Як повідомляють українські засоби масової інформації, в парламенті готують до обговорення проект нового закону про мови в Україні. Звичайно, при цьому намагатимуться або узаконити другу державну мову (російську), або так урізати сферу використання української, щоб російська стала другою державною за фактом. Тому розгляньмо, чим може завершитися прийняття таких варіантів законів для Української держави.
Втім, ми попередньо застерігаємо, що вважаємо прийняття нового закону про мову в Україні вкрай необхідним. Без такого нового закону збудувати нашу державу буде вкрай важко.
Насамперед розгляньмо сучасний стан мовного простору України. Як відомо з останнього перепису, 67% населення України назвали українську мову — рідною. Проте в спілкуванні співвідношення мов (українська — російська) становить приблизно половина на половину. Нагадаємо також, що українці в Україні згідно з тим самим переписом становлять 73%, а це означає, що відповідно до нормативів ООН Україна є мононаціональною державою.
Отже, припустімо, Верховна Рада ухвалить закон, згідно з яким другою державною мовою стане російська. Як будуть розгортатися події далі? Чим це закінчиться?
Спрогнозуємо ситуацію на найближчі 50 років.
Зрозуміло, що упродовж цих 50 років між мовами постійно виникатиме конкуренція, а тому рано чи пізно виникне ситуація, коли в спілкуванні якась мова остаточно переможе. Отже, яка? Слабкіша чи сильніша? Думаємо, не треба прикладати багато інтелектуальних зусиль, щоб зрозуміти, що переможе сильніша, потужніша мова. Для з’ясування потужності мов проведемо їх аналіз за кількома показниками.
Сумарна кількість того населення Землі, яке розмовляє російською (180—200 млн.), у п’ять разів більша за тих, хто розмовляє українською (40—50 млн.). Уточнимо, що тут маємо на увазі не тільки людей, для кого та чи інша мова рідна, а й тих, хто знає та іноді спілкується цією мовою. Зрозуміло, що кількість носіїв мови певною мірою впливає на її розповсюдження.
За часів Радянського Союзу для російської мови було видано близько 10 000 лінгвістичних словників, зокрема перекладних — приблизно для 70—80 мов. За цей самий час для української мови — близько 500 словників, зокрема перекладних — для десятка мов. Різниця в меншу сторону в 20 разів каже сама за себе.
Крім того, як відомо, російська мова — це одна з п’яти робочих мов ООН. Українська такого статусу не має.
Потрібно враховувати й те, що російська мова — це мова російської літератури ХІХ ст. (творів Толстого, Достоєвського, Чехова), яка набула статусу світової класики (український класик Гоголь, який має всі шанси стати зіркою світової величини, на жаль, віддав перевагу мові метрополії). На відміну від російської, українська мова статусу мови світової літератури не має.
Поряд із цим у Радянському Союзі російську мову у ВНЗ викладали для іноземців, а тому, відповідно, розробляли й методики її викладання. Для української мови такі методики викладання тільки-но почали розробляти лише після здобуття незалежності.
Тут не можна не звернути уваги й на українські радіо й телебачення (псевдорозважальні програми, пісенна попса), в яких уже зараз явно панує російська мова або суржик.
Усе це впливає і на такий фактор як мода на мову, її — якщо можна так сказати —престижність. Для частини населення України тепер модною, престижною стала саме російська мова, хоча вдома ці люди спілкуються й українською.
На основі сказаного неважко дійти висновку: російська мова в наш час значно потужніша за українську. Тому при наданні їй статусу другої державної вона явно превалюватиме, а, отже, поступово витіснятиме українську. Як наслідок, усна українська мова поступово зникатиме, в обігу залишатиметься лише писемна українська мова. До речі, часто маємо саме такі ситуації вже зараз (приклад: службовець всі документи готує українською, проте розмовною практично не користується, оскільки не вміє, а розмовляє лише російською).
Ситуація через 100 років, тобто до початку ХХІІ ст., бачиться нам такою. Оскільки усна мова вийшла з ужитку, черга настає за писемною. Отож, і вона так само відходить у розряд мертвих мов.
