання церков.

— Скажіть будь-ласка, Владико, як йдеться сьогодні з
давнім наміром церкви утворити патріархат УГКЦ? Чи проблема повністю закрита
Святим престолом?

— Ідея патріархату виникла ще в 30-ті роки, особливо займався
її розробкою Йосип Сліпий. Наразі Рим дійсно відсунув ідею патріархату
на невизначений строк — щоб не входити в конфлікти з Московським патріархатом.
Наш обов'язок вбачаємо в тому, щоб не допустити смерті ідеї, а навпаки,
цілеспрямовано розробляти її з врахуванням нових реалій. Ми не за патріархат
любою ціною, бо сам по собі він нічого не вирішить. Адже патріарх — то
ще не значить авторитет, хоча б тому, що в Україні вже занадто патріархів.
Маємо надію, що наш патріархат у майбутньому зможе стати інструментом єдності
всіх християн східного обряду. Колись один депутат ВР запитав, чи було
б добре, аби Свята Софія Київська належала греко-католикам? Гадаю, що Свята
Софія — то символ Української церкви, й тому вона має й може бути переданою
тільки єдиній, об'єднаній церкві.

— Відомо, що сьогодні УГКЦ не є однорідним, монолітним
згромадженням і включає кілька угруповань із дещо різними уявленнями про
політику церкви. Це дійсно так?

— На жаль, це дійсно так; хоча важко відшукати якусь поважну
суспільну інституцію, яка була б повністю однорідною. Сьогодні ми маємо
два типи поділів. Перший — то розділення згідно з орієнтацією на Захід
або на Схід. «Західники» схиляються до того, щоб прийняти західне богослов'я
й західну духовність, а від східної спадщини зберегти тільки оболонку —
церковний обряд. «Східняки» орієнтуються на візантійсько-слов'янські витоки.
Це не «музейний» підхід, а східне бачення християнського життя, менталітету.
Вважаю, що східна орієнтація є більш цілісна, більш співзвучна з нашим
національним характером. До того ж, вона не виключає контактів із Заходом.
Контактів, які ведуть до збагачення, а не до бездумного наслідування. Згадаємо,
що Анна Ярославна, ставши королевою Франції, ніколи не розлучалася зі своєю
східною Святою Євангелією. А виключна орієнтація на Захід може призвести
до хворобливого роздвоєння менталітету віруючих — думати по-латинські,
а молитися по-східному. Кого більше серед вірників церкви? Зараз переважають
прозахідні греко-католики, бо більшість членів церкви є мешканцями Західної
України. Але кількість прибічників другої групи постійно зростає.

Окрім цього, маємо ще один поділ — вже на чотири групи.
Це «катакомбники», тобто вірні, які зберегли церкву в часи переслідувань.
Друга група — ті, хто повернувся до рідної церкви з православ'я, до якого
були навернені драматичними обставинами сорокових років. Третя — це духовенство
та чернецтво, які в 90- ті роки приїхали до України з діаспори, з Заходу.
А остання група — нововисвячене молоде освічене духовенство, виховане в
наш час, в наших духовних навчальних закладах. Зараз протистояння між окремими
групами притихло, але не щезло, що, звичайно, послаблює церкву, бо існує
суперництво, а групові інтереси іноді заступають загальноцерковні. Щодо
мене, то останнім часом я все більше орієнтуюся на молодих.

— У ЗМІ часом з'являються твердження, що з 2001 року,
коли співпадуть дні святкування Пасхи католиками й православними, церковний
календар УГКЦ буде базуватися на новому стилі, на Грегоріанському календарі.
Це дійсно так?

— Ні, наша церква як жила, так і буде жити за старим стилем
— разом із православними.

— Як сьогодні складаються відносини з католицьким духовенством,
адже в минулому вони часто відзначалися взаємною недоброзичливістю?

— Це важка історична спадщина. До 1939 року католицьке
духовенство в Україні складалося виключно з поляків, литовців, німців.
Ставлення українського населення до окупантів переносилося також на Римсько-католицьку
церкву. Зараз ситуація динамічно змінюється, чому сприяє українська мова
богослужінь (замість латини) та все більша кількість католицьких священиків-українців
з місцевого населення. Завдяки тому, що Римсько-католицька церква послідовно
провадить політику духовної підготовки священиків з місцевих віруючих.
Інерція, однак, залишається, як залишилося чимало польських ксьондзів.
Трапляються також випадки браку такту з боку іноземних ксьондзів та ченців
— вони іноді забувають, що знаходяться на землі України, що часи змінилися.
Але загальна політика Святого престолу — виховувати й використовувати місцеві
національні кадри — приносить свої плоди. Час працює на нас, хоча очікувати
не завжди легко.

