Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Дещо про «дикі танці», які переходять в екстаз

(Східно-західний феномен у музиці, кіно і літературі, або Живіть танцюючи)
28 травня, 2004 - 00:00

МИ — НАЙДИКІШІ

Хотілося б підбити підсумки радісного весняного загострення процесів. Найвидатнішим у цьому ряду фактом є перемога Руслани на «Євробаченні». Мо- ло-дець! Прямо під дві дати підгадала: по-перше наступного року буде ювілейне 50-е «Євробачення», яке пройде в Києві (про це сурмлять щодня) і по- друге — рівно тридцять років минуло з перемоги на цьому конкурсі найпопулярнішої групи АВВА з піснею «Waterloo» (про що згадується менше). Хотілося б Руслані побажати тієї ж щасливої долі на світовій поп-сцені.

Крім демонстрації професіоналізму, чому сприяв вихід два роки назад «підготовчого» альбому Руслани «Дикі танці» (у АВВА також напередодні конкурсу, 1973 року вийшов найсильніший альбом «Ring Ring») — Руслана видала справжній «драйв». Що відзначали навіть російські конкуренти у «Великому пранні», яке демонструвалося в прямому ефірі безпосередньо після конкурсу.

Поговорімо про характер «Wild Dances». Крім колишніх братніх радянських республік максимально оцінили виступ Лижичко такі різні країни як Ісландія і Туреччина. Чому ж за Руслану активно голосував як Захід, так і Схід? Що в них спільного?

Спільне — етнічна основа номера українки. В багатьох країн глибинна народна творчість — схожа за звучанням. У Стамбулі наша співачка просто стала «народною героїнею». Там її швидко «поріднили» з Роксоланою — найулюбленішим українським історичним персонажем, який істотно вплинув на турецьку політику (звісно ж, за допомогою султана).

Внаслідок Глобалізації (і, відповідно, інтегрального процесу Схід—Захід) — у всьому світі стала популярною музика на етнічній основі. Але, звичайно ж, у електронній упаковці.

Руслана — найяскравіше втілення цієї тенденції. Та й усі призери «Євробачення- 2004» — з цієї когорти.

Твір Юлії Савичевої, склепане з невиразних євростандартів був приречений. Останній успіх у цьому жанрі — в Алсу. Пономарьов із тим же «набором» посів минулого року лише чотирнадцяте місце.

Але все вищеперелічене без драйву — нуль. А Руслана, повторимося, видала його на повну силу! Вона так натхненно танцювала на репетиції в Стамбулі, що під нею та її групою підтанцівки звалилася сцена! Публіці сповна передалася ця екстатична енергія, яку випромінює наша акторка.

ЩО ТАКЕ ЕКСТАЗ?

Але уточнімо, що таке екстаз. Деякі читачі відразу почнуть іронічно усміхатися... Колись, у часи моєї рожевощокої юності, двоюрідна тітка спитала мене за столом: «Чи знаєш ти, що таке екстаз?» У відповідь я мовчки почервонів. Вона відповіла: «Екстаз — це таз, яким хтось користувався». Це жарт вона вичитала в «Литературке».

Я ж, як і мабуть певна частина публіки, переплутав його через наївність iз оргазмом. «Оргазм, — як бадьоро свідчить енциклопедія, — (від грецького orgao — палаю пристрастю), найвища міра похітливого відчуття; виникає в момент завершення статевого акту».

«Екстаз — (від грецького ekstatis — несамовитість, захоплення), вища міра захоплення, натхнення, іноді на грані несамовитості».

«Просунутий» словник Брокгауза і Ефрона дає більш розширене тлумачення: «Екстаз — захоплений стан, афект, при якому свідомість під впливом надміру почуттів і вкрай живих уявлень, відсторонюється від зовнішнього світу й зосереджується на уявленнях внутрішнього характеру. У містиків екстаз — засіб пізнання, більш довершений, аніж чисте мислення, і разом iз тим стан спілкування з Абсолютом, який і є кінцевою метою людського існування».

Всі ми, західники, вже стали набагато більш містиками, аніж раніше, оскільки більшість східних практик, має на увазі підключення почуттів і уяви для посилення ефекту того ж одужання. У західній медицині з цим простіше: ковтнув таблетку — сиди чекай, коли полегшає. А тут собі допомагати потрібно.