До речі, таких мертвих мов мовознавці можуть назвати тисячі. Пригадаймо хоча б мови наших колишніх сусідів — печенігів і половців. Де їхні мови нині? Це великі трагедії, коли зникають мови, а разом із ними і цілі народи, які ними користувалися.
Відповідно, зникне потреба вивчати українську мову в садочках, школах, університетах. Отже, якщо її не вивчатимуть, то хто читатиме Лесю Українку, Шевченка, Франка? Ніхто. Хто слухатиме українські пісні? Ніхто. Хто цінуватиме, захоплюватиметься творами українських художників? Ніхто. Хто зачаровуватиметься народними звичаями та фольклором наших предків? Ніхто (крім істориків).
За мовою поступово зникатиме українська культура. Це — не нове явище. Так зникали тисячі культур. Проте суспільство без культури не існує. Якщо зникає одна культура, її місце поступово заповнює інша, як правило, та, мова якої побутує на цій території. А побутуватиме мова російська. І за нею прийде російська література, російська музика, російське образотворче мистецтво. Ми, борони Боже, не кажемо, що вони погані. Зовсім ні! Це культура світового рівня. Але вона просто не наша.
Ситуація за 150 років стане приблизно такою: мова у двох сусідніх держав (Україні та Росії) — спільна, культури — однакові, території поряд. Тоді хтось пригадає минуле XVII ст. й укотре гукне: «А подать сюда нового Богдашку Хмельницкого и воссоединить наши государства!» Гадаємо, що при такому розкладі подій більшість народу України внаслідок ситуації, що, як у нас кажуть, «склалася історично» (а насправді ми її ініціювали іззовні), на референдумі без докорів сумління проголосує «за».
Ось що саме за фактом стоїть за начебто демократичним галасом про надання російській мові статусу другої державної мови.
Додамо тільки, що цей період (150 років), за «сприятливих» умов може тривати й значно менше (років 50—100).
Враховуючи сказане, доходимо висновку, що ідея ввести в Україні другу державну мову — це, насправді, не турбота про мовні права громадян російської національності України, а багатоходова комбінація із приєднання України до Росії. І не треба нас переконувати в тому, що це не так. Не тримайте нас за дурнів, панове депутати, які добиваються визнання російської другою державною мовою.
Спасибі, ми це вже проходили в історії України останні 350 років. Наїлися статусу молодшого брата (чи то пак молодшої сестри) із колонізацією, заборонами мови Валуєвськими й Емськими указами, голодоморами, наказами про виселення всього населення України на сибірські простори (наказ 1944 р.) тощо по саме нікуди.
Україна в 1991 р. один раз проголосувала за свою незалежність («за» — 91% населення). Тепер цей показник суттєво зменшився, але меншим за 50% явно не стає. Отже, всі ці розмови про другу державну мову — це спроба супротивників української незалежності через низку довготривалих кроків і ходів повернути нас туди, де ми вже були — в Російську імперію.
А тим, кого цікавить, чи населення їхніх країн не передумало бути незалежним, радимо проводити такі дослідження у своїх власних державах. Проте щось не чути, аби Франція, Німеччина, Корея, США, Китай та ж Росія тощо проводили останнім часом такі референдуми.
А до речі, Росія як багатонаціональна держава проводила референдум про свою незалежність і цілісність? Може, хай покаже нам приклад спершу сама, а потім навчає інших.
Та й, до речі, чому це російське дворянство в першій половині ХІХ ст. перестало розмовляти французькою мовою, мовою однієї з найпередовіших держав? Річ у тім, що воно зрозуміло: французькою мовою Росію не збудуєш. Між іншим, так само, як не можна збудувати мовою банту Німеччину, а мовою суахілі — Гондурас.
Зрештою, все ж, незважаючи на зроблений висновок, скажемо таке: збудувати Україну російською мовою, якщо дуже постаратися, все ж... можна! Але тоді ми збудуємо не незалежну Україну, а Малоросійську губернію Російської імперії. То що: знову будемо проводити референдум про незалежність? Спасибі, ми вже там були...
