В офіційній історіографії Інститут біохімії імені О. В. Палладіна НАН України, який ось уже багато років розташований у примітній будівлі, побудованій за спеціальним проектом, постає символом видатних досягнень і прозрінь у хімії життя. І це дійсно так: тут народжувалися світові відкриття, плідно працювали і працюють видатні біохіміки, а нестаріюча платформа таких проривів думки і досвіду — багатогранне вчення про мозаїку біологічних таємниць, висунуте і розвинене одним із справжніх біохімічних титанів ХХ століття академіком Олександром Володимировичем Палладіним. Але мало хто знає, що коли б не абсолютна віра в добро й уміло вибрана лінія опору з боку тридцятидворічного аспіранта-докторанта Максима Федотовича Гулого спробам здолати його численними ночами «співбесід» у фатальному тридцять сьомому в горезвісній сірій будівлі на тодішній вулиці Короленка, 33, інститут, його талановитий колектив, дари цих лабораторій пішли б під укіс. Бо якби було сфабриковано звинувачення проти академіка Палладіна як викритого «ворога народу», хвилі вдарили б і далі. Виявляється, до цього було недалеко.
Так вийшло, що мені замолоду пощастило близько години спілкуватися з цим неповторним класиком науки, і я навіть написав про це статтю «До таємниць мозку», ґрунтуючись на чудових роботах О. Палладіна в палітрі нейрохімії. Знав я, зрозуміло, і про те, що в роки війни академік Палладін в Уфі, де тоді розміщувалася АН УРСР, здійснив фактично небачене, отримав вікасол — водорозчинний вітамін К як засіб призупинення кровотеч. Для фронтової радянської медицини це була важлива підмога. На жаль, після цієї дивовижної зустрічі ще раз безпосередньо побачити й почути О.В. Палладіна, Героя Соціалістичної Праці, Президента АН УРСР у 1946—1963 рр., найвидатнішого біохіміка сучасності, відчути тепло його руки мені не довелося. Напевно, це моє упущення. Але я до цих пір дивуюся, як учений такої величини за телефонним дзвінком якогось абсолютно невідомого йому новачка в науковій журналістиці одразу ж, не через секретаря, призначив час його відвідин.
Після цього дня гостинний інститут на вулиці Леонтовича, його лабораторії для мене стали привабливими. У курс подій мене охоче вводив вчений секретар інституту, в майбутньому творець меморіального музею О. Палладіна, учений-фронтовик Яків Васильович Бєлік. А особливо часто я бував у відділі академіка Максима Федотовича Гулого. Слід сказати, що, мабуть, робочі кабінети більшості провідних учених цього незрівнянного форпосту наукових проникнень у саму біологічну палітру життя — одночасно і лабораторії, з типовими столами, уставленими зазвичай пробірками і різними приладами. Таким був і кабінет Гулого. У 1952 році, на основі отриманого М. Ф. Гулим у кристалічному вигляді ферменту з вражаючими властивостями — глюкозооксидази — і на фундаменті відкриття відмінного лікувального препарату — мікроциду, М. Гулий разом с В. Білай і Е. Сорені був удостоєний Сталінської премії. Потім, 1978 року, була Державна премія УРСР за здобуття не менш значимої каталази, що дозволила, зокрема, різко збільшити виробничі можливості на м’ясокомбінатах республіки. Величезну роль у підйомі продуктивності тваринництва зіграв і запропонований Максимом Федотовичем карбоксилін, за рахунок введення у корми цього «вуглецевого еліксиру», знову-таки, на основі унікальних досліджень трикарбонового циклу. А фармацевтична компанія «Дарниця» дотепер випускає створений академіком Гулим медихронал — один із найбільш дієвих препаратів при лікуванні алкоголізму. Або як не нагадати, що пропозиції М. Гулого і сьогодні входять до потенційного протидіабетичного арсеналу, що ренесансу заслуговує його «Коректин». Що ж, воістину цілющі відкриття рідко за життя ученого потрапляють на авансцену гідної уваги. Хоча, по суті, це сенсаційні прориви.
