Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Дефіле під класику

4 січня, 2002 - 00:00

Ідея поєднання на одній сцені різнорідних за естетичним наповненням програм належить молодій піаністці, студентці п’ятого курсу Національної музичної академії України Віталіні Цимбалюк. Проте, це далеко не перша акція, організована енергійною артисткою. Тому недивно, що саме вона виявилася героїнею дня, виконавши два найскладніші твори Л.Бетховена й Р. Шумана, а також знайшовши можливість запросити розділити з нею сцену блискучого піаніста Олега Полянського, який спеціально для цього прилетів із Кельна. Не останню роль в організації видовища зіграла режисер і ведуча концерту Юлія Семіонова, автор музичних телепрограм «Оплески, оплески…» та «Київ класичний».

Організаторські здібності Віталіни Цимбалюк проявилися ще у 1999 році, коли вона задумала та здійснила програму з творів Шумана у супроводі оркестру Держтелерадіо України, яким у той час керував Володимир Сіренко. За цим концертом пішов цикл вечорів української музики, що носив назву «Українська музика у контексті західноєвропейських традицій». Крім того, Віталіна — лауреат декількох міжнародних конкурсів, у тому числі володар другої премії конкурсу «Стенвей Париж».

У першому відділенні концерту піаністка представила публіці 31-у сонату Бетховена та «Симфонічні танці» Шумана. Ці твори цілком могли б скласти окрему концертну програму. Сповнена глибокого філософського значення соната Бетховена — це свого роду послання вже з інших світів, і правильна її інтерпретація вимагає від виконавця професійної зрілості. Тому, можливо, у виконанні Віталіни Бетховен прозвучав недостатньо переконливо — палкість і молодість виконавиці надали сумній усмішці Бетховена, схожій на сонячний промінь, що пробився крізь хмари, рис оптимізму та заспокоєності. Зате «Симфонічні танці» справили на публіку величезне враження, тим більше, що їх фінальна частина послугувала супроводом показу першої частини воронінських вбрань. Моделі влаштували справжнє театралізоване дійство, що перенесло слухача-глядача в Англію початку ХХ століття з сигарами, віскі, парасольками та «Times».

Ім’я Олега Полянського широко відоме шанувальникам фортепіанної музики. Надзвичайно тонкий і багатогранний талант цього молодого піаніста приніс йому заслужену славу в багатьох країнах світу. Дивно те, що Олег прийшов до фортепіано вже у порівняно зрілому віці — першим його інструментом була віолончель. Закінчив Київську школу ім. М. Лисенка, Інститут Гнесіних у Москві та аспірантуру Московської консерваторії. Декілька років тому Олег переїхав до Німеччини, де вчиться у Вищій школі музики в м. Кельні. Мистецтво Олега Полянського отримало вищу оцінку на конкурсах у Токіо та Монреалі, а також у Канту, Цинциннаті та Марселі. На останньому конкурсі ім. П.І. Чайковського у Москві він завоював шосту премію й викликав величезний інтерес у преси.

Виступ Олега Полянського також можна назвати «концертом у концерті». Він складався з Інтермеццо Брамса, «Картинок із виставки» Мусоргського і фантазії «Дон Жуан» Моцарта-Ліста, які примусили слухача перенестися в інші світи. Ми осягали глибини світу, літали у ступі з Бабою Ягою та навіть потрапили на бал до Дон Жуана. У розпал донжуанового свята на сцену вийшли моделі у сліпучо білих смокінгах. Тепер вони, гості світського рауту, вільно дефілювали сценою, димлячи сигарами та попиваючи шампанське. Фінал дійства ознаменувався осипанням публіки серпантином.

Загалом, концерт, як і будь-яка новизна, викликав суперечливі думки — публіка часом не могла оцінити деякі моменти музики через поєднання звукових і візуальних вражень. Девізом акції стали слова Михайла Вороніна «За Ім’я треба боротися щодня». І представлення свого імені в такому досить незвичайному ракурсі все ж послужило на честь її організаторів, які в цьому випадку виявили себе невтомними винахідниками, сміливими експериментаторами, котрі спробували наяву втілити закон діалектики про єдність і боротьбу протилежностей.

Катерина ЗОРКІНА, «День», Ольга СУЛИМЕНКО. Фото Анатолія МЕДЗИКА, «День»
Газета: 
Рубрика: