Приємно було читати вдумливу публікацію головного редактора «Дня» Лариси Івшиної «У пошуках країни» у номері від 6.06.2003, в якій йдеться про пошуки заповідного берега української журналістики. І хоча мої судження про матеріали газети «День» неоднозначні, зауважу, що у згаданому матеріалі і наведені приклади дуже доречні, і висновки об’єктивні та принципові. Наприклад, щодо реакції нашого суспільства і ЗМІ на Голодомор 1933-го. Комуністи і у Києві, і у нас — сліпі заручники «мертвої ідеї». Вони не здатні перейнятися своєю ж марксистсько-ленінською діалектикою і дивитися правді у вічі. Тим більше не спроможні вони осмислити і подолати трагізм пережитого.
Дуже добре, що Лариса Івшина піднімає важливі проблеми перед українськими майстрами пера, формулює критерії істини — сітку відліку координат, за якими слід оцінювати кожен подих, кожен крок великої і малої журналістики. Правильно зауважено, що це окрема велика розмова, проте не втримаюсь, щоб у свою чергу не зауважити: поняття професіоналізму і моральності в усі часи були категоріями історично-відносними.
Сучасна журналістика намагається виборсатися з надзвичайної ситуації, консолідуватися «за будь-яку ціну», піднятися на відповідний державницький рівень і часто рухається в протилежному напрямку від «своєї країни», від рідного берега. В українських журналістів ще немає імунітету від синдрому угодівства перед владою. Усе сказане у публікації однаковою мірою стосується всіх ЗМІ, аж до районної преси. Тепер будь-хто з грошима може легко «задавити» або перейменувати на свій смак маленький друкований орган (районку чи багатотиражку). Скільки талановитих, працелюбних особистостей поглинула ота прірва сірої буденності.
У цілому журналісти ще не усвідомлюють сповна свого покликання і відповідальної місії. Наприклад, одна з всеукраїнських молодіжних газет дуже полюбляє «смалене». Трапилось у нас лихо — вибухнув опалювальний котел у храмі с. Новопідгороднє, були й жертви. Наступного дня — вже інформація про це в газеті. А звернувся до цієї ж газети скривджений межівський єгер А. Нагорний за моральною підтримкою: хай люди знають правду, районний і обласний суд довели справедливість його вимоги, — газета нічичирк, завмерла і мовчить. Благо — це її право. Нестримна гонитва за сенсацією, неперевірені факти, відсутність серйозної аргументації, талановитої подачі матеріалу, а у підсумку — зневага і образа пересічного українського читача. Як кажуть, комбайн косить і молотить, а врожай буде... жалюгідний!
Солідаризуюсь із осудом недоброзичливців, що плюють у наш колодязь — українську державність — і хизуються нашими труднощами на міжнародній арені. Окрім цього, обивательський нігілізм і бездержавність роз’їдають розум мільйонів ще недавно таких «законослухняних» радянських громадян. Це штучно підгодовується і культивується на побутовому і соціальному рівнях: від невчасної видачі зарплати і пенсій, різноманітних незаслужених пільг — до небажання громадян сплачувати комунальні послуги тощо. А ЗМІ, як правило, зациклені на критиці дрібниць і не бажають вникати в державну глибину проблем.
Не зовсім погоджуюсь із тим, що українські ЗМІ нагадують хаотичний «броунівський рух». На мою думку, в їхніх діях чітко простежуються певні закономірності. По-перше, це продовження традиційної, радянської залежності, коли над журналістикою висить сокира Івана Грозного (влада і гроші), коли національні святині, як орієнтир у кращому разі залишаються камуфляжем (пригадаймо епопею відзначення 500-ліття українського козацтва, яку розпочали, розмахнулися, не знаючи, чим завершити). По-друге, кожен журналіст уражений на генному рівні вірусами, не властивими здоровій нації (за правильною оцінк ою професора Джеймса Мейса). Тож нічого дивуватися наявності вад, згаданих у публікації «У пошуках країни», у живих людей — журналістів. Не кожному усміхнулася доля та випала козирна карта, аби піднятися з прірви суспільного розладу і безіменного небуття утвердитися незалежним, об’єктивним служителем пера.
Насамкінець доречно буде зазначити, що за запитаннями: чи є у наших журналістів бажання рухатися? чи є у них сили для осмислення цього руху? чи варто журналістиці розмінюватися на дрібниці? — стоять значно вагоміші: чи є у нас уже українська державність? і чим може прислужитися їй добропорядна, кваліфікована в переважній більшості армія українських журналістів? Відповідь на них зможе дати тільки час.
Бажаю подальших творчих успіхів.
