— У одній зі своїх поезій я розшифрував кожну літеру свого імені. У кінці мого прізвища — «Ь», про який я написав: «Важко дається чужоземцю». Власне, м’який знак робить мене українцем. — каже Ігор КАЛИНЕЦЬ, один із чільних представників так званої пізньошістдесятницької генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, громадський діяч, поет і письменник, лауреат Шевченківської премії. — «Калинец» (так як мене назвали на військовій кафедрі), — це вже не те. Отже, насправді той знак дуже багато змінює. Укріплює нас як українців.
Одна із виразних особливостей нової книги із Бібліотеки «Дня» (окрім, звісно, її змісту) — це назва — «Сила м’якого знака». І хоча друга частина імені нового видання — «Повернення Руської правди» дещо пояснює першу, багато хто був заінтригований або намагався віднайти в «Ь» власні смисли.
— Взявши до рук книжку вперше, була захоплена її назвою, — розповідає Наталія ГУМНИЦЬКА, науковий співробітник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». — Спало на думку, що Форум має доповнити свої номінаційні позиції такою: «За найкращу назву, яка несе квінтесенцію змісту, є абсолютно актуальною та № 1 у державі». Уже з назви зрозуміло, що ідея головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, втілена такою чудовою автурою, блискучими історичними публіцистами, — архіактуальна сьогодні.
Як відомо, знакові деталі для книги — це чи не найважливіше. «Сила м’якого знака» — не виняток. Одна з найактивніших деталей, яка передує тексту та налаштовує на його сприйняття — це «Очі святого» — зображення уламку фрески Десятинної церкви, що був знайдений під час перших розкопок храму в 1930-х роках.
— Відкриваєш книжку — і з далекого минулого очима святого дивиться правда! — захоплено розповідає Володимир КВУРТ, секретар Львівської міської ради 2006—2010 рр., який став одним із гостей представлення нової книги «Дня» в рамках Форуму видавців у Львові. — Талановито й переконливо звучить голос історії, істини про вкрадене та забуте, сучасною мовою переказуючи світу те сокровенне, що століттями берегла українська родина — свій родовід. Як би хотілося, щоб книжка потрапила до домашніх бібліотек українців...
Мабуть, ця книга, навіть більше за попередні одинадцять, самим нам дала розуміння, що Бібліотечний проект «Дня» — не суто книжковий. Він — значно ширше. Так само «Сила м’якого знака» — це книга не суто історична і не власне публіцистична, вона — глибша. Максимально загострена на сьогодення, вона показує нам нас, нашу сучасність в історичному 3D-форматі.
— Видання, яке поєднує нашу сучасність із Київською Руссю, — сьогодні найбільш актуальне, — каже Михайло ГНАТЮК, доктор філологічних наук. — У час, коли Росія хоче прибрати нашу історію. Утім, науковці, які виступили на презентації, абсолютно аргументовано говорили про те, що всі ці російські потуги у підсумку нічого не дадуть.
Зовсім інакше, читаючи цю книгу, сприймаєш черговий візит патріарха Кирила, цього разу на Луганщину. Інакше, значно об’ємніше та фактурніше виглядає чергова тиха газова війна між Україною та Росією. І навіть позиція Європи, якою ми далеко не завжди вдоволені, має своє історично зумовлене пояснення. Аби зрозуміти його, досить прочитати талановитий текст (він вміщений у книгу) історика Сергія Кота, котрий познайомив Україну з британським журналістом Ланселотом Лоутоном, про якого «День» уже не раз писав і який ще в 30-х роках минулого століття, по суті, відкрив для світу Руську правду. Хоча світ його тоді не почув...