Виходить, екстаз — це наближення до Точки Перетину (Бог, натхнення, досконалість), по Вертикалі (зв’язок Чоловік— Небо), а оргазм — по Горизонталі (зв’язок Чоловік—Земля). Але в людині складно відділити духовне від тварини.

Що відчував турецький натовп, який мало не на руках поніс Руслану?

Що відчували дівчата, які зомлівали на рок-н-рольному концерті «Бітлз»? Духовне піднесення? Чи ж «довговолосі хлопчаки» їм просто «сильно подобалися»?

Скоріше за все і те, і інше: жадання змішане з шануванням.

ГЛОБАЛЬНО «ВІДРИВАЄМОСЯ»

Подібний ефект продемонструвала в квітні на гастролях у столиці України британська група «Transglobal Andegraund». Виступали вони в Міжнародному центрі мистецтв (Жовтневий палац).

Їх зовнішній вигляд — уже колоритне видовище. Негр-вокаліст Тууп у чомусь, що нагадує сонячне, яскраво-жовте сарі. Тууп грає ще на бонгах. За ним розташувалася екзотична босонога ситаристка Шима. Її ситар — сучасний модернізований електроінструмент. Жінка зосереджено і вміло видала на ньому масштабний вступ. Клавішник розливав у простір довгі електронні пасажі в споглядальному, нью-ейджевому дусі. Але ніхто не мав наміру розслаблятися, оскільки два ударники швиденько спорудили звуковий шаманський вир, у який зала почала потроху провалюватися.

Стиль групи — world fusion — світовий сплав. Це суміш індійського й арабського сходу, блюзу (місцями речитатив Туупа навіть нагадував реп), африканського ритму і «космічних» синтезаторних акордів. Склад групи — 5-й Інтернаціонал (європеєць, араб, єврей). Соліст Тууп — уродженець Гайани. І всі гуртом ці хлоп’ята — з Лондона. Не слабо?

Головну потужність музиці надавали не мелодія, а поєднання електронної пульсації, ударних інструментів та ірраціональних ситарних аранжувань.

Публіка завелася!

Старші громадяни відразу не зрозуміли про що йдеться і тихо пішли, приблизно 1/5 зали. А молодь швиденько «в’їхала» й почала танцювати. Деякі роздяглися до пояса (благо, що не було охорони!) і, розмахуючи майками та сорочками, стали викручувати всілякі па: той же «світовий сплав». Щось середнє між танцями з індійських фільмів, циганочки з виходом і стрибками на батуті. Але, як не дивно, виглядало все це доречно і навіть красиво. В цій дивовижній масовці всі відчули себе чимось спільним і радісним. Народом заволодів екстатичний стан, який виник від руху й музики. Жваво скачучи, я теж відчув приступ «неконтрольованого» щастя. Ніякої агресії — лише захоплення. Оргазм і екстаз, збитий міксером звуку. Звуку в якому Схід і Захід злилися воєдино.

ЗАХІДНИЙ САМУРАЙ

Доречно в руслі статті ще раз пригадати про популярного в США та Європі японського письменника Харукі Муракамі (детальніше про нього в «Дні» №54).

Найменування свого містичного трилера «Денс, Денс, Денс» він узяв за назвою танцювального хіта американської групи «Біч Бойз». Коли головний герой роману потрапляє «на прийом» до міфічного персонажу — Людини-Вівці, він на запитання: «Що робити»? — отримує відповідь: «Танцюй!.. Доки грає музика, ТАНЦЮЙ!»

Письменник перевів рок-н- рол у езотеричну площину, в Танець Воїна — найдревніше уявлення ПРО СЕНС ІСНУВАННЯ В РУСІ. Західний прикол послужив ключиком від східної скриньки. Я б це вміння вольовим зусиллям досягати Точки Перетину назвав би Фокусуванням.

Відомо, що Муракамі (разом зі своїми героями) віддає перевагу в кіно — американській продукції. Всіх нас в 2003—2004 роках чекав «східний» сюрприз від знаменитого голлівудського режисера Квентіна Тарантіно — його картина «Вбити Білла». Перша частина фільму вийшла в грудні 2003 року, друга — в квітні 2004 року.

