В ідеалі за перший рік життя немовля має отримати вісім щеплень. Так передбачає національний календар вакцинації. У моєму випадку в десятимісячної доні поки є два. Одне від туберкульозу, інше, комплексне, від кашлюку, правцю, дифтерії, поліомієліту та гемофільних інфекцій. На останню вакцину чекали приблизно три місяці, доки з’явиться в аптечній мережі, щоб придбати її самостійно. Справа у тім, що закуплені державою аналогічні вакцини від кашлюку, дифтерії та правцю викликали серед батьків розмови про сумнівну якість та побічні реакції.
Тож новина від Всесвітньої організації охорони здоров’я, що Україна увійшла до топ-вісімки країн світу з найнижчими показниками вакцинації дітей, не здивувала. Для повноти картини: ми опинилися на одному рівні з Центральноафриканською Республікою, Чадом, Екваторіальною Гвінеєю, Нігерією, Сомалі, Південним Суданом і Сирією. Там щеплення проти дифтерії, правця та кашлюку отримали менше 50% дітей.
Головна причина не в тому, що батьки не хочуть робити щеплення дітям, хоча ця проблема теж є. Проблема в тому, що вакцини, які закупає держава, або завозяться до поліклінік у недостатній кількості, або мають сумнівну якість. Якщо чиновники з Міністерства охорони здоров’я запевняють, що кожен з нас повинен подумати, чим ризикуємо у випадку відмови від щеплень, то зворотне прохання до МОЗ — подбати про доступ до вакцин та гарантувати їхню безпечність. Хоч Україна і опинилась у рейтингу ВООЗ серед країн третього світу, батьки не готові через це ризикувати життями дітей. «День» розбирався, як покинути негативний рейтинг і чому ми взагалі туди потрапили.
«СПРАЦЬОВУЮТЬ КЛІШЕ РАДЯНСЬКОГО ЗРАЗКА»
Медичні експерти виділяють кілька основних факторів, котрі спричинили низький рівень вакцинації українців. Це й слабка інформаційна кампанія на державному рівні, і майже повна відсутність роз’яснювальної роботи серед батьків, і неналагоджена логістика та низький рівень доступності вакцин.
Нагадаємо, сьогодні закупівлі вакцин і медичних препаратів за державними програмами лікування здійснюють міжнародні агенції. Цю функцію вони виконуватимуть до кінця 2018 року. Наразі проводяться закупівлі препаратів для щеплень за програмами на 2016 рік. Та якщо промоніторити сайти Міністерства охорони здоров’я та Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), котрий здійснює ці закупівлі, більшість вакцин зараз на стадії виробництва. Тож процес може розтягнутися на рік-півтора.
«Доступність до вакцинації зараз не на тому рівні, який мав би бути. Нема такого, щоб у закладах, до яких звертаються за вакцинацією, було все одночасно і тоді, коли люди прийшли щеплюватися, — зауважує Наталія Винник, виконавчий директор громадської організації «Імунний щит нації». — Коли кажуть, що у нас прихильність до вакцинації низька, я не погоджуюсь. Якби це було так, то у 2008—2009 роках у нас не було б показників понад 90% охоплення населення щепленнями. Інформаційні складова грає велику роль, але що робити, коли немає чим щеплюватися?».
Головний лікар Київського міського центру здоров’я Отто Стойка виокремлює ще кілька факторів, котрі впливають на рівень імунізації населення. Це зневажливе ставлення громадян і лікарів до медичної науки, недостатня обізнаність лікарів щодо щеплень та відсутні у них навички комунікації з батьками.
«У Фінляндії 95% щеплень проводять медичні сестри. Лікарі беруть на себе тільки складні випадки, бо існує висока довіра до медичних сестер — а у нас вона низька. Бо ти можеш потрапити до дилетанта чи лікаря-самоука, не вгадаєш, — додає Отто Стойка. — У багатьох випадках люди схильні до міфологізації і нарікань. Часто спрацьовують пропагандистські кліше ще радянського зразка, що іноземні вакцини неякісні. Тобто це совкове мислення та недовіра до владних інституцій, бо начебто все купується та продається».
«МИ ТРОХИ ВІДСТАЛИ ТЕХНОЛОГІЧНО»
Обоє опитаних експертів акцентували на тому, що досі не працює електронна база пацієнтів, немає чіткої статистики, скільки людей щеплено, а скільки ще потребують вакцинації. Тому в одні медзаклади вакцини привозять із запасом, а в інших вони у дефіциті. Фахівці радять МОЗ попрацювати над єдиною інформаційною базою імунних потреб і пропозицій, а також налагоджувати систему контролю за цим.
«Коли МОЗ каже, що вакцини закупили і дізнавайтесь про це на місцях, — це неправильний підхід, бо відповідальність тут несе центральний орган влади, — вважає Наталія Винник. — Потрібен контроль, і якщо в якомусь регіоні вакцина є, але нею не щеплюють, треба шукати причини. І латати дірки, вже зараз подавати сигнал виробникам, що з 2019 року, коли від нас підуть міжнародні організації, ми потребуватимемо такої-то вакцини у такій-то кількості. Також треба адекватно пояснювати населенню усі процеси. Бо недомовки посилюють недовіру, але не до самої вакцинації як процесу, що захищає від інфекційних захворювань, а до закупівель, які здійснює держава».
Інша пропозиція експертів — іти в ногу з технологіями. Зокрема, застосовувати їх у сфері логістики. Чому б не надсилати, як це роблять інтернет-магазини, SMS-повідомлення або електронні листи про наявні вакцини чи їх надходження? І чому б не транспортувати їх так швидко, як це роблять нові служби доставки по всій Україні? Так, на це потрібні гроші, але на лікування від коклюшу чи правцю — також.
«Ми трохи відстали у цьому плані технологічно, бо у світі вже говорять про обов’язкову вакцинацію від 15 захворювань, а у нас вона є тільки від семи, — констатує Отто Стойка. — Тобто люди поліпшують якість життя, а ми ще боїмося це робити. Вакцинація — це як ремені безпеки, які треба пристібати, а не сподіватися, що проскочимо. Доказова база підтверджує, що це рятує життя».