— Нам, українським науковцям, треба не сваритися з Росією, аби та повернула загарбане. Вона нічого не віддасть! Знаю з власного досвіду, коли просили повернути мозаїки і фрески Михайлівського собору. Віддали тільки дещо — дрібне. У вигляді добровільного подарунку... Тому потрібно на науковому рівні ідентифікувати українські цінності — щоби вони не виставлялися під чужими вивісками по світах, — каже доктор богослов’я, філософії, мистецтвознавства Дмитро СТЕПОВИК. — Насправді, Росія привласнила не тільки наш творчий доробок києворуської доби, а й пізніших періодів. Наприклад, твори Антона Лосенка, першого ректора Санкт-Петербурзької академії. Зрештою, крали не тільки твори, а й самих митців. Візьмімо знамениту трійку: Дмитро Бортнянський, Максим Березовський і Артем Ведель — вони скрізь фігурують як «великие русские композиторы», які запровадили партесний спів. Хоч відомо, що у Росії багатоголосного хору ніколи не було. А скільки суперечок навколо Гоголя! А Микола Васильович своїми «Мертвими душами» дав ляпаса росіянам — таку галерею негативних образів вивів! Так що маємо комплекс проблем, які потрібно розв’язувати на рівні науки. Якраз вихід «Сили м’якого знака» — відповідь північному сусідові щодо згаданих зазіхань. Дана книжка, вочевидь, важливіша за наукові розвідки. Бо вітчизняна наука про Київську Русь, як кажуть, «туди-сюди»: ще досі фігурує нерозумна формула про колиску трьох народів, хоч тоді не було ні російського, ні білоруського. Натомість були угро-фінські племена, які мали відповідні назви (вони збереглися у топоніміці Росії: Волга, Ока). Так що треба це все перемінювати, аби свої і чужі знали правду.
На презентацію книги до Палацу мистецтв у Львові прийшло чимало тих людей, перед якими варто зняти капелюха. Один із «ефектів «Дня» — це консолідація. І «Сила м’якого знака» — це не просто чергова книга, це продовження шляху «Дня», що триває вже 15 років і гуртує довкола газети здорові сегменти українського суспільства.
— Наш шлях був би неможливим без довіри активної та мислячої частини суспільства. Довіра та співпраця — ключові для України слова, — зауважує Лариса ІВШИНА, головний редактор «Дня» (за її загальною редакцією вийшла книга). — Протягом багатьох століть українців роз’єднували, відбивали здорове прагнення підтримувати одне одного. Ця згубна звичка, на жаль, дається взнаки не лише в політиці, а й в багатьох інших життєво важливих для суспільства сферах. «День» доводить: крок за кроком цей виклик можливо подолати».
Видання нової книги «Дня» вже вдруге підтримав Фонд Богдана Гаврилишина. Окрім того, вперше до нашого кола приєднався Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод, який також долучився до фінансування книжки.
— Такий конструктивізм додає оптимізму. Адже нам треба консолідуватися довкола успішних проектів минувшини й сьогодення, — вважає Богдан МОРКЛЯНИК, проректор із науково-педагогічної роботи і питань соціального розвитку Львівського національного університету «Львівська політехніка». — Одним з таких, безумовно, є Київська Русь — імперія, що за впливом могла позмагатися з Візантійською.
Дивовижно, але одна книжка, що здебільшого присвячена колізіям довкола подій, що відбувалися тисячоліття тому, може зробити очевидними всі міазми сьогодення. Більше того. «Сила м’якого знака» викликає виразне відчуття морального дискомфорту, як кажуть психологи, когнітивного дисонансу: між тим, якими українці є насправді і тим, як живе наша держава, як суспільство саме до себе ставиться. «Своїм життям до себе дорівнятись». Слова Лесі Українки також — про силу м’якого знака, яку треба шукати передусім у собі та українську ідентичність, яку треба постійно зміцнювати. Для українців дорівняти до себе своїм життям — означає передусім засвоїти власну історію. Ця потреба глобальна і торкається як школярів, так і президентів.
У цьому сенсі показово, що ініціативи щодо повернення українців до києворуської спадщини та її утвердження на загальносуспільному рівні виникають у різних інтелектуальних центрах України.
— Наступного року наші північні сусіди святкуватимуть 1150-ліття російської державності. Я писав про те, що 862 року відбулася далеко не знаменна подія, коли жителі Новгорода закликали порядкувати варягів. По суті, це була окупація новгородської землі нормандами. Але чи можна цю дату вважати початком російської державності? — висуває сумніви Петро КРАЛЮК, доктор філософії, професор Національного університету «Острозька академія». — 1 вересня в Острозьку академію приїхав академік Микола Жулинський. От ми утрьох: Микола Жулинський, ректор Ігор Пасічник і я розмірковували про те, що, можливо, у нас теж віднайдеться ювілей, який варто відзначити. У «Повісті врем’яних літ» чітко написано, що 852 року наша земля почала називатися руською. А руська — не означає російська. До ХIX століття Руссю називали українські терени. Тож Острозька академія виступила з ініціативою поважно відзначити 1160-ліття української державності. Можна говорити також про 1160 років української історіографії, української літератури. Помилково вважати, що вітчизняна література розпочалася з «Енеїди» Івана Котляревського. Просто про її давній період мало знають.
