Державно-церковні відносини в умовах задекларованого і підтвердженого вже новим Президентом України П. Порошенком курсу на євроінтеграцію потребують нового осмислення й акцентованих відповідей на задавнені виклики. Про що йдеться?
ПО-ПЕРШЕ
...Має бути переглянута концепція державно-церковних відносин. Наразі в Україні працює модернізована радянська модель «відособлення держави від Церкви і Церкви від держави» (під терміном «церква» розуміються всі релігійні інституції, які діють в Україні). Власне, запропонована Церквами і громадськими організаціями та узгоджена вже багато років тому «Концепція державно-церковних відносин» передбачає побудову іншої парадигми відносин — «партнерство держави і Церков та релігійних організацій».
Однак таке партнерство має і свої підводні камені. Зокрема нам потрібно буде чітко визначитись, чи повинна держава, за декларованої законодавством рівності всіх релігійних організацій перед законом, забезпечувати рівноправ’я релігійних інституцій. Адже різниця між цими поняттями (рівноправ’я та рівність перед законом) доволі суттєва. Нинішня Українська держава намагається забезпечити лише їхню рівність перед законом, тобто принаймні законодавчо гарантує, що до всіх релігійних інституцій однаково застосовуватимуться вимоги чинного законодавства. Інша річ — реальна практика буття, наприклад УПЦ КП або УГКЦ у Донецькій чи Луганській областях, в АР Крим навіть ще у відносно «мирні» часи. А що вже говорити про забезпечення прав менших за чисельністю релігійних об’єднань.
Чи існує в Україні рівноправ’я релігійних організацій — тобто наділення рівним обсягом прав, можливостей та обов’язків порівняно з іншими суб’єктами? Мусимо визнати — ні. Адже, незважаючи на бажання тих чи інших дрібних релігійних інституцій, вони об’єктивно не можуть отримати рівні з великими Церквами можливості. Це стосується майже всіх сторін життя релігійних меншин — починаючи від отримання земельних ділянок та коштів на будівництво храмів чи інших об’єктів релігійного призначення і закінчуючи участю в державних церемоніях, представництвом у громадських радах, підписанням договорів про співпрацю з держустановами, безкоштовне представлення у державних ЗМІ тощо.
Встановлена «явочним порядком» в Україні так звана розширена правосуб’єктність певних релігійних інституцій, хоч формально і не суперечить чинному законодавству, проте потребує осмислення і, ймовірно, законодавчого закріплення. Адже без цього представники навіть великих Церков, які у певних регіонах є релігійними меншинами, і надалі роками домагатимуться вирішення питань, нехтування якими з боку органів влади формально не має ознак релігійної дискримінації. Наприклад, ненадання землі формально є небажанням незалежної світської установи (депутатських рад), хоча реальна причина — належність або симпатії більшості депутатів якійсь домінуючій церковній громаді. Досить згадати епопею з наданням землі під будівництво мечеті у Сімферополі, під будівництво храмів УПЦ КП чи УГКЦ в АР Крим, Донецькій та інших областях, УПЦ МП у Львові тощо.
Європейський досвід має різні схеми вирішення цієї проблеми: окрім загального законодавства, що регулює державно-церковні відносини, інколи укладаються й окремі договори-конкордати з Церквами за умови, що останні відповідають тим чи іншим визначеним державою критеріям. Відтак у багатьох країнах ЄС (Бельгія, Болгарія, Литва, Німеччина та ін.) з’явилися Церкви, які наділені особливими правами в багатьох сферах соціального і навіть економічного життя.
Щось подібне почало вибудовуватися й в Україні, де одне з громадських об’єднань — Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) — фактично здобуло ексклюзивні права на представлення інтересів релігійних інституцій у сфері державно-церковних відносин. Адже вже багато років поспіль найвищі очільники України (президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради, міністри тощо) проводять зустрічі лише із членами ВРЦіРО, на суспільно значимих заходах (молитви за Україну, інавгурації президентів, урочистості з різноманітних нагод тощо); релігійні організації представлені лише представниками ВРЦіРО, і, зрештою, державні нагороди одержують здебільшого останні.