Звичайно ж, про академіка Максима Гулого — українського Геракла біохімії, наставника і вчителя іншого видатного дослідника наших днів у цих тонких молекулярних матеріях академіка Сергія Комісаренка — можна і потрібно було б написати приголомшливу київську сагу. На щастя, її прообраз існує — це невелика книга до 100-річчя з дня народження ученого, з любов’ю випущена його рідним інститутом. Пам’ятається зворушливий ювілей з приводу цієї видатної дати — 3 березня 2005 року — у великому конференц-залі Академії, коли і мені пощастило, підійшовши до Максима Федотовича, сказати декілька вітальних ніжних слів патріархові науки, побачити поряд із ним його улюбленого учня Дмитра Мельничука. Церемонія була прекрасною, але нелегкою для Максима Федотовича... Проте фрагментарна наукова канва в цьому нарисі — лише тло його драматичного сюжету. Потрібно зазначити, що він коротко висвітлений у спогадах М. Гулого, уміщених у виданні. Воно потрапило до мене того ж дня ювілею, проте в деякі деталі я тоді не вчитався...
І ось одного дня, як люблять говорити оповідачі, у розмові з надією Максимівною Гулою, також відомим ученим-біохіміком, членом-кореспондентом НАН і АМН України, про взаємини і взаємодію її талановитого батька з О. В. Палладіним (саме Олександр Володимирович, як пише М. Гулий, активно захищав карбоксилін і метод карбоксилювання), я почув і про штрих року жахів. Декілька цих слів спонукали до повернення до них. Якось увечері я набрав номер домашнього телефону Надії Максимівни, але трубку зняв Максим Віталійович Стріха, учений-фізик, літератор і перекладач, доктор фізико-математичних наук, онук Максима Федотовича. Один одного ми заочно знали. «Все врятувала рідкісна пам’ять Максима Федотовича, на допитах він, буквально без єдиного відхилення, слово в слово відтворював колишні свідчення», — зазначив Стріха.
Але ось рядки самого Максима Гулого з книги до ювілею: «Слід сказати, що життя в середині тридцятих років було дуже важким. Після ліквідації НЕПу крамниці стояли порожні. Щоб купити чверть фунта масла для донечки Надії, чергу треба було займати звечора. А якось на Прозорівській у мене украли білизну, яка, випрана, сохла на вірьовці... Провідавши про моє горе, Олександр Володимирович покликав мене і віддав свій професорський талон на придбання пари білизни...
Ще гірше стало в 1937 році, коли почалися масові арешти. Одного дня до мене підійшов невідомий мені молодий чоловік (потім я дізнався, що його прізвище — Сєкарєв), показав значок співробітника НКВС на звороті лацкана і наказав іти за ним. У будинок на Короленка, 33 (тепер там СБУ) викликали вночі. Там другий слідчий наказав мені написати все про наш інститут. Я про всіх написав дуже добре.
Невдовзі мене викликали ще раз, і ще раз наказали написати те ж саме. Так відбувалося разів п’ять. Очевидно, слідчі чекали, що я зіб’юся й почну плутатися. Але мене знову виручила прекрасна пам’ять — я все повторював слово в слово. Слід сказати, що допити відбувалися вночі, але я не мав права розповісти нікому, навіть дружині, про те, куди мене викликали.
Одного разу Сєкарєв зустрів мене надвечір і сказав: «Сьогодні вночі ми заберемо Богданова» (так звали заступника директора, який керував будівництвом нинішнього будинку Інституту по вулиці Леонтовича, 9), тому розповідай все, що про нього знаєш». Слідчий явно провокував мене, але я відповів: «Не знаю про Богданова нічого поганого, тільки хороше». На щастя, Богданова не заарештували.
Секретарем комсомольської організації академії був тоді Міселюк з Інституту фізики. Він був зі Старої Басані, за 12 кілометрів від моєї Нової, тобто майже мій земляк. Але на одних зборах, коли всі викривали «ворогів», він закричав на мене: «Чого Гулий мовчить? Що, в нього в інституті немає ворогів народу?Якщо немає, то хай так і скаже!» Він явно провокував мене або обмовити Палладіна, або сказати щось, після чого забрали б уже мене. Я тоді не витримав, і збирався різко виступити. Напевно, такий виступ закінчився б для мене дуже погано. Але, на щастя, збори закрили, перш ніж я вийшов на трибуну».
«Тільки хороше...» Але чого коштували Максиму Федотовичу ці ночі! Втім, він і в часи, коли прийшла зовсім інша епоха, нічого і вдома не розповідав про пережите і свої випробування, до моменту, коли списані ним аркуші, що збереглися в надрах «відомства глибокого буріння», перестали бути таємницею. Ось слова Максима Стріхи у згаданій книзі:
«Відомий український історик, сумлінний дослідник сталінської репресивної машини Сергій Білокінь якось сказав мені, що він натрапив на Дідусеві свідчення в паперах тих років. І на тлі тодішніх майже тотальних обмов і доносів історикові відразу ж впало в око, як бездоганно тримався Дідусь. Він не сказав ні про кого жодного лихого слова. Хоч мета слідчого була очевидна — отримати донос на Олександра Палладіна...».
