Найцікавішим у Галкіна був початок. Коли він повідомив, що публіка, мабуть, очікувала фонтанів, багатоствольних залпів салюту. Ліворуч — Зикіна, праворуч — Кобзон. А посередині, нарешті, виносять Галкіна. Проте навряд чи все це буде. Доведеться обмежитися політиками. Яких він собою представлятиме.
Однак що довше тривав виступ, то вiн ставав дедалі затягнутим і нудним.
По-перше, йому бракує артистизму. Як пародисту, йому вдається досить приблизна схожість з тим чи іншим персонажем. Часом і зовсім не зрозуміло, кого він зображає. Навіть після оголошення прізвища знаменитості.
Друга біда Галкіна — слабкий текст. За його визнанням, він пише його сам. А даремно. Не всім бути данилками, щоб писати якісний сценарій для естрадних виступів.
По-третє, Максим використовував у своїй мові анекдоти та вислови 30—40- річної давності. Більшість із них я чув ще в дитячому садку. Та й сама структура деяких номерів була надто розтягнутою. Наприклад, естрадний номер «Зіпсований приймач» (коли станції перемикаються з однієї на іншу, змішуючи казку про Червону Шапочку з лекціями про сімейне життя) було перетворено Галкіним у «ситуацію, коли люди страждають манією перемикання телеканалів». Суть одна. Як пожартував Галкін, скориставшись старим анекдотом: «А суть де? У пісочок!»
В останній фразі ховається четвертий недолік Максима — відсутність смаку. Із тієї ж серії, що «пісочок», дотеп — «Гази — не горобець». Такі жарти погано пахнуть і в прямому, і у переносному значенні.
По-п’яте, монологи Галкіна рясніли пихатими фразами в дусі: «Це трапилося, коли я ще не був таким відомим...» або «У мене на концерті із Задорновим стався такий випадок...», «Якось раз, коли Алла Пугачова летіла, то я...» Подібні вихваляння дратують.
По-шосте, він не вміє доводити гумористичний номер до ефектного фіналу. Часто тільки тому, що Максим замовк, глядач розуміє, що час аплодувати. Часто він про це не здогадується, і Галкін, щоб просвітити народ, говорить: «Аплодисменти!»
Кращий його номер — пародія на Єльцина. Тому «Єльцин» у Максима провів на сцені хвилин двадцять. Був один жарт, який мені трохи сподобався, коли Борис Миколайович намагався показати, що він багато робить для зближення російського та українського народів і навіть «три роки сидів із томиком Шевченка... Потім читати став». Або: «Володя Путін кинув на прощання у Дніпро 10 копійок, і на цьому фінансові відносини Росії та України закінчилися».
Публіка якось реагувала. Часом жваво. Але відчуття «сирості» матеріалу не полишало. Безумовно, якийсь талант у Галкіна є, щось він нахапав у одних майстрів розмовного жанру (найбільше у Задорнова), щось у інших, але загалом його програма не підіймається вище рівня капусника.
Чутки про його роман із Аллою Пугачовою, природно, підігрівають інтерес до його персони (свідчення чому, повторимося, — аншлаг), але якість його програми вони покращити не в змозі.