Причому і в межах ВРЦіРО існує певна градація, яку не можна пояснити простою наявністю значної кількості діючих громад. Наприклад, склалася традиція безкоштовної для церков трансляції богослужінь під час найбільших християнських свят на державних телеканалах або участі президента (інших високопоставлених чиновників) у різдвяних чи великодніх богослужіннях, які правляться в УПЦ МП, УПЦ КП, УГКЦ і донедавна — в УАПЦ. Але хто і на якій підставі визначав цей перелік? Яким нормативним актом (адже йдеться про використання бюджетних коштів) це закріплено? Чому до цього переліку не потрапили римо-католики або численні протестантські церкви, деякі з яких, скажімо, в рази більші від УАПЦ? Чому держава не компенсує ефірного часу іншим, не менш значимим і традиційним для України течіям — іудеям, мусульманам, протестантам, язичникам?
Отже, очевидно, що законодавче оформлення особливого статусу окремих Церков (або їх об’єднань) в Україні — лише питання часу, позаяк цей статус уже наявний де-факто. Проте без цього кроку ми не зможемо вирішити інші стратегічні питання, що давно вже стоять на порядку денному в державно-церковних відносинах. Ідеться про запровадження інституту капеланства у силових і пенітенціарних структурах країни; викладання спецкурсів релігійного спрямування в середній та вищій школі; відкриття релігійними організаціями загальноосвітніх шкіл та вишів, які працюватимуть за державними ліцензіями; ліцензування державою теології (богослов’я) як навчальних дисциплін тощо. Над більшістю із цих питань уже працюють у тому ж «явочному порядку» («розширеній правосуб’єктності»), коли найбільші Церкви, по-суті, домовляються між собою про делегування у війська чи інші структури капеланів, запровадження в загальноосвітніх школах курсів християнської етики, відкриття навчальних закладів без декларування їхньої конфесійної належності тощо.
Проте, вирішуючи завдяки різноманітним суб’єктивним чинникам ці та багато інших питань, релігійні інституції фактично не несуть жодної юридичної та моральної відповідальності перед державою та суспільством за наслідки своєї роботи у державних інституціях, до яких можна віднести й ліцензовані державою навчальні заклади. Таким чином, стала можливою наявність в Україні кліриків, віруючих, біляцерковних громадських організацій, які ведуть антидержавну пропаганду й агітацію, виховують своїх вірян у дусі ворожості до інших релігійних та політичних (насамперед — проукраїнських) переконань тощо.
І виникає слушне запитання: а кого держава наразі вже роками пускає у свої силові структури, середню та вищу школу, пенітенціарну систему? Чи не тут одна із причин такої доволі масової зневіри, зради, яку ми бачимо впродовж останніх місяців військового протистояння з московськими армійськими структурами і найманцями? Адже найбільше договорів про співпрацю з державними структурами в Україні має саме УПЦ МП, багато кліриків якої в АР Крим і на сході України виявили себе патріотами, але сусідньої держави.
Зняти цю проблему може лише система взаємних зобов’язань, закріплених у юридичному документі.
ПО-ДРУГЕ
...Потребує реформування і нинішній законодавчо визначений центральний орган виконавчої влади, який «реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій та церкви» (ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Нині це — Департамент у справах релігій і національностей Міністерства культури України. Всі інші державні інституції у межах своєї компетенції здійснюють «державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 29 зазначеного закону).
Адже очікувана зміна парадигми державно-церковних відносин із «відособлення» на «партнерство» потребує також зміни всієї філософії цього центрального органу виконавчої влади. Свого часу Й. Сталін, коли формував Раду у справах Російської ПЦ, чітко визначив її філософію у призначенні на її керівництво штатного генерала НКВД Карпова. Нині ж у структурах силових відомств працюють (і це — міжнародна норма) власні фахівці з так званої релігійної безпеки. А тому реалізація європейсько зорієнтованої державної політики у сфері релігії має будуватися на принципово інших засадах, аніж це було закладено в умовах радянських тоталітарних режимів. І тоді не буде таких нонсенсів, коли в поясненні щодо своїх певних дій керівник державного органу у справах релігій як норму поведінки (!!!) декларує виконання ним завдання спецслужб (ідеться про скандальний лист Міністерства культури України до Предстоятеля УГКЦ від 3 січня 2014 р.). А про скільки таких документів ми не знаємо?
