Кілька років пересувався на інвалідній колясці, проте тренував (!) дітей з боротьби дзюдо. А ставши на ноги, досяг того, чого не завжди досягають і значно здоровші. Богдан бере участь у міжнародних змаганнях спортсменів-інвалідів, він успішний підприємець. У рідній Цумані відкрив дитяче кафе, обладнав біля нього ігровий майданчик і ремонтує спортивний зал, у якому буде займатися з дітьми-інвалідами.
Чотирирічний Артемко, ледь батько прилаштовує у куток міцну палицю, без якої сам не ступає, і всідається, відразу опиняється у того на спині. Не був би то хоч маленький, а чоловік. Дружина Галя каже, що Богдана рідні бачать удома переважно пізно увечері. І це попри те, що торговий заклад, в якому він порядкує, поруч з батьківським обійстям (молоде і старше подружжя Чечоток живуть в одному просторому домі). А він мотається у справах цілий день. Немало часу займає й ремонт двох кімнат у місцевій школі, де колишній спортсмен облаштовує тренувальний зал. Хоча чому колишній?..
В останні роки Богдан Чечотка чотири рази побував лише у Німеччині на міжнародних змаганнях спортсменів-колясочників. В iнтернеті я знайшла згадку про одне з них — з так званого бочіо. Це, кажуть, дуже цікава гра з кульками на інвалідних візках. Їздив і на теніс, на штангу, метає диск... На кількох знімках, які побачила в Центрі інвалідного спорту в Луцьку: він, на колясці, на п’єдесталі пошани — то на першому, то на другому місцях. Ще у школі Богдан почав серйозно займатися спортом, ходив у секцію дзюдо (згодом в армії став тренером з цього виду боротьби). Приїжджав тренер iз Луцька,який був для цуманських хлопчаків найвищим авторитетом.
— Тепер чуєш: тому в барі око підбили, того побили... Ми теж у бари ходили, але нічого не били й не ламали. Думали: що тренер скаже?! Та нам, якби хоч раз хто не так повівся, він би й голову відірвав, і з секції вигнав! А зі спортом прощатися ніхто не хотів, — пригадує Богдан.
Про аварію, яка так зненацька через три місяці після повернення з армії змінила життя, говорить мало і неохоче. Не називає ніяких імен, ні на кого не ображається. Уже згодом спільні знайомі повідомили, що машиною, в якій троє молодих людей поверталися з сусіднього села з дискотеки, керував син високопоставленого чиновника. Він постраждав найменше. Богдан каже: «Слава Богу, сам ходить!». Між іншим, коли нещодавно керівник Центру інвалідного спорту звернувся до батька того водія з проханням виділити хоч якусь суму, аби інваліди (зокрема, і Чечотка) поїхали на змагання — той, хоч міг, не дав ні копійки.
Найгірше довелося дівчині, яка сіла поруч з водієм: через кілька годин померла у лікарні. А Богдан отримав такі травми, що, за словами мами, був «як ганчірна лялька». До нього привозили масажистку з Києва, яка начебто знає тибетський масаж. І хоча вже після першого сеансу чоловіки підняли його з дивана й він, міцно підтримуваний з усіх боків, зробив декілька кроків, ще три місяці лежав нерухомо. Кілька років підряд шукав порятунку по санаторіях. Проте ніколи не допускав депресії.
— Сам на колясці в хаті не сидів. Приходили хлопці, забирали. Бував з ними й у кафе, і на танцях.
І займався спортом. Як і знаменитий Валентин Дикуль, який теж отримав дуже важку травму хребта, Богдан у спортивному залі не один раз мало не втрачав свідомість.
— Та ніхто не вірить, що він після такої травми не прикутий до ліжка! Що ходить, займається спортом! — розказує начальник обласного Центру інвалідного спорту Володимир Гащин. — Ми показуємо Богданові рентгенівські після травми знімки — і люди просто шоковані...
— А що було робити? Убити себе чи сидіти самому у хаті?.. — філософськи розмірковує Богдан.
