Яка ціна правосуддя? Розслідування історичних порушень прав людини — предмет повсякденної політики в країнах Латинської Америки, Східної Європи й Африки. Подивіться на Руанду. Гляньте на Чилі, де генерал Піночет нарешті може опинитися на лаві підсудних. Подивіться на Польщу, в якій президент Квасьнєвський і колишній президент Лєх Валенса були майже відчуженими від участі в жовтневих президентських виборах з огляду на імовірні зв’язки з таємною поліцією в часи комунізму. Багатьох людей заводить у безвихідь те, що до страхітливих і систематичних порушень прав людини в різних країнах ставляться по-різному. Попри безсумнівно наявні відмінності, етичні принципи, за якими потрібно оцінювати історичні порушення прав людини при відновленні демократії, мають бути однаковими.
Чилі і Польща — не єдиний приклад боротьби з важкою історичною спадщиною. Побудова демократії там, де політична культура і громадянські звички були викривлені насильством держави, — зовсім не легка справа. Набагато важче робити такі спроби у часи економічних криз. Я народився в країні, у якій порушення прав людини суворо каралося. Однак я розумію порив обмежити покарання з тим, щоб суспільство зцілилося і перебудувалося. Бо державна політика покарання систематичних, історичних злочинів у сфері порушення прав людини морально виправдана лише тоді, коли спрямована на захист суспільства від ще більшого зла в майбутньому.
Злочини у сфері прав людини хоч і заохочуються державою, та здійснюються індивідуумами, що діють зі своєї власної волі. І заклики до покарання таких людей ведуть до реальних соціальних наслідків. Безрозсудно застосовувати таке покарання, якщо його можливим наслідком виявиться не запобігання майбутнім злочинам, а провокування чи завдання ще більших збитків суспільству. Зрештою, покарання є просто інструментом — не єдиним і не найважливішим — для відновлення колективної моральності в суспільствах, підірваних диктатурою.
Вважаю, що важливішим за покарання є пошук істини методами, що заслуговують на довіру, наприклад, за допомогою неупереджених судових процесів. За допомогою такого роду пошуку винному може бути винесений, за моєю термінологією, «моральний вирок», і саме існування такого «вироку», який змусить громадськість глибоко задуматися, необхідне для відновлення демократії. Немає надійнішої гарантії для захисту прав людини, аніж посилене, колективне моральне усвідомлення суспільством необхідності захисту гідності кожного свого члена. Національне законодавство і міжнародні спостерігачі — це важливі інструменти захисту таких прав, оскільки вони зміцнюють цю свідомість, але не здатні підмінити її в ролі основного гаранта.
У демократичних системах ця моральна свідомість може розвиватися лише тоді, коли громадськість вірить у незалежність суддів. При переході від диктатури до демократії представникам суддівства не вистачає легітимності. Тому відновлення громадської довіри до судової системи є одним із найважливіших завдань, з якими на перехідному періоді стикаються демократично обрані чиновники. При призначенні незалежних суддів необхідно приділити величезну увагу тому, щоб судова система дійсно допомогла відновити довіру суспільства на шляху трансформації до демократії.
Базуючись на власному досвіді, набутому на посту першого після краху військової хунти демократично обраного президента Аргентини, я знаю, що цей процес довгий, складний і болісний. Та якщо усталена громадська думка стверджує, що судової влади недостатньо для того, щоб гарантувати чи зберегти права індивідуумів і забезпечити поділ влади між законодавчою, виконавчою та судовою гілками, то відсутність довіри могла б призвести до громадського протистояння.
Майже неможливо осягнути процес, в ході якого суспільство перестає захищати саме себе, а його моральні орієнтири розмиваються. Може, етичний абсолютизм і його протилежність — релятивізм — сприяли такому розмиванню, підриваючи почуття колективної правоти, яке народжується в суспільному діалозі за широкої участі в ньому громадян. Однак рішучість суспільства відкласти у часі покарання для порушників прав людини не обов’язково свідчить про те, що його моральна свідомість недорозвинена. Відплата — не єдине свідчення відновленої моральної сили.
Почуття моралі є суттєвим для істинно солідарної демократії. Щоб гарантувати почуття моралі, яке може забезпечити лише громадська солідарність, мають існувати чітко позначені соціальні права. Пристойне житло, хороша система охорони здоров’я і освіти і прибуток, якого вистачає для поліпшення й розвитку умов життя окремих людей, — все це іноді вважається специфічно груповою (класовою, профспілковою, корпоративною) метою, яка не впливає на інші групи. Проте правильним є й протилежне. Розвиток економічних та соціальних аспектів прав індивідуума допомагає перетворити всі права людини на незаперечну істину.
Коротше кажучи, демократію можуть побудувати лише демократичні в усіх відношеннях люди. Цю очевидну істину часто забувають. Монархія може існувати при наявності антимонархістів. Фашизм і радянський комунізм були побудовані, незважаючи на небажання людей. Однак демократії, побудовані на недемократичних основах, не здатні встояти. Для демократів любов до свободи — це ще не все.
Усвідомлення вищезазначеного — найбільша невдача нашої демократичної совісті. Звичка зводити загальні права людини до набору політичних і моральних прав і зараховувати економічні аспекти людської діяльності до пріоритетів вторинного, нижчого рівня, небезпечна. Вона підриває етику солідарності, на якій базуються всі права людини.
Сьогодні демократіям необхідно негайно звернутися до цієї проблеми браку солідарності. Якщо права людини дійсно мають бути захищеними, то вторинний, економічний рівень прав людини справді повинен мати однакову вагу з первинним. Лише тоді злочини історії буде відплачено по заслугах, що насамперед означатиме не покарання, а впевненість у неповторенні подібних злочинів. Вони ніколи більше не повинні повторитися в ім’я жертв історії, нашого істинного обов’язку честі.
