Хочу поділитися думками, виношеними за останні декілька
років у результаті мимовільного порівняння деяких сторін життя жителів
Києва й Нью-Йорка. Таке порівняння я можу робити тому, що життя майже все
пройшло в столиці України, а останні шість років живу в Нью-Йорку. Однак
дуже часто буваю в рідному місті.
Пам'ятаю як уперше мене й моїх близьких вразив зміст останніх
вістей по Нью-Йоркскому телебаченню. Ми звикли до того, що в таких передачах
належить повідомляти, передусім, про події на великих будівництвах, виступи
людей iз Кремля, про міжнародне становище тощо. Там же в останніх новинах
— інформація про пожежі, вбивства, згвалтування, катастрофи, тайфуни що
наближаються. І тільки десь наприкінці передачі повідомляють коротко про
важливі події в світі, і може промайнути обличчя Клінтона чи Єльцина. Нам
було це незрозуміло. Коли спитали американців, як це розуміти, нам популярно
пояснили. Турботою американської держави, суспільства, засобів масової
інформації, різних громадських організацій є передусім безпека людини.
Тому проблеми, що стосуються безпеки людей, їхніх прав, людської гідності,
є головними й першорядними. Навіть назви установ приблизно адекватні нашим
інстанціям соціального забезпечення обов'язково мають у собі термін social
security (соціальна безпека).
Порівняння — обов'язковий елемент мислення кожної людини.
Тому, природно, будь-яке перебування в різних країнах примушує порівнювати,
зіставляти, провести якісь паралелі. От із такого порівняння в мене й виникла
необхідність поставити декілька запитань «батькам» міста Києва, яке колись
вважалося одним із найаристократичніших міст світу. Розумію, що ці запитання
комусь можуть видатися дрібними й незначними на фоні найскладніших проблем
економіки, політики, екології і т. ін. Але чи це так, нехай судить читач.
1. У всіх установах Америки, які пов'язані з прийомом великої
кількості людей (соціальні установи, поліклініки, комунальні центри, адвокатські
й нотаріальні контори тощо) є так звані wating room (кімнати очікування).
Вони нагадують зали кінотеатрів, у них багато стільців і обов'язково —
телевізор. У черзі ніхто не стоїть, люди спокійно чекають часу свого прийому.
Чому ж на десятому році проголошення демократії й гуманізму
в Україні люди, як і раніше, стоять у довгих-довгих чергах у таких самих
установах, не маючи можливості хоча б на хвилину сісти? Чому не вистачає
стільців у соцзабезах? Чому в нотаріальних конторах, де по декілька годин
стоять десятки людей, про те, щоб сісти, можна тільки мріяти? Це ж стосується
й жеків, поліклінік та інших установ.
Напевно, щоб вирішити цю проблему треба менше грошей, ніж
обкладати плиткою Хрещатик? Очевидно, демократія повинна починатися з турботи
про прості потреби людини. Складається враження, що «батьки» міста роблять
те, що в усі віки робили фараони, королі, царі, генсеки та їм подібні,
котрі, щоб увічнити себе, будували гігантські піраміди, палаци, храми,
БАМи, але менш за все піклувалися про «дрібниці», які потрібні простій
людині.
У виконкомі Ленінградського району, щоб отримати довідку
про перебування на квартобліку, треба вистояти п'ятигодинну чергу, оскільки
прийом єдиного інспектора передбачається два рази на тиждень по три години.
Інакше кажучи, економія на штатній одиниці обертається знущанням над тією
ж простою людиною, яка, до речі, має залишити своє робоче місце, щоб отримати
цю довідку.
Але якщо немає коштів на іншу штатну одиницю, то чому не
вирішувати проблему так, як її вирішують, наприклад, у США: людина по телефону
записується на прийом, дізнається час і дату прийому й нехай через місяць,
але вона одержить необхідний документ без марнування часу, сил і здоров'я.