Підведемо деякі підсумки. Отже, мова (так само як і чиновницький апарат кожного народу) — це інструмент (!!!) побудови держави.
Чи є у нас труднощі з українською, як державною? Так, звісно є, причому чималі. Але, наприклад, в Ізраїлі іврит відродили з однієї тисячі носіїв мови. Тому вихід один — українську мову необхідно відроджувати на державному рівні. І приклади цього — наші Президент і прем’єр-міністр (і це не жартома!).
Звернімо увагу: Президент, який ішов на вибори з гаслом «Російська — друга державна!» — сьогодні вільно володіє державною. Про передвиборче гасло він воліє не згадувати. Прем’єр-міністр, хай із папірця, але веде засідання Кабінету Міністрів державною мовою. У чому ж річ? Невже вони «кинули» своїх виборців? Ні, річ у тім, що, сівши у свої стільці, вони за деякий час на рівні підсвідомості відчули, що мова — це інструмент побудови держави (хоча то їм може й не завжди до смаку, але, так би мовити, місце сидіння визначає напрям думок). Мова — це прибутки, які йдуть у кишені їхніх однопартійців із цієї ж України. А коли йдеться про прибутки, то добра та мова, яка ці прибутки забезпечує.
Ми не говоримо тут про ті анекдотичні ситуації, які виникатимуть у силових структурах, на кшталт: якщо державними будуть визнані дві мови — віддавати накази двома мовами відразу? Це приклад того, що наявність двох державних мов — це, зокрема, задача, яка не має вирішення в певних сферах життя суспільства.
І ще одне: а хто порахував, скільки потрібно буде людино-годин і матеріалів для того, щоб усю документацію вести паралельно двома мовами? То, може, варто порахувати цей показник — і бажання вводити другу державну відпаде саме по собі?
Отже, маємо чітко розуміти, що, оскільки мова — це інструмент побудови держави, то прийняття російської мови як другої державної закінчиться тим, що років через 200 Україна буде просто поглинута Росією і зникне з мапи світу як окрема держава. Тому питання мови — це питання національної безпеки Української держави. За приклад нам тут потрібно брати такі країни як Франція (вона наполегливо бореться за чистоту й високий статус французької) та Казахстан (за останній рік ця держава чітко визначила статус казахської мови як державної, зокрема в ЗМІ).
ДАЙ БОЖЕ СПОЖИТИ ПЕРШУ...
Яким бачиться новий закон про мови в Україні?
На нашу думку, такий новий закон повинен ґрунтуватися на двох базових поняттях: понятті рідної мови й понятті державної мови. Ці два поняття, якщо говорити образно, мають бути двома протилежними точками на одній осі.
Рідна мова — це мова спілкування в сім’ї. До речі, рідних мов може бути й кілька, наприклад, якщо батько й мати спілкуються різними мовами. Державна мова — це мова, якою спілкуються в інститутах державної влади, а також переважно в ЗМІ, переважно в закладах культури та переважно в закладах освіти.
Різниця між цими двома поняттями — у сферах використання мов (ці сфери вказані вище). Роль держави — регулювати на осі «рідна мова — державна мова» співвідношення цих мов щодо обсягу їх використання в суспільстві. Очевидно, що в житті суспільства можуть бути періоди, коли держава більше надає пріоритет державній мові (наприклад, коли йде активне становлення, будівництво держави) і коли держава віддає пріоритет рідним мовам (наприклад, коли вона перебуває на стадії демократичного розвитку).
Право спілкуватися рідною мовою повинно бути прийняте як недоторканне право кожного громадянина і зафіксоване в Конституції. Обов’язок кожного громадянина України — знати (залежно від сфери діяльності) державну мову. Наприклад, для двірника — це може бути знання 100 слів, для держслужбовця — 3000 слів, для лікаря, юриста — 5000 слів. Відповідно для іноземців, які бажають набути українське громадянство, мають бути розроблені тести, які визначатимуть рівень володіння ними державною мовою.
