Минулий рік для нашої країни, вже звиклої до депресій та різноманітних криз, до зниження виробничих показників та інших прикрощів, став роком, коли почали вести мову про економічні досягнення. Парадокс, однак, полягає в тому, що майже ніхто не прагне зрозуміти, а значить, і підтримати на державному рівні глибинні причини господарських успіхів. Тим часом у кожного конкретного показника є реально існуючий автор, і за кожною позитивною тенденцією стоять реальні управлінські рішення та «know how».
Утім, відповісти на запитання, із чого складається «економічне зростання» на окремо взятому підприємстві, не так складно. Державна акціонерна компанія «Титан» у цьому сенсі може бути гарним прикладом того, як ефективне корпоративне управління разом iз сприятливою зовнішньоекономічною кон’юнктурою та підтримкою держави перетворили хронічно збиткове підприємство на процвітаючу компанію. У той же час історія цієї компанії (докладно про це вже писав «День» минулого року) дає пiдставу для тривоги: політичні ризики внаслідок промислової політики, що проводиться урядом, які сьогодні здатні припинити розвиток титанового виробництва, хоч і специфічні для цього окремого випадку, та універсальні за своєю суттю.
Коли на початку 1999 року на вмираюче підприємство, що розкрадалося, прийшло нове керівництво, здавалося нереальним, що вже за рік обсяг продукції збільшиться на 26%. Але така динаміка продовжувалася і наступного 2000 року. У результаті, зростання становило ще +37%. При цьому випуск основної продукції (двоокису титану, хімічного продукту, що використовується в найрізноманітніших галузях: від лакофарбової — до парфюмерної) зріс на 21%. Продуктивність праці зросла на 23%, і на 52% зросла середня зарплата.
Для традицій української промисловості такі результати, що демонструються державним підприємством, до того ж без перспектив його продажу в приватні руки (через статус «того, що не підлягає приватизації»), виглядають, щонайменше, незрозуміло. Проте, якщо оцінювати управлінську тактику його нинішнього керівництва з погляду ефективності — як єдино можливої для бізнесу, — інші результати були б виявом щонайбільше некомпетентності, а в гіршому випадку — недоброго наміру.
На сьогодні ДАК «Титан» успішно конкурує на зарубіжних ринках з усесвітньо відомими компаніями, виборовши для української продукції майже 3% ринку двоокису титану. Абсолютно зрозуміло, що в процесі пристосування держпідприємства до умов ринкової конкуренції потрібно було змінювати форми організації виробництва. Протягом двох років державна акціонерна компанія «Титан» пройшла тернистий шлях від ВО (виробничого об’єднання), з розмитими вимогами до зобов’язань вищих менеджерів через «корпоратизацію», — до акціонерного товариства із чітко окресленими зобов’язаннями керівництва як перед своїми працівниками, кількість яких за цей час зросла на 40%, так і перед державою, до бюджету якої тільки за минулий рік перераховано 45 млн. грн.
Ставши стійкою та прибутковою компанією, «Титан» у середині минулого року вперше зіткнувся із загрозою поглинання його іншою (також державною) компанією. Збитки останньої, а також право контролю підприємств, які виробляють сировину для «Титану», були основними доводами, що висувалися конкурентами на користь поглинання.
Як свідчить досвід індустріальних країн, єдино можливим способом збереження ефективного виробництва в умовах нерозвиненого ринкового середовища (особливо, коли треба захищатися від несумлінної конкуренції) є створення вертикально інтегрованої компанії. Більше за те, в наших умовах вертикальна інтеграція часто є єдиним сценарієм виживання успішного бізнесу. На жаль, для державних підприємств варіантів захисту від несумлінних колег та чиновників не так багато. Минулого липня не без допомоги кримської влади менеджмент «Титану» відстояв власну стратегію розвитку, яка полягала в об’єднанні ДАКу, кількох профільних підприємств та банку в промислово-фінансову групу (ПФГ). Ключова мета створення ПФГ дуже проста — створити єдиний виробничий цикл — од видобутку сировини — до кінцевого продукту. Проблема полягає в тому, що нині 56% сировини «Титан» закуповує за кордоном, хоча міг би всі 100% закуповувати в Україні.
На запитання, чому так сталося, західні експерти сказали б, не задумуючись, що причини наших бід — у недосконалості та дефектах ринку. Але вдосконалення ринку — це дуже довгий шлях вирішення сировинного питання для конкретного підприємства. Скуповування конкурентами постачальників, блокування доступу до сировини зроблять свою справу, і підприємство просто не доживе до довершеного ринку.
Із другого боку, за наявності в Україні достатніх запасів набагато дешевшої сировини, будь-який підприємець, який готовий робити інвестиції у власне майбутнє, просто зобов’язаний знизити свої сировинні витрати. Саме такої логіки дотримувався менеджмент «Титану», готуючи для затвердження в Кабміні свою концепцію організації титанового виробництва. Причому, розвиток власної сировинної бази, інвестування в добування сировини, внаслідок чого виробництво основної продукції має значно подешевшати, є головними ідеями цієї концепції.
Виступ Президента Л.Кучми на позачерговому з’їзді УСПП, його обурення тим фактом, що від дня ухвалення Закону «Про ПФГ» минуло вже більше п’яти років, а до цього часу жодної ПФГ так і не було створено, на «Титані» сприйняли як підтвердження правильності власних уявлень про стратегію реорганізації управління виробництвом. Тут можна дискутувати про те, чому так довго закон бездіяльний. Однак факт залишається фактом: у цьому конкретному випадку закон був запитаний підприємством, а на шляху його «виконання» стала державна установа.
Минулого тижня багатомісячна історія «пробивання» першої в Україні ПФГ могла би бути щасливо завершена, і підприємство отримало б перспективу розвитку. Але дива не сталося, бо віце-прем’єр, який відповідає за промислову політику в уряді, «відклав» на невизначений час вирішення питання про створення ПФГ «Титан». Примітно, що, починаючи з кінця минулого року, підприємство пройшло всі бюрократичні інстанції погоджень: «добро» було отримано від урядових експертів, профільних міністрів, глав податкової адміністрації та антимонопольного комітету, першого віце-прем’єра та одночасно глави урядового комітету Ю.Єханурова. Однак на передостанньому рубежі справа щодо ПФГ зависла.
Спочатку потрібне рішення не приймалося через те, що віце-прем’єр Олег Дубiна хотів особисто розібратися «в доцільності» реорганізації ДАК у ПФГ. Опісля підставою для тяганини стала відсутність на позачерговому засіданні Урядового комітету промислової політики і ПЕКу безпосереднього претендента на пост президента ПФГ (виявилося, що відповіді на запитання його заступника не влаштовували). Нарешті, в резолюції про відстрочення було вказано на недостатнє техніко-економічне обгрунтування інвестиційних планів «Титану».
Не виключено, що за всією цією формальністю стоїть скрупульозність, яка заслуговує на похвалу; скрупульозність, з якою віце-прем’єр береться за питання, котрі перебувають у його віданні. Адже О. Дубiна прийшов у держапарат із виробництва і повинен мати уявлення про його реальні проблеми. Однак насторожує той факт, що характерна для української економіки практика використання державних структур для залагодження приватних комерційних інтересів є найбільш адекватною причиною дебюту першої української ПФГ, який не відбувся.
