«Запах мяты» — друга книжка мого колеги і товариша Олексія Теленкова. «…Чудово, коли вдало сказане одягається в закінчену і довершену форму. Що вийшло в цьому випадку — судити Вам, шановний Читачу», — сказано в короткій анотації. Судити Поета? Нізащо! Проте висловити кілька думок не відмовлюся. Усе-таки друга (!) книжка — свідчення серйозних поетичних намірів автора…
Дійсно, в першій збірці дуже впадало в очі — простиме для автора, який друкується вперше, — бажання показати якомога більше своїх творів. Відповідно до назви — «Посвящение» — книжка була складена з віршованих одиниць, присвячених якимсь конкретним особам, або ж — призначених конкретним людям на подарунок, і тому виглядала як портретно-іменинна галерея друзів автора і просто симпатичних йому людей. Відсутність суворих критеріїв відбору (якщо не вважати таким благородне прагнення нікого не забути) спонукала пригадати про давню радянську проблему: що треба народові — гарні книжки про поганих людей чи погані книжки про гарних людей? (Бо гарні книжки про гарних людей у всі часи вдавалися рідко). «Посвящение» було книжкою про, безсумнівно, гарних людей, — і в цьому, мабуть, полягало головне її достоїнство.
Пройшовши випробування першою книжкою, поет Олексій Теленков помітно зміцнів, виріс, розвинув почуття стилю та поетичний смак. «Запах мяты» — вишуканий томик «долоневого» формату, складений із 2-4-8-рядкових віршів. І хоч немало з них усе ж є присвятою, автор зумів відійти від од і дружніх частівок. Утім, присвяти i цього разу вiдiграли не останню роль, бо саме за цим принципом книжка ділиться на дві частини. У першій, названій «Только ты…», всі рядки присвячені дружині. У другій — «И все остальное» — …решті людства. І хоч, друга частина за обсягом більша (та й приємних дам-натхненниць у ній згадано чимало), все ж саме першу частину можна віднести до яскраво вираженої любовної лірики. Уже самі назви віршів тут свідчать про живе і сильне почуття: оспівані «Твоя рука», «Твое лицо» і навіть «Твое «нет», і тут же поруч із ними — «Моя мольба», «Моя любовь», «Моя жажда»… Себе поруч із Коханою поет зобразив у молитовній позі: «…І вот сейчас стою перед тобою \\ я на коленях… Неужели стОю?», i все ж вона для нього не лише Мадонна, — але і Єва, Цариця — і в той же час Жiночка (так! із великої літери!).
У другій частині автор більшою мірою вільний і різноманітний як у тематиці, так і в стильових вирішеннях. Тут можна спостерегти і грайливу інтонацію, і трагічну, і традиційну версію того, що іще із Середньовіччя називалося «віршами на випадок». Мабуть, можна докоряти авторові, що відбір і цього разу був недостатньо суворий: деякі чотиривірші і за думкою, і за малюнком майже повторюють один одного… утім, ураховуючи хронологічний порядок збірки (а, судячи з дат, вірші приходили до автора щодня), книжку можна розглядати як поетичний щоденник. Отож як повтори, так і зміни настроїв мають окреме художнє навантаження і цінні самі по собі. Найкращі рядки «Запаха мяты» спонукають пригадати класичні взiрцi малої поетичної форми, наприклад, Хайяма: «…Как? Почему? И в имя чего именно так моя жизнь состоялась? День изо дня незаметной пчелою строчки лепил я… Ничтожная малость!» Сумне спостереження! Однак хочеться підбадьорити автора словами Тарковського: «Пой, душа, — тебе простят!», — вічним напучуванням усім, хто «ліпить рядки».
…І, ще раз поздоровляючи Олексія з виходом другої його книжки, не можу промовчати про те, з яким нетерпінням я чекатиму на третю, до якої (обіцяв! усі свідки!) обов’язково увійде і вірш, присвячений мені!
