Житіє богатирське минало в битвах та молодецьких забавах. Вони бували різноманітними: і Змія Горинича здолати, і на пиру всіх перепити.
«Наливав він повну чашу зелена вина,
Та й не малу чару, а півтора цебра.
... Випиває келишок одним духом,
На ногах стоїть він — не хитається».
Якщо вірити билинам, найбільш розпусним містом Русі був Чернiгiв. Чого? Та Біг його зна’. Але мав він дивну притягальну силу.
Вибираючи місцинку для перепочинку в неділю, сподіваючись від душі побавитися, Олекса Попович запропонував слузі своєму і знатному товаришеві по чарці Якимові Івановичу вибрати для забав відповідне місто: Київ, Чернігів чи Путилу. Зрозуміло, що вибрали Чернiгiв, де
«Доми, шинки були вольнії,
молодиці були привітнії,
Дівчата привабливії,
А ми з тобою, Якимушко, п’янливії,
Зап’ємо, Якимушко, загуляємо...»
Невипадкові імена носили деякі з чернiгiвських богатирів — Блуд Блудович, Хотен Хотенович, Хотен Блудович... У останнього з них жона була така хороша, що сам князь Володимир — ненаситний жінколюб, на неї поластився. Під ім’ям красеня і спокусника Чурили Пленковича «заховався» чернiгiвський князь Всеволод, чудовий воїн, хитрун і бабій. Татищев писав: по ньому чимало коханок, коли він помер, ридма заридало. Сам дух цього града, мабуть, зобов’язував дотримуватися традицій і можливостей.
Подробиці чернiгiвських загулів билини випускають. Але є опосередковані докази надзвичайності того, що відбувалося.
Демонструючи широту душі своєї слов’янської влаштовували богатирі небезпечні для інших пиятики. «Ой ви, братики мої, товариші, п’яниці, голоти корчмарськії», — волав Ілля Муромець, пропонуючи вина зеленого неміряно, яке він же відняв у корчмарів, не маючи грошей, але хочучи «з путі опохмелитися, зі своїми людьми зазнайомитися». А в інший раз, бажаючи випити, відстріляв Ілля бані позолочені з князівських теремів, та й пропив їх у шинку.
Відмовившись від нагороди за службу: від градів з передграддями та сіл з хуторцями, — Олекса Попович зажадав: «А дайте-но мені волю в граді Києві, і щоб шинки мені були не замкнені, і в корчмах щоб гуляти дозволялося!»
І гуляв він з військовою дружиною два тижні, а похмелившись на третьому, поїхали вони у роздол широкий. І ця буйна дружина вояцька, що вміла влаштувати веселощі в шинках Києва, застерігала Олексу від поїздок до Чернiгова. Побоювалися, що не встоявши перед спокусами, не утримаються в рамках пристойності в тому граді. Боялися наслідків поганої слави, що піде всією Руссю.
«Єсть во Чорнiгові вина заморськії,
Вина заморськії та п’янкії:
Склянку вип’ємо — другої жадаєш,
А третю вип’єш — душа пломеніє;
Є там калачниці хорошії:
Калача з’їси — другого хочеться,
Другого з’їмо — третього душа жадає;
Є там дівчата хорошії:
Якщо на дівчину поглянеш — так загуляєшся...»
Чернiгiв у билинні часи — не просто однин з найбільших європейських городів, а град, купці якого доставляли заморські дивовижі до столу київського Володимира, і собі чималенько того всього залишали. Плавали вони до Болгарії, Греції, Сирії, Тавриди, вивозячи звідти і плоди заморськії, і спеції, за якими європейські купці відправляться через багатенько сторіч, і вина, і золотом тканий одяг.
Контролюючи портові городи, чернiгiвцi дозволяли собі захоплювати кораблі київські (билина «Іван Гостиний син»), якщо необхідно було «тиснути» на князя.
Пири князь Володимир узаконив 996 року, заклавши цим, можливо, слов’янську тягу до застіль і непомірного питія.
Діла нерідко вершилися за чашею вина заморського.
А відпочивати поза шинком і... уявити важко було.
Нарівні з вином небезпеку являли собою мешканки цього дивовижного града.
Вперше потрапив Ілля Муромець «яко кур в ощипъ» при зустрічі з жоною чернiгiвского богатиря Святогора. Уздрівши здалека суперника, убоявся Ілля, сховався в густій зелені сторічного дуба, а Святогор, як на зло, під тим дубом відпочити вирішив. А як заснув богатир, заходилася жона його знаджувати Іллю Муромця, залякуючи тим, що розбудить чоловіка й пожаліється йому. Довелося Іллі сотворити, як мовиться в билині, з нею розпусту. Сховала богатирка-спокусниця до себе в кишеню Іллю, так би мовити, для подальшого вживання, так обурився кiнь Святогорів, відмовився тягнути на собі за раз трьох богатирів. Так все й розкрилося. Поспівчував Іллі Святогор, дружину стратив, а з Муромцем побратався навіки.
Під Черніговом набрів удруге Ілля на замок підступних поляниць (поляниця — те ж, що й богатирка). Вчасно збагнув він їхні задуми, сам від смерті вберігся, інших виручив. Небезпечними бували зустрічі з уродженками Чернiгова і для багатьох героїв старожитнього руського епосу. Добриня Нiкiтич столував-чашував дев’ять років, — тобто роз’їдався і напивався, а затуживши від одноманітності розваг, поїхав у чисте поле, шукати пригод.
У чистому полі, де Добриня свою удаль показати норовив, ухопила поляниця Настася богатиря за жовті кучері, та й сунула його подалі з очей до шкіряного мішка. А поїздивши степом, замислилася: що робити з тим, хто в мішку? І сказала: подивлюся я на тебе богатире, та якщо ти мені не прилюбишся, на одну долоню я тебе покладу, другою притисну — на вівсяний млинець перетворю. Поталанило богатиреві, уподобала його Настася, стала вона Добрині жоною законною.
А жони чернiгiвські відрізнялися великою доброчесністю. Настася, переодягшись в татарські шати, перехитрила князя Володимира, перемогла в бою його богатирів, виручила із темниці чоловіка свого Ставра Годиновича.
Василина Нiкулишна наклала на себе руки над тілом забитого свого чоловіка, відмовившись стати жоною князя київського. Лев Толстой роздумував над створенням драми про Данила та жону його Василину.
Не нудно жилося в цьому граді в билинні віки. Завдяки билинам назавжди залишиться він славним дивовижним градом, що з рідкісною завзятістю і постійністю схиляв жителів своїх до вчинків дивовижних, не завжди благочинних, але широких, яскравих, пам’ятних.
