Можливо, завідувач Холонівського фельдшерсько-акушерського пункту Олена Василівна Коноба варта й того, аби її невеселе, проте досягнення, записали й у волинську книгу рекордів. Адже на приватній квартирі вона мешкає аж 36 (!) років: стільки, скільки у Холоневі й працює. Це звичайна сільська хата, але не власне у Холоневі, а на території колишнього села Старостав, котре у свій час приєднали до Холонева.
Не знаю, кому прийшла така не надто розумна думка, бо Старостав і Холонів не є єдиним територіальним цілим. Їх розділяє добрий шмат дороги та ще й ліс. Нині у колишньому Староставі проживає близько 150 чоловік: теж не підстава для того, щоб село кудись приєднувати. Бо за звичкою цю частину Холонева таки звуть Староставом. Дім, де квартирує сільська медичка, належить родині, яка давно вибралася у місто. Олена Василівна робить у ньому ремонт, підтримує, власне, життя: у селі немало хат-пусток. І ця б розвалилася, якби не була житловою! За те з неї господарі грошей не беруть, а ще й подарували чудовий вишитий портрет Тараса Шевченка, який прикрашає її робочий кабінет.
Приміщення фельдшерсько-акушерського пункту у Холоневі вражає і зовнішнім, і внутрішнім виглядом. Це старовинне приміщення з височезними стелями зберігає дух поважності. Шість кімнат, деякі досить просторі. Та центр, так би мовити, медичної допомоги зосереджений у маленькому кабінеті завідуючої. В інших по одній-дві кушетки чи одне гінекологічне крісло. У колишньому фізкабінеті — старезна апаратура, яка вже не підлягає ремонту, зсунута до стіни. А були ж часи, пригадує медичка, коли людям тут яких тільки процедур не робили! Тривалий час підлога була цементною. Лише недавно поклали лінолеум, постелили килимові доріжки. Та Василівна вже встигла застудити свої ноги, які стільки виходили староставськими і холонівськими дорогами...
Ось і того дня, коли ми побували в неї, отримала виклик з найвіддаленішої в селі хати, до якої, каже, «і до вечора пішки не дійду». Холонівський сільський голова Олександр Мартинов каже, що такому медику, як Коноба, село готове за життя поставити пам’ятник. Він трохи полегшив її життя, оплачуючи послуги... воза з коником, яким Олена Василівна добирається до пацієнтів, переважно до дітей. Іншої можливості сільська рада не має.
— Могли б і люди потурбуватися, щоб за мною приїхати. Є ж у них і коники, є й машини. Ні, викликають — і добирайся як можеш. А здається, мала б бути взаємна повага. Інколи так стає образливо, що тут же б роботу й покинула, — зізнається медичка. — А додому (тобто на квартиру. — Авт. ) повернуся... Двері не закриваються! Зі Старостава ніхто в Холонів на ФАП не йде, знають, що вдома прийму.
Власне, Олена Василівна уже рік як на пенсії. Одного разу вже писала заяву на звільнення, та громада вмовила попрацювати ще трохи. Сільський голова плекає мрію мати у Холоневі молодого спеціаліста. Та визнає, що навряд чи працюватиме той так, як працюють медики покоління Коноби.
Після медичного училища вона трішки працювала у Ярівці. Був чоловік, з яким через його схильність до спиртного давно розлучилася. У Луцьку живе сім’я дочки, є двоє онуків. І чекає на неї батьківська хата у селі Пустомити. Наразі за нею наглядають сусіди. А Василівна глядить хату чужу. Був момент, коли їй і ще одному сільському медику виділили хату на дві, як кажуть, половини. Та родина вселилася раніше, у селі почалися розмови, що під одним дахом двом родинам затісно. Так і втратила вона свій шанс, бо не хотіла йти добиватися.
— Треба йти додому! — має на увазі Пустомити. Проте і в них вже чужа, і в Холоневі не є рідною.