На тлі актуальних політичних подій може здатися, що наша нова книжка є «ударом у відповідь», реакцією на дії з боку Росії. Але це не зовсім так. Уже тому, що її почали готувати задовго до того, як лунали репліки про 1150-річчя російської державності. Насправді ця книжка є імпульсом для серйозної внутрішньої роботи, якою потребує наше суспільство. Повернення до свого спадку, до Руської правди в нас самих, намагання жити своїм повним, а не обікраденим життям — це повернення до норми, природне бажання, що виникає безвідносно до актуальних політичних, економічних чи будь-яких інших ситуацій. Спроба жити так, як належить нащадкам Київської Русі, — означає виховати в самих собі державність, відновити чутливість державного нерву. Саме звідси наша переконаність у тому, що презентація «Сили м’якого знака» була однією з найголовніших подій на Форумі. Як слушно зауважив багаторічний автор «Дня», доктор філологічних наук, професор Володимир Панченко, ця книга — стратегічного значення. А проростає ця стратегічність не із заперечення чужого, а з утвердження свого.
— Це стратегічно важлива для України книжка, — переконаний Володимир ПАНЧЕНКО. — Ще аспірантом я прочитав у «Литературной газете» статтю Дмитра Лихачова, де він пропонував увести в науковий обіг слово «русський» — щоби розвести поняття Русь і Росія. Уся велика містифікація, яка розпочалася, мабуть, з Петра І, потім дійшла до Катерини ІІ і тепер аж до Дмитра Медведєва, упирається в проблему «Ь». У кожного з нас, перепрошую, є своя «шиза». У Росії — проблема імперськості. Там бояться, що котрогось ранку можуть прокинутися з масштабами Московського царства. Зате ми ніяк не можемо позбутися меншовартості. Очевидно, пошуки свого «Я» — процеси болісні.
— Історична свідомість — найвища духовна й етична вартість людини. Мене дивує, що ми, святкуючи 20-річчя України, акцентуємо увагу лише на невеликому відрізку часу, пов’язаного з нашою незалежністю, — каже Йосип ЛОСЬ, професор, кандидат iсторичних наук, доктор полiтичних наук, заслужений журналiст України. — Адже наша історія налічує тисячоліття, є науково доведені факти, що вказують на існування трипільської культури, праукраїнців із високим рівнем розвитку господарства та софійним баченням світу. Газета «День» робить прекрасну річ, видаючи книги й стабільно та кваліфіковано висвітлюючи історичні питання... Ми — нація, на території якої зародилося одне з вогнищ цивілізації. З публіцистики та науки треба категорично вилучити такий стереотип, як меншовартість українців. Ми ніколи такими не були. Ми є самодостатні. А тому маємо перейти до енергійного оптимізму. Ми ніколи не нав’язували комусь свою культуру чи ідеї, хоча маємо чим поділитися зі світом. У цьому, на мою думку, і полягає місія України — ділитися зі світом. Світоглядно українці переграють інші імперські народи. Ми ніколи не втрачали держави духу, своєї ідентичності. Я інтуїтивно відчуваю, що Господь Бог зарезервував ХХІ століття за Україною.
— Дуже доречно пригадати ключовий вислів Михайла Драгоманова, який я рефреном повторюю у своїх публікаціях: «Для політика знання історії потрібне настільки ж, наскільки для хірурга — знання фізіології». Це — ключ, — каже історик Сергій КОТ. — Сьогодні уряд уже заговорив про економічний патріотизм, але цього недостатньо, тому що без національної самосвідомості, без патріотизму, який спирається на розуміння свої коренів, справжню державу не збудувати. З передмови до книги головного редактора «Дня» пані Лариси Івшиної мені найбільше запам’яталася одна фраза: «Повернення до справжньої історії». Уважаю, що ця книга знаменувала поворот рубрики «Україна Incognita» та газети в цілому від висвітлення маловідомих контроверсійних сторінок історії України до позиції на передовій лінії фронту боротьби за формування української національної свідомості.