У новому законі про мови повинно бути чітко й однозначно перелічено сфери обов’язкового використання державної мови. Усі інші сфери використання мов не треба регламентувати взагалі.
Для переходу на такий режим функціонування мов у новому законі має бути відведено перехідний період, наприклад 15 років.
Жодній мові, крім державної — як мові титульної нації, не може бути надано пріоритет так, як це має місце зараз (у чинному законі часто поруч із державною стоїть також російська). Адже будь-хто (поляк, ром, німець) має право запитати: а чим моя мова гірша за російську, адже вона не вказана в законі поряд з українською, хоча вони начебто рівні? Таке штучне виокремлення, вивищення російської мови серед інших у своїй основі має лише традиції царської Росії чи тоталітарного Радянського Союзу.
Очевидно, що, оскільки зараз йде становлення Української держави, то на сучасному етапі перевага повинна бути надана розвитку державної мови. Через 50 років для громадян нашої держави перевага може бути зміщена в сторону рідних мов.
У новому законі норми щодо мови ЗМІ повинні бути суттєво удосконалені. Адже, незважаючи на роз’яснення Конституційного Суду щодо мови ЗМІ, чинне законодавство практично не виконується. Практика свідчить: придбати в східних чи південних регіонах нашої держави україномовну пресу або неможливо, або вкрай важко, оскільки її там просто немає. Радійний і телевізійний інформаційні простори є більш ніж наполовину російськомовними. Це питання — незалежно від того, чи буде прийнято новий закон, — вимагає термінового й невідкладного вирішення.
У садках, школах та вишах мовну політику доречно вести за таким принципом: у садках використовується рідна мова дітей; у школах навчання здійснюється рідною мовою при паралельному вивченні державної мови; у вишах викладання здійснюється тільки державною мовою.
Особливо чітко новий закон має регламентувати написи на установах, організаціях і підприємствах, на вулицях наших населених пунктів. Адже зараз, якщо судити за такими назвами, ми живемо явно не в Україні, а в якійсь анархічній державі. Наявність американізації, русифікації та безграмотність. Тому, видається, доцільно запровадити просте правило: всі назви повинні бути лише державною мовою (крім назв, що є торговими марками). Паралельно можуть даватися назви будь-якими іншими мовами, але заввишки не більше за 1/7 від висоти напису державною мовою (таку норму запроваджено, наприклад, у країнах Прибалтики).
На території України регіональними (міноритарними) — тобто такими, що вимагають державної підтримки — повинні бути визнані лише три мови: кримськотатарська, гагаузька й ромська (мова циган). Не 15, як це має місце зараз у Хартії, ратифікованій Верховною Радою!!! Адже не можуть мати статус регіональних ті мови, які в сусідніх державах мають статус державних (наприклад, польська, білоруська, румунська, угорська та ж російська тощо). Це — нісенітниця, бо ці мови захищені в усіх без винятку сусідніх державах відповідними законами.
До кожної статті закону про мови необхідно вказувати санкції за порушення встановлених у ньому норм (наприклад, помірні штрафи). Адже закон без санкцій — це не закон, оскільки він не здатен нічого регулювати, а тому його в такій формі відразу можна буде спустити в каналізаційний стік. Прикладом держави, що має закон про мови, на який варто орієнтуватися Україні, є Франція. У її законі про мови передбачено і засоби спротиву американізації, і санкції для боротьби з порушниками мовних норм.
Для прийняття нового закону про мови в Україні на тих засадах, які описані вище, потрібна далекоглядність і політична воля. Питання ухвалення такого закону пов’язане із цивілізаційним вибором українців: або ми йдемо в Європу, де мирно вживаються декілька десятків мов, причому кожна держава підтримує регіональні мови (в Україні їх три), або йдемо в Росію, де за фактом панує лише одна мова, а підтримка решти лише декларується.
До речі, Хартію регіональних мов Росія — на відміну від України — так і не підписала (інформація для роздумів: а чому?). Зрозуміли? Отож-бо! Як кажуть, видно пана по халявах... Імперський синдром живе і процвітає.
