Шевченківська премія хвора. Не дивно: за бурхливої молодості вона неабияк зловживала курінням ідеологічного опіуму. Була «підшилася» на початках незалежності й на провітрену голову вшанувала «неформатних» Пашковського й Римарука. Але із кріпацтва держапарату її так ніхто й не викупив. І пан знову почав блудити зі своєю наймичкою.
Другий рік поспіль спостерігаємо, як держава підсаджує Шевченківку на голку позаномінаційного збільшення преміальних. Минулого року Президент України із «барського плеча» удвічі збільшив кількість відзнак і — все змішалося в домі на Прорізній. Тепер замість п'яти сталих номінацій можемо очікувати, приміром, трьох поетів-лауреатів і — жодного музиканта чи маляра. Вийшовши за суворі номінаційні рамки, комітет опинився на полі азартного лобістського сафарі.
Лобізм — це не лайка, а одна із регулятивних систем суспільного організму. Саме цією системою виробляється громадський адреналін, без котрого наше життя було би, принаймні, нудним. Але надмір цієї наркоречовини, як відомо, спричиняє революції. В українському літературному світі якраз і спостерігається передреволюційна ситуація у Шевченківському напрямку.
«Пристрасті точаться навколо «мерзенного металу» — і не більше», — зазначає головний редактор журналу «Книжковий клуб плюс», присвячуючи аналізові Шевченківки ціле останнє число. Професор літератури Григорій Штонь придумує термін на її нинішнє статус-кво — «премієвибивання» . Богдан Бойчук підставово вважає, що «сов'єтська традиція послуговуватися немистецькими критеріями продовжується... Намагаються помагати письменникам, а не оцінювати їхню творчість... Шевченківська премія не є благодійним товариством...»
Чи існують фільтри на шляху надмірного лобізму у преміальній справі? Авжеж. Це — повна прозорість процедури. Зараз публіка може вивчати оприлюднений «короткий» список із 42-х претендентів. У попередньому турі конкурували 66 пошукачів, але хто і ким був відсіяний — невідомо: голосування в комітеті чомусь таємні. Що ж дивуватися, коли подейкують, ніби головним критерієм відбору було: кому із претендентів сто тисяч гривень украй потрібні зараз, а хто може почекати в черзі ще з рік. А оскільки такий дискурс ніким і нічим не спростовується, у майбутнього лауреата (і його видавця) не лишається жодних шансів на ринковий PR: «Как можно тщеславиться лаврами, полученными в виде милостыни?» (Умберто Еко).
Так само таємно визначатимуть і лауреатів. Чого ж бояться наші комітетники, які за своїми функційними обов'язками мусять репрезентувати естетичну совість нації? Чи можемо ми довіряти критикам, котрі побоюються прилюдно оголосити власний преміальний вердикт? І чи така вже безпідставна підозра, що таємне голосування Шевченківського комітету — це виконання держзамовлення, як його сформулював Фредерік Беґбеде: «На Западе интеллигентов, которые критикуют систему, общество осыпает деньгами, благодарит за то, что его ругают... Создать мне комфортабельную жизнь, чтобы я помалкивал. Может быть, успех — это способ заставить писателя замолчать» . А якщо це так, то мовчання комітетних ягнят (призначених, між іншим, президентським указом) цілком пояснимо — «Собираешься скакать в свите святоримского императора и не запачкивать рук?» (Умберто Еко).
Відтак стає ясно: Шевченківка хвора на державність. Цивілізоване розлучення треба здійснити якнайшвидше, аби наша любов до головної національної премії (навіть усуціль критичний випуск вище цитованого журналу — підсвідомий вияв цієї любові) не перетворилася на тотальну ненависть. Форму розлучення пропонує згадуваний пан Штонь: держава може «дати гроші на утворення Фонду Національної премії імені Тараса Шевченка, але до самої премії не повинна підступати на постріл».
Уже сам один громадський статус Національної премії поставить усю процедуру під оздоровчий контроль освіченої публіки. А нинішнє каламутне тасування претендентської колоди перетвориться на відкритий пасьянс, як тільки ми приберемо сумнівні способи її комплектації. Тобто — систему висування, котра є лобістським механізмом апріорі. Подивіться, як формуються номінаційні списки найпрестижніших кінофестивалів. Щойно пан Коваль українського мультиплікаційного щастя несподівано довідався, що його нову стрічку взяли до конкурсу чи то в Берлін, чи у Венецію. Така сама приємна несподіванка звалилася й на новинку пана Шапіро. Їх включили до відповідних програм номінатори — фахівці (між іншим, високооплачувані фахівці), що знаються на мистецькому процесі на власні професійні очі й вуха.
Номінатори, для котрих є щоденною роботою читати/дивитися/слухати все, що утворює мистецький процес, обслуговують усі відомі премії світу. Хочемо леґітимної, шанованої, резонансної Шевченківки — мусимо завести таких і собі. Гадаю, осіб зо п'ять на кожну номінацію буде цілком досить. Вони ж і сформують для вибору комітетного ареопаґу справді короткий список, де фіґуруватимуть два-три претенденти на одну премію. Бо нині вимагати прочитання 24-х книжок навіть від комітетників-літераторів — жорстоко.
Профі-номінатори спільно з членами комітету (а не спільно з Президентом України) таки розберуться з номінаційною аморфністю. І Шевченківка вивершуватиме справді вищі творчі досягнення року без дискримінації цілих анклавів цієї творчості. У нинішньому «короткому списку» — семеро поетів, гарних поетів. Але замислююся: чи ці твори дали нинішній Україні більше, ніж подаровані нам перекладачем Перепадею Рабле й Монтень? А Бондаренко з його «Антологією японської поезії»? У «короткому списку» фіґурує цілком гідний відзнаки артефакт, фоліант «Україна — козацька держава»; номіновано керівника проекту пана Недяка. То чому ж тоді поза увагою визначальників кращого опиняється чаклун антологій пан Габор з його «Незнайомою»?
Співавтори:
Шевченківська премія: оптом і в роздріб // Книжковий клуб плюс. 2006, №1.
Умберто ЭКО. Баудолино. — Санкт-Петербург: Symposium, 2003.
Фредерик БЕГБЕДЕР. Последняя инвентаризация перед распродажей // Иностранная литература. 2002, №4.