— «Силу м’якого знака» творили хоча й науковці, але для широкого кола читачів, який часом не має можливості «ковтати» академічні тексти, розбиратися у витонченому науковому інструментарії. Утім, це зовсім не означає, що укладачі чи автори збірника пішли шляхом схематизації, спрощення. Навпаки! Вони просто намацали нерв, биття якого відчувається найяскравіше в історичному дискурсі сьогодення, нерв, який відіграє провідну роль в еволюції свідомості незалежного українця, — каже Ігор ГУЛИК, головний редактор «Львівської газети». — Книжка народжена бажанням зрозуміти власні витоки, власну, не кимось переказану, нав’язану, перефразовану, сфальшовану історію, зрозуміти нарешті, на чому стоїмо, якою спадщиною володіємо. Без утамування цієї «спраги» до знань і переконань, ми, мабуть, не зможемо рухатися далі. Але з яким болем, сумнівами, ваганнями, можливо, із переоцінкою цілісності світу дається цей процес пересічному українцеві! Адже, попри такі видання, над його головою висить цілий масив інформації вельми сумнівного, а то й ворожого змісту. «Сила м’якого знака» важлива ще й своїм оптимізмом. Бо, власне кажучи, оповідаючи про українські втрати, вона все ж акцентує не на матеріальній складовій. Справді, можна вивезти в чужинські музеї та храми будь-яку цінність, але не можна вкрасти моральне право володіти ними. Цей «скарб на небі» незнищенний, як фрески із Золотоверхого монастиря або ж присвоєні окупантами лики Богородиці.
— Саме символ «Ь» виважено, інтелігентно, але чітко розставляє акценти біля імен Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які були руськими князями-державотворцями — правителями Київської Русі, а не «князьями русскими». Книжка виховує в українців інтелектуальну силу, виробляє імунітет до будь-яких посягань на пам’ять про тих, що кров’ю, інтелектом оберігали святість рідної української мови, наші правікові традиції. Вона наставляє сучасне покоління на шляхетність і дипломатичність у боротьбі за правду та обстоюванні історичної справедливості, — уважає Ярослав ТАБІНСЬКИЙ, заступник декана факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. — У книжці чітко окреслено найважливіші аргументи щодо історичної долі України, тяглості поколінь, збереження українських культурно-духовних святинь. Щиросердечна вдячність головному редактору газети «День» Ларисі Олексіївні Івшиній за добру можливість увіковічити у виданнях Бібліотеки газети «День» правду, яка в’ється з тисячолітніх глибин, зміцнюючи українську сучасність. Це видання є ключем для пошуку великої істини, тому потрібне читачеві в усіх українських вишах, у кожній сільській бібліотеці, особливо там, де з’являються найменші сумніви. «Силу м’якого знака» має читати весь світ, кристалізуючи імідж духовно багатих, високоінтелектуальних українців.
Усе, що ми робимо, ми робимо передусім для читачів, для нашої розумної та шляхетної України.
— Я пришла до стенду газети «День» по книжку «Сила м’якого знака» на прохання батька, котрий живе в Одеській області, — розповідає Наталя ПУПКО, домогосподарка зі Львова. — Він збирає всі книжки із серії «Бібліотеки «Дня». Нещодавно в Інтернеті знайшов інформацію про презентацію вашої нової книжки і попросив мене негайно купити її та передати йому.
— Вочевидь, у «Дня» багато хороших рис. Одна з них — уміння збирати навколо себе товариство. Як результат, у газети поважна автура і велике коло читачів. (Загальний портрет читача «Дня» формують різні люди: від прогресивного студента Острозької академії, Могилянки чи Запорізького університету — через власників малого та середнього бізнесу і топ-менеджерів великих транснаціональних компанії — до сільських донкіхотів, у яких своя правда. Усі вони — цікаві. А що найголовніше, одних поглядів — проукраїнських), — зауважує Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». — Львівська політехніка з приємністю приєдналася до цього товариства — збагнула, що там буде чимало близьких їй за духом. Так само, як у Києві вихідці, наприклад, з Чернівців, Тернополя, Франківська чи Полтави створюють свої земляцтва, так і видання створило свої інтелектуальні земляцтва по всій Україні. Ось львівське зібралося на презентацію новинки із Бібліотеки «Дня». Вихід у світ нової книжки «Дня», можна сказати, став приводом для зустрічі цих поважних людей, який потягне за собою дискусії на кафедрах, у студентських аудиторіях, зрештою, просто розмови за кавою — про «Силу м’якого знака». У прямому й переносному значеннях цього слова: про саме видання й увесь той києворуський період та проблематику довкола нього.
Окреме моє слово — про вступну статтю до видання головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Це блискуча стаття з правильним акцентами. Її варто опублікувати окремо, бо в ній окреслено шлях, яким ми маємо рухатися. А ще дуже важливо, щоб був двосторонній рух — газети до читача і читача до газети, бо лише так ми зможемо втримати корабель «Дня», який зараз іде дуже неспокійним морем. Тільки разом ми можемо цей корабель втримати. І втримаємо, я в цьому переконана. Над цим щиро працює колектив Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», який я очолюю. Ще хочу наголосити на тому, що газета «День» — єдина в Україні, яка переросла виміри самої газети. Це потужний інтелектуальний проект. Тому Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» нагородив це видання почесною грамотою у рамках конкурсу «Книжка Форуму видавців».