2. А скільки нервових клітин витрачають люди в чергах через
їхню невпорядкованість, неорганізованість. Людина займає чергу, розраховуючи
владнати справи за годину-дві, але виникають десятки непередбачених ситуацій,
які створюють нервозність, ненависть, образу. Хтось рветься без черги,
«тому що він має право», хтось заявляє, що він «стояв раніше», хтось просто
нахабно випереджає всіх. Усе це нерви, нерви і, як результат, збільшення
взаємної ненависті.
Але подивимося на досвід США. В установах, де чекають багато
відвідувачів, висить стрічка з номерками. Людина відкриває свій номерок
і спокійно чекає виклику по радіо. Вона ні з ким не вступає в конфлікти
і спокійно чекає своєї черги. Чи багато треба коштів на це? Очевидно, тільки
увага до людини й турбота про неї керівників цих установ.
3. Незважаючи на всі постанови міськадміністрації з приводу
утримання собак, вони, окрім декількох центральних вулиць, ніде не виконуються.
Ходити по місту, особливо в садках, скверах небезпечно: господарі вигулюють
собак без повідків і без намордників (я вже не кажу про бродячих собак).
Скільки вже зафіксовано жертв цього собачого свавілля, але віз і нині там.
Адже «батьки» міста, найняті платником податків, зобов'язані забезпечити
його безпеку. Але міліція взагалі не звертає уваги на цю проблему.
Якби в кожному мікрорайоні оштрафували одного-двох «собачих
порушників» і широко оповістили про це, впевнений, їх стало б менше. Якби
ті гроші, що витрачені на рекламу всіляких депутатів та їх компрометацію,
витратили на пропаганду всіх аспектів культури, безсумнівно, можна було
б досягти хороших результатів.
За декілька років перебування в США я не бачив у жодному
місті, селі безпритульних собак чи собак без повідка. Люди дотримуються
закону, тому що їх привчили вимогами його неухильного виконання. І невідворотністю
покарання.
4. Я живу в Києві практично з 30-х років і з болем бачу,
як деградує культура киян, як різко контрастують людські стосунки із тим,
що бачив у тій же Америці, в інших країнах Європи. Напевно те, про що я
скажу, для високих адміністраторів також дрібниці, але для простої людини
це — велика частина її життя.
Якщо в Нью-Йорку декілька осіб (нехай навіть 10 — 30) чекають
автобуса, то в черзі всі стоять за крок один від одного й ніхто, повторюю,
ніхто, підійшовши, не стане поряд чи попереду іншої людини. Коли підходить
автобус, терпляче чекають, поки не вийдуть люди, і також дотримуючись черговості,
спокійно, не штовхаючи й не кваплячи один одного, входять у салон. Я думаю,
не треба змальовувати, як це відбувається в Києві.
Можуть сказати: люди поспішають на роботу, не вистачає
транспорту — ось і вимушені брати його штурмом. Але зверніть увагу, навіть
якщо на зупинці мало людей і підходить майже порожній трамвай, все одно
знайдеться людина (частіше — молода), яка забіжить попереду вас. Вона вас
просто не бачить. Це — страшна звичка, породжена відповідними умовами життя
— не помічати іншої людини.
Можуть сказати — це проблема виховання: куди дивиться школа
й т. ін. Це так, але без серйозного втручання влади ніяке виховання не
допоможе. Потрібні чіткі закони, які захищають людину від усіх форм морального
насильства, приниження його гідності; потрібна система, яка забезпечує
виконання цих законів (хоча б через штрафи). Можна знайти гроші на наочну
пропаганду всіх форм культури стосунків, можливо, за рахунок коштів на
рекламу товарів. Чому не прилучати школярів, студентську молодь до боротьби
за культуру в місті (адже посилали їх колись скидати дзвони із церков)?
Думається, що й церква могла б більше зробити для виховання добрих людських
стосунків, якби не спрямувала головну свою увагу на відновлення й будівництво
нових храмів.
Усе це можна робити, не завдаючи особливих збитків міському
бюджетові. Просто час подумати про людину.
М. КРАСОВИЦЬКИЙ,
доктор педагогічних наук, професор