Оптимальною формою роботи держави з релігійними інституціями слід вважати запровадження інституту омбудсмена — Уповноваженого з питань свободи совісті (з повноваженнями центрального органу виконавчої влади). Цей інститут може бути створений як при Кабміні України — на взірець запровадженого Кабміном 4 червня 2014 р. «Урядового уповноваженого з прав національностей», так і при Президентові України — за аналогією з Уповноваженим Президента України з прав дитини». Тим більше, що запровадження посади урядового Уповноваженого з прав національностей і створення Ради міжнаціональної злагоди, яку очолюватиме профільний віце-прем’єр-міністр України, автоматично призведе до реформування профільного Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України — посаду нового Уповноваженого буде запроваджено в межах граничної кількості працівників МК України і прирівняно до посади заступника міністра.
До речі, у своєму інтерв’ю про результати постанови уряду «Деякі питання Урядового уповноваженого з прав національностей» міністр культури Є. Нищук до сфери відповідальності зазначеної посади готовий долучити і релігійні питання. Він сказав, зокрема, що Уповноважений «не просто займатиметься питаннями, пов’язаними з діяльністю Ради міжнаціональної злагоди, а й водночас на державному рівні координуватиме етнодержавну політику, культурологічні, мовні, освітні та релігійні питання і курируватиме їх у європейському та світовому співтоваристві». Проте у затвердженому положенні про посаду Урядового уповноваженого йдеться лише про виконання завдань з питань реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин і захисту прав національних меншин України.
До функцій Уповноваженого з питань свободи совісті має відійти передусім системний моніторинг порушень у сфері свободи совісті та здійснення практичних кроків із неадміністративного (несилового) реагування на ці порушення. Він також мав би сприяти подальшій самоорганізації Церков і релігійних організацій, у розвиток діяльності ВРЦіРО, яка, до речі, стала взірцем для нової Ради національної злагоди при Уповноваженому з питань етнополітики. Адже самоорганізація Церков, як засвідчує практика, є ефективним чинником впливу як на владу, так і на суспільство загалом.
ПО-ТРЕТЄ
...Президент не зможе не відреагувати на давній та очікуваний суспільством виклик — конституювання єдиної Помісної православної церкви. Адже ця проблема вже давно перестала бути лише теоретичним питанням чи бажаним та очікуваним шляхом еволюції православ’я в Україні, як це сприймалося за часів Л. Кучми — В. Ющенка. Нині для експертів цілком очевидно, що саме невирішення проблеми помісності православ’я в Україні (невіддільність більшості парафій УПЦ МП від Московського центру) і стало одним із тих важливих чинників, який призвів до нестабільності політичної ситуації у південно-східному регіоні України. Адже багато кліриків УПЦ МП у цих регіонах фактично підготували ідеологічну платформу нинішніх сепаратистських рухів, а деякі з них — і фізично взяли чи беруть участь у терористичній діяльності або ідейно підтримують сепаратистів і терористів. Вирішення цієї проблеми — життєво необхідна умова виживання країни.
І в підсумку варто зазначити, що Президент може й проігнорувати названі виклики у сфері державно-церковних відносин, пославшись на необхідність вирішення проблем сепаратизму на сході, відновлення економіки тощо. Але в такому разі віз (економіка, політика) знову стане попереду коня (духовність, найважливішою складовою якої є релігія). І знову країна стикатимемося з одними й тими ж проблемами — зрадництво, бойкот, зневіра тощо. Отже, всі ці проблеми Президентові нині слід вирішувати фактично одночасно (додаткові аргументи на користь пропонованих трьох кроків див. у статті Юрія ЧОРНОМОРЦЯ «Пріоритети державної політики в релігійній сфері», «День» № 51-52, 21-22 березня ц. р.).