Хоча обсяг книжки та складність порушеної теми навряд чи передбачають швидке реагування, але наразі видання вже активно обговорюється — і на шпальтах нашої газети, і в мережі. Запрошуємо висловитися й вас!
КОМЕНТАР
Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, поет, перекладач, критик, громадський діяч, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
— Є книжки, які називаються «підручник», а є ще самовчитель. Я думаю, що ця книжка — це, з одного боку, підручник, у якому зібрано й викладено необхідний, надзвичайно важливий матеріал. Тому що йдеться про головне, або, як мовиться, засадниче: звідки пішла наша Батьківщина? Звідки почалася наша державність? Звідки пішов народ, який має своє місце в історії? Оскільки відбулися численні штучні маніпуляції, починаючи від силового прийому Петра І, який переінакшив назву власної країни, власного Московського царства, за цим було насильно привласнено чи приватизовано територію, історію, культуру, очевидно, й обрис нашої Батьківщини виявився не зовсім досконалим, точніше, не зовсім правдивим. Тому й цей стереотип якоїсь загадкової, прекрасної, романтичної країни побутує досі не лише за межами нашої Батьківщини — України, а навіть у свідомості багатьох українців. Правда, цю свідомість час від часу висвітлювала наша літературна класика, починаючи від Сковороди й Котляревського, особливо в часи Шевченка, а також ментальність, яку важко переробити, висвітлювала й наука, і публіцистика, і ті доленосні події, які час від часу відбувалися і утверджували нашу державність. Але ми як народ, як держава потребуємо й самовчителя, тобто такої книжки, де кожен міг би усвідомити своє місце. І цю місію виконує книжка «Сила м’якого знака». Вона дуже злободенна не лише з точки зору теперішньої ситуації, а з тої позиції, про яку дуже добре сказала Лариса Івшина в Сімферополі: чотири століття історії, присвоєних Росією, — це не жарт. І це навіть важливіше за нафту й газ. Боротьба за своє місце в історії заряджає народ пасіонарністю, і для України повернення до спадщини, до давньокиївської держави має велике значення. Я сказав би, що це значення не лише пізнавальне, це справді шанс відмовитись від спадщини колонії. А нам цю колоніальну спадщину весь час нав’язують. І головне, що це шанс знайти нових політиків, громадських діячів і сформувати нову громадську думку із запитом на іншу якість держави. Я думаю, що ця концептуальна позиція редакції дуже важлива. Тому що нам зараз потрібно «і давнє, і нове», як сказав І. Франко. Нам потрібне наше справжнє історичне знання, оскільки продовжується історична тяглість, ми повинні знати про всі перипетії й колізії.
Зараз ця книжка актуальна ще й тому, що процеси, закладені людьми, що привласнили собі нашу історію, нині активно працюють у сфері реанімації реакційного москвофільства. Москвофільства, яке було у ХІХ ст., яке поборював Маркіян Шашкевич, за ним — Іван Франко. Це москвофільство зараз знайшло нову личину в політичному русинізмі, де, знову ж таки, поняття «Русь» підмінюється і зливається з поняттям «Росія». Тому потрібно чітко і правильно зробити певну резекцію, відкинути ці ідеологеми. Саме ця книжка дає уявлення про те, що нам зараз може бути важливим. Я вважаю, що цю книжку потрібно розтиражувати й перекласти на інші мови. Можливо, варто було б її доповнити якимись речами, які би поширювали концепцію, про яку було сказано, і на сьогоднішній час. Тому що ці проблеми політичного русинізму — це не лише наша проблема. Ця проблема існує і в Словаччині, у Чеській Республіці, ця проблема певною мірою існує й у країнах, віддалених від нас. І, очевидно, є певні симпатії, певні тяжіння до цих москвофільсько-русиністських тенденцій.
Уважаю, що ця книжка дуже потрібна, і підтримую ініціативу Острозької академії й газети «День» про відзначення ювілею нашої державності. Так, проголошення Декларації про суверенітет, прийняття Акту про Незалежність — це епізоди нашої новітньої історії. Але цілісність нашої історії, нашої державності, української нації має свій великий історичний простір. Це не просто ретроспектива, це наші початки, це наша дійсність, яка триває й сьогодні, яка має перспективу.
Газета «День» висловлює подяку Львівській політехніці за гостинність і підтримку