— Які проблеми церкви ви вважаєте найбільш важливими
сьогодні, на початку нового століття?

— Найважливіших дві — проблема духовності церковного життя
та проблема єдності церков в Україні. Істинна духовність з'являється тоді,
коли християнство стає головною складовою внутрішнього, духовного життя
людини; коли Бог є першим аргументом, першим чинником будь-якого рішення,
вчинку та при спілкуванні одного з одним. А виховання духовності в народі
Божому вимагає виховання освіченого культурного духівництва. Тож постає
нелегка проблема якісної духовної освіти, високоінтелігентних викладачів.
Потрібен час.

Єдність — то проблема, яка, вочевидь, витікає з першої
й не менш складна, особливо в стосунках між православними та греко-католиками.
Ці стосунки обтяжені важкою історією, обидві сторони відчувають себе скривдженими.
За останні роки написано багато гарного, мирного, але візьмемо в руки існуючі
підручники церковної історії, й з них повстане перед нами інша правда.
Правда одностороння й неповна, однак кожна сторона вважає її правдою абсолютною,
святою — з усіма відповідними наслідками. То що робити з минулим? Це велика
проблема. Новітні мудреці кажуть, що треба його подолати. Тобто не заперечувати,
не викривлювати й напевно не замовчувати. А навпаки, прийняти, змиритися
з тим, що воно було; сказати: «Так сталося. Не сперечаймося про те, хто
з нас винен більше, щоб не ставити передумов нашому бажанню помиритися».

Проте жорстоке не тільки минуле, а й наше сьогодення —
за людськими мірками це нелогічне, а за Божими — то вже цілком грішне.
Як нам очиститись від цієї гріховності? Посилатися на священні канони,
чиє походження цілком людське, хоча вони й створені в рамках церковного
життя, — це тільки ставити собі перешкоди до можливого примирення. Вимагати,
як передумову любові, щоб інший став такий, як я, або, що ще гірше, підкорився
мені — це однаково, що заявити про своє цілковите небажання миритися. А
це вже в устах християн є твердженням, що просто «вола до Неба». На мою
думку, відреагувати на сьогоднішні реалії з усією відповідальністю ми можемо
лише одним способом, а саме: визнанням, що далі так жити не можна! Цей
висновок має стати криком нашої душі, а не глухим шерхотом пустопорожніх
слів.

Мені не раз випадала нагода ставити собі запитання, чому
взагалі існує така «греко-католицька» церква. Ніщо на світі не існує без
якоїсь причини й без якогось призначення. (Навіть так звані новітні релігії,
популярно знані як секти, теж мають якесь призначення в житті людської
спільноти.) І на Сході, і на Заході існують такі люди, на думку яких існування
греко-католицької громади у Вселенській Церкві є лише випадковим і нещасливим
збігом обставин. І якщо її вдалося б стерти з лиця землі, то зникли б підстави
для роздратування великих церковних центрів у їхніх широкомасштабних геополітичних
обчисленнях. А коли автор цих рядків делікатно натякнув у Римі й Москві,
що помісна Греко-Католицька Церква в Україні могла б мати якусь мету свого
існування й прислужитися до зближення посварених християн, то його слухали
з удаваною поважністю та поблажливою посмішкою.

Таке ставлення земних велетнів не знеохочує нас хоча б
тому, що ніхто з них так і не винайшов досі такої християнської формули,
яка зробила б міжхристиянську єдність реально можливою. Весь сьогоднішній
екуменізм клигає саме від браку такої формули чи візії. Заземленість наших
«екуменічних» формул часом дивує, часом смішить. А як інакше можна відреагувати
на мудрування про те, що розв'язкою і вершиною екуменізму було б прийняття
московським патріархом титулу римського кардинала або, з іншого боку, масове
зречення целібату з боку латинських священиків!