Один із корпусів інституту біохімії у крізному «академічному просторі» між вулицею Леонтовича і Володимирською, недалеко від будівлі Президії НАН, з меморіальним знаком на честь О. В. Палладіна як одного з її президентів. Третій поверх, такий же типовий, але чимось привабливий скромний кабінет лабораторного зразка. У розмові з Надією Максимівною Гулою ми повертаємося до цих ночей і днів.
— Після знахідки Сергія Білоконя Максим Федотович все ж повідав нам деякі подробиці цих виснажливих годин у заґратованих кабінетах, а потім у 2002—2005 роках вельми лаконічно відобразив все інше у спогадах. Зрозуміло, дещо залишилося «за кадром», — замислюється Надія Максимівна. — Агенти НКВС повідомляли, що треба терміново з’явитися в НКВС, зазвичай несподівано відшукуючи батька інколи і пізно увечері. Куди і навіщо він іде, мамі він сказати не мав права, та й не хотів хвилювати її. «Фізичних заходів» слідчі, хочеться вірити, не застосовували, Гулий не значився ні обвинуваченим, ні свідком, від нього, як від молодого ученого, комсомольця, вихідця з трудової селянської сім’ї, «органи» чекали допомоги у наведенні порядку в інституті біохімії, де засіли «приховані шкідники», і понад усе в «будинку пильності» цікавилися Палладіним. Незадоволеність поведінкою Гулого посилювалася тут з прочитанням нових свідчень, адже вони були абсолютно ідентичними. І тепер слідували майже неприкриті погрози: «Подумайте про свою сім’ю, адже у вас, як нам відомо, молода красива дружина і зовсім маленька донька. Від вашого щирого бажання допомогти нам у потрібній країні роботі або навпаки потурання шкідницькій діяльності в інституті прямо залежить їхня доля...». Прізвище одного із найзавзятіших слідчих, Слуцького, Максим Федотович одного дня згадав.
Але батько з ночі у ніч викладав, не міняючи ні слова, на пропонованих чистих аркушах лише позитивні відомості про інститут і його директора. Звичайно, він розумів, що його хочуть упіймати на якихось різночитаннях. Думається, у нього був, вочевидь, майже феноменальний дар пам’яті, і він грав свою гру, тексти щоразу збігалися.
Якимось чином «обструкції» Гулого в НКВС, що було там чималою рідкістю, його фактична відмова «співпрацювати», під маскою наївності, резонували і в охоплену манією викриття «ворогів» академічну комсомольську верхівку, і його, як ми бачимо, спробували спровокувати, аби на основі необережних висловлювань мати привід заарештувати. Але Гулому і науці, мабуть, просто пощастило.
У спогадах про раннє своє дитинство Максим Федотович пише, як навесні 1906 року в рідній Новій Басані, на Чернігівщині, згоріла родинна хата Гулих. Здалека він, однорічне дитя, спостерігав, як палає унаслідок випадкової пожежі їхня оселя. Односельці з винятковою добротою прихистили потерпілу родину, поки не вдалося знову відбудувати хату, куплену і розібрану в Димері. Що ж, з вогню в полум’я йому довелося потрапити пізніше.
Початок війни, повістка в армію, артилерійський полк на західному кордоні, куди був приписаний доктор наук Гулий, довгий відступ від Львова і Тернополя, декілька днів у Києві. Тут Максим Федотович дізнається, що інститут евакуйований. Рушила вниз по Дніпру і його сім’я. Лише в середині 1943 року, коли стало зрозуміло, що Німеччина зазнає поразки, відомі учені були демобілізовані. Так в Уфі Максим Федотович Гулий знову зустрівся з Олександром Володимировичем Палладіним. Аби вже не розлучатися. І, можливо, до кінця своїх днів патріарх української біохімії не знав, що тихий подвиг одного із його учнів перешкодив краху його справи і його школи. «Турбота Твоя стерегла мій дух» — говориться в Біблії. Дух і душа Максима Федотовича, беззавітного поборника честі і чесності, хороброї натури, яскравої зірки на науковому небосхилі України, в сутичці зі злом, що прикидалося добром, залишилися непохитними. Вдивімося в його очі, в коло плідних зустрічей і великих відкриттів, що відбулися у світі завдяки його мужності.