Ледь усівшись на інвалідний вiзок, почав... тренувати дітей. Злазив з коляски й, стоячи навкарачки (бо ж стати на ноги ще не міг), показував прийоми. Його вихованці тоді ще й призові місця на обласних змаганнях займали! У спортивному залі, який Чечотка облаштовує у приміщенні місцевої школи (вона поруч з їхнім обійстям), мають бути не лише татамі для занять дзюдо, а й тенісний стіл (сам Богдан дуже сильно грає у теніс), штанга, різні тренажери. Крім дітей здорових, хоче займатися з інвалідами. В окрузі нарахував до тридцяти проблемних дітей. Чимало з них через хворобу (переважно це наслідки ДЦП) соромляться й з хати вийти, вдома навчають учителі. А спорт міг би змусити покинути самотнє пристанище. Хоча Чечотка нині бізнесмен і, відверто кажучи, не знає, яку суму становить його пенсія за першу групу інвалідності, та на дітях заробляти не збирається.
— Я прибутку з того не матиму!
Добра ідея відкрити спортивний зал знайшла підтримку в інших цуманських підприємців. У селищі ж їх — понад сто. Хто хоче — робить матеріальний внесок. А Богдан уже розмахнувся б на більше. Неподалік їхнього обійстя стоїть просторе приміщення колишнього магазину споживчої кооперації. Воно давно закрите на замок.
— Славний був би спортивний комплекс для дітей! У школі таких умов не зробиш. А тут би були і душові, і роздягальні, масажний кабінет...
І хоча за приміщення, яке фактично занепадає, власник загнув шалену ціну, Чечотка свого наміру не полишає. А міг би складати гроші на лікування у санаторії...
Про Богдана Чечотку я вперше почула як про власника дитячого кафе. Оскільки такі заклади на Волині треба шукати з ліхтарем — і то не знайдеш, але факт зацікавив. Адже значно легше робити бізнес на спиртному, ніж на соках. Хоча, звісно, при вдалій організації і дитячий заклад може приносити гарні прибутки: колись, аби потрапити з дітьми у луцькі кафе «Мальвіна» та «Буратіно», треба було завчасно чергу займати.
Чечотка як бізнесмен, а тим більше інвалід, який сам намагається дати раду своїй родині, міг би теж не мастити собі, як кажуть галичани, голову проблемами безкоштовного спортзалу чи дитячого кафе. Але...
— Люди давно казали, що Цумані таке кафе потрібне. Думаю: збудую! — пояснює Богдан.
П’ять років тому взяв ділянку під будівництво. Поруч з батьківською хатою і біля цуманської школи стояв старий запущений спортивний зал. Зніс його з лиця землі, обгородив. Коробку споруджували довго. Зате тепер споруда — як лялечка. Усе до ладу. І саме приміщення, і гарна огорожа навколо, і розписана графіті стіна (розписала дочка товариша), що відділяє дитячий майданчик біля кафе від шкільної території. Він ще й дитячий майданчик тут облаштував! Гойдалки й гірки робили на прохання Богдана рідні та знайомі: то хресного батька просив, то дядька... Щось сам зробив.
У кафе двері не закриваються. Як- не-як у Цуманській школі з тисячу дітей. Дитяче кафе діє до 16-ї. Опісля в сусідньому приміщенні Чечотка збирається відкрити кафе для молоді. Воно працюватиме лише тоді, коли у школі закінчаться уроки, і без спиртного, продаватиме лише пиво. Чи ж підуть люди в такий заклад?
— Підуть, якщо буде затишно й гарна музика! Не всі ж хочуть випити, провести час зі спиртним!
Своє дитяче кафе він зробив з п’яти чужих. Хоч у яких закладах не бував, вишукував цікаві деталі інтер’єру. А столики, як у поїзді, придумав сам. Сам лакував столи й лавки.
Каже, що нині він щасливий чоловік. Має дружину, сина, має бізнес, якому дає раду. Займається спортом. І чекає невдовзі на народження ще однієї дитини!