Що може на тлі таких глобальних проблем запропонувати порівняно
нечисленна Греко-католицька церква в Україні? Після майже півстолітніх
гонінь та вимушеного мовчання наша Церква пробуджується до нового життя.
Але для чого ми існуємо? Той факт, що ми таки існуємо, сьогодні, Богу дякувати,
ніхто вже під сумнів не ставить. Те, що ми існували в часи гонінь, заперечують
тільки крайні ідеологи. Але роки катакомбного буття залишили свої гіркі
сліди. І сьогодні, вийшовши зі своїх катакомб, ми не можемо не задатися
питанням: яким був провіденційний сенс наших втрат і терпінь? Якщо з волі
Божого Промислу ми були збережені в історії, якщо жодній земній силі не
вдалося викреслити нас із Книги буття, то яким же є наше нинішнє і майбутнє
призначення? Це запитання не просто соціологічне, історичне чи політичне.
Для нас це питання також і богословське.

Серед різних можливих відповідей впадає в око одна, а саме:
ми існуємо, щоб допомогти в процесі об'єднання християн. Віримо, що саме
той «камінь», який так довго сприймався іншими як «камінь спотикання» на
шляху до християнського примирення, стане каменем сприятливим і будівничим.
Наша Церква може допомогти — спільно з іншими спадкоємцями візантійсько-слов'янської
традиції — виробити таку візію єдності, в якій не буде страху одних перед
iншими, не буде заперечення чиєїсь культурної чи традиційної тотожності.

Адже Україна, а з нею її Церква, лежить на грані двох світів,
двох великих культур — латинської та візантійської. Завдяки своїй унікальній
позиції український народ і його Церква завжди перебували в контакті з
обома культурами, з якими обмінювалися своїми здобутками і від яких збагачувалися.
Цим не втішалися, наприклад, Російська та Польська Церкви. В них Церква,
культура та народність злилися в одне нерозривне ціле, так що в масовій
свідомості годі собі уявити поляка нелатинника й росіянина неправославного.
В Україні ці три вартості існують у різних варіантах. Сьогодні можна бути
українцем православним, українцем греко-католиком та українцем латинником,
не перетворюючись на другорядного громадянина. І це один із тих пунктів,
з яких ми й повинні почати свій шлях до зближення та примирення.

Таких пунктів є чимало в інших ділянках, зокрема в літургійній
та богословській. Все це знаки нашої спільної приналежності до київської
традиції, які ще чекають на роботящі руки, нелукаве серце і покликання
до любові й добра. Готовність до такої праці, підкріплена багатовіковим
досвідом і зв'язками, є тим внеском, який Українська греко-католицька церква
може сьогодні зробити у справу поступового зближення та остаточного об'єднання
в одну, святу, соборну й апостольську Церкву.

Сьогодні важко мати «близькі» надії, ситуація складна.
Православні не готові йти назустріч, вони хочуть одного: «Поверніться до
нас!» В Західній Україні наші стосунки з УПЦ мирні, але ми чужі один одному,
помітного зближення не відбувається. Немає також конкретного, практичного
уявлення про те, яким має бути об'єднання. Що, всі стануть православними?
Чи всі стануть греко-католиками? Сумнівно, щоб теперішнє покоління дожило
до суттєвих подвижок у цій справі, але всі ми маємо працювати, — як каменярі
Івана Франка.

Вважаю, що єдність християн неможлива, якщо її будуть обговорювати
тільки на рівні ієрархів. Усі розколи звершуються єпископами й богословами.
Всі миряни, супротивники об'єднання, отримують натхнення саме від духовенства,
яке користається їхнім невіглаством та груповими емоціями. То велика біда
як для православних, так і для греко-католицької церков — брак істинного
духовного проводу, мудрих, вільних від політики пастирів.

Факти вказують на те, що вже зараз багато людей бажає єдності,
хоча духовенство робить все, щоб не допустити цього. Наведу два приклади.
Нещодавно мав розмову з ієреями Волині, які впевненi, що люди хочуть однієї
церкви; особливо православні й особливо інтелігенція. Більшість не розуміє
ні причин, ні логіки розколів — вони здаються їм абсолютно неадекватними
драматичним результатам. Я був присутній на масовому богослужінні, яке
провів папа Іван Павло II у Румунії. Ви б почули, побачили, як народ скандував:
«Єдність! Єдність!» У більшості це були православні. Але тут мало поодиноких
випадків — необхідне загальне прагнення до єдності, таке, щоб народ тиснув
на єпископів і вимагав від них заходів до єдності.

З Його преосвященством Владикою єпископом Любомиром Гузаром розмовляла Клара ГУДЗИК, «День» 
Газета: 
Рубрика: