Цієї весни, десь за місяць до смерті, моя мама категорично відмовилася від компотів, соків і навіть магазинної солодкої води, яку раніше особливо любила. Зате не могла відпитися холодної криничної води, така вона була їй добра.
І хоча у нашому дворі давно стоїть колонка, проте воду у найлютіший мороз, який так допік цього року, мусили брати зі старої криниці. Криниця давно вгрузла у землю, старий дощатий дах посірів від часу.
— Скільки їй років?.. Мабуть, зі сто, якщо не більше, бо вона була і до мене, — казала мама, якій в останній день народження, 3 лютого, виповнилося 84 роки.
Криницю на нашій вулиці у моєму рідному Лаврові називають Закоштуєвою. Таке прізвище носила чи не найбагатша у Лаврові селянська родина, яка лише орної землі мала 23 гектари. Більше мали, звичайно, власники наших родючих грунтів князі Любомирські, на чиїх хмільниках (а хміль князь поставляв на власний пивзавод у Варшаву) тепер стоїть наша хата. Батьки зумисне будувалися (це було вже у середині 50-х років минулого століття) на «нічийній» землі. Ми мали свій родовий хутір, але у другу світову Лаврів спіткала велика трагедія: село майже повністю було спалене німцями. Так окупанти помстилися за «хлопців із лісу»: нечисленний загін УПА кілька разів стрельнув по німцях, а люди залишилися без хат... На місці згарища мама викопала землянку, у якій ще і я народилася. А коли надумали будувати дім, то вибралися аж на горбок над центральною дорогою, на нічийне, бо люди досі пам’ятають, де чиї грунти...
Закоштуїв у Лаврові не стало після війни. Але прізвище це часто звучало у розмовах. І як було не звучати, якщо їхнє обійстя було колись поруч з нашим теперішнім, якщо і по воду вся вулиця ходила до їхньої криниці. Пам’ятаю дядьків, які цілий день снували з відрами на коромислі... Я завжди знала, що на місці сусідчиної хати колись стояла хата Закоштуїв, що тут же у них був маслозавод. Масло з лаврівською маркою також відправлялося у Варшаву. Розфасовували його у пачки по 250, 500 грамів і кілограм. Два чоловіки крутили бочку, в якій збивалося масло, а всього на господаря, Микиту Закоштуя, працювало на заводі 5 чоловік. Щоб помити тонну масла, яку виробляли Закоштуї, треба було багато води. Її тягали не відрами, а чіпляли до цепа бідони.
Б’ють на дні криниці три джерела, але має вона і дерев’яне дно: бачили, коли чистили. Навіть у найбільшу спеку, коли пересихали річки й усі колодязі у Лаврові, у Закоштуєвій вода була. За те, що люди брали з неї воду, вони мусили відробити на Микиту один день у рік. Воду з криниці брали лише для кухні і пиття, а для худоби та інших господарських потреб — «на жолобі», у долині.
Закоштуї — споконвіку лаврівська сім’я, а ось за дружину у Микити була, як пригадувала мама, циганка «шатрова» (тобто з кочових циган). Багата, бо мала золото, але дуже скупа. Ніколи не давала наймитам їсти (хоч інші господарі завжди годували), а моя мама теж працювала на Закоштуїв: прибирала у хаті, обробляла город... З приязню пригадувала найвідомішого з цього роду — Ананія Закоштуя, який не лише добре ставився до наймитів і гарно їм платив, але й виховував у лаврівцях національну, як би тепер сказали, свідомість... Анах, як називали його, навчався у Луцькій гімназії, що могли дозволити собі дуже небідні люди. Згодом він став крайовим провідником УПА на волинських теренах і безслідно згинув у вирі національно-визвольної боротьби.
За сина постраждала і вся родина. Старих — Микиту і Палажку — вивезли у Караганду. Господар там і помер, а його дружина пішки (!) у солдатських черевиках на босу ногу прийшла з Караганди у Забороль до родичів. Син Микола лежить під Луцькою тюрмою, розстріляний енкаведистами 23 червня 1941-го року. Дочка Марія виїхала у Польщу, бо була замужем за польським осадником. Степка померла у Сибіру, Лєну вивезли з Караганди ще кудись далі... Змогла повернутися, але не в Україну, а в Білорусію лише одна з чотирьох дочка, Тіна. Наразі з великого роду чути лише про дочку Тіни Галину Закоштуй-Табаковську, яка на засланні знайшла собі чоловіка з литовських «лісових братів» і мешкає у місті Електренай.
Вона листувалася із моєю мамою. Ось що писала після того, коли хтось із знайомих надіслав їй у Литву вирізку з моєю статтею «Лаврівську землю і в Німеччині знають». «Дивлюся на фотографії і згадую рідний Лаврів... Навіть не читаючи ще статті, тільки глянула на фото і кажу мамі: «Це ж з Лаврова Макар Некритюків, а за ним чи не Хвещуків Левко часом?.. Де молода у стрічках, чи не дядько Ананій це фото робив?.. Знаю, що він у Лаврові зробив багато знімків. Дуже гарно описано про село, і хочеться ще раз побувати у Лаврові. Село часто мені сниться: і хата дідуся, і криничка біля неї, і каштан на горбку... З Лаврова, крім вас, мені нема більше кому писати. А так хочеться знати, як живе тепер село. Все шукаю сліди дядька Ананія. Хочу знати, де він склав свою голову... Брат мій Вадим живе у Криму, він писав, вже не знаю, куди, за землю дідову. Дали відповідь, що у Закоштуя землі не було й нема. А мамі моїй вже 95 літ, і вона ж все пам’ятає... Посилаю вам кілька знімків, хай вони і вам нагадають нашу історію. На одному — свято Шевченка біля нашої церкви. Тепер, мабуть, його у Лаврові і не відзначають?.. Маю багато знімків про село, дивлюся на них і зі сльозами згадую Лаврів...»
День пам’яті Шевченка у нашому селі й справді нині вже не є масовим святом. А Закоштуєва криниця і старезний каштан біля неї збереглися. Нема тільки самих Закоштуїв, і мами моєї вже нема.