ТАРАНТІНО ПО-СХІДНОМУ

Як митець, який уловлює світові тенденції, він мало не перший пішов на такий сміливий експеримент у кіно: змішати західну й східну стилістику. Він примушував свого оператора переглядати десятки гонконгівських бойовиків. Сам він також переглянув кілометри своєрідних японських мультфільмів.

Деякі критики відразу охрестили картину шедевром, мовляв, він уміло використав прийоми світового кінематографа: від Годара — до Курасави. І перекрив своїм новим витвором успіх «Кримінального чтива». У інтелектуалів, як звичайно, від надлишку знань і браку почуттів — передчасні висновки.

Використав — так! Але на відміну від «Кримінального чтива», в «Убити Білла» — немає СПРАВЖНОСТІ.

З одного боку Тарантіно запропонував начебто «несерйозні» правила гри: на екрані після відсікання голів і рук самурайськими мечами — кров струмує багатометровими гейзерами. Я вперше бачив, щоб публіка на вбивства реагувала сміхом.

Героїня Уми Турман — бравий Воїн Помсти. Вона змітає десятки супротивників. Сцени дійсно витримано в стилі східних бойовиків. Але і в трагедійних бойовиках iз Брюсом Лі та в комедійних iз Джекі Чаном — подібні сутички героя з незліченною кількістю ворогів виглядають переконливо. А в «Убити Білла» — це невиразний фарс. «Невиразний», оскільки безліч пародійних прийомів режисер не доводить до реального комедійного ефекту.

Кров наче з журавлини, щоразу щедро розливається тоннами. Але як бути тоді з епізодом, зробленим у стилі японського мультфільму. Вбивають батьків токійської дівчинки. Вона ховається під ліжком і бачить, як на батьківській постелі, навколо леза, яке стирчить із ліжка, розширюється кривава пляма. Кров починає крапати їй в очі, повні сліз. Весело в залі нікому не було!

З будь-якого погляду Тарантіно вдалося зробити лишень талановиту ІМІТАЦІЮ. Яким би фантастичним не виглядав будь-який епізод у «Кримінальному чтиві» — ми віримо в небезпечну реальність того, що відбувається. Пам’ятаєте: боксер ВИПАДКОВО збиває на машині мафіозі, якого надурив із грошима, вони б’ються, а потім ВИПАДКОВО потрапляють до крамниці, начиненої зброєю, господарі якої ВИПАДКОВО виявилися сексуальними маніяками, і «круті» парубки ВИПАДКОВО стають жертвами. Але боксерові ВИПАДКОВО не дуже міцно стягли долоні мотузками і збоченців було покарано. Попри безліч «випадковостей» достовірність тут є в кожному кадрі. Й самурайський меч, як екзотична зброя розплати, виглядає в цій «американській глибинці» дуже переконливо в руках Брюса Вілліса.

У себе ж «на батьківщині», в Японії, та ж улюблена зброя Тарантіно, яка опиняється в тоненьких пальчиках Уми Турман, сприймається як дешева підробка.

Тарантіно чудово знав деталі американського життя. Він відчуває його глибинно. А в Японії він лише встиг «прочитати пару вивісок з ієрогліфами». Звідси й повна відсутність достовірності. А без неї жоден витвір мистецтва не працює.

Суворий Станіславський (який за неперевіреними відомостями мотався на Тибет і навіть мав там духовне звання Вчителя), звичайно ж, вліпив би Квентіну двійку. Але ми розуміємо, що Тарантіно — як митець, який шукає — рухається в перспективному напрямкові, і за ентузіазм ставимо йому — «добре». І особливо відзначаємо сценку, де Турман б’ється на мечах із жінкою-якудзою. Який інтер’єр! Цей падаючий сніжок на тлі зимового японського садка! За дизайн я б навіть поставив Тарантіно «відмінно». Естетика хоча й лубкова, але вражає. Зачаровує й сам розвиток поєдинку, який відбувається за законами японського Бойового Танцю.

Відповідно, цей твір загалом (і популяризовані сунд-треки) ще сильніше підстібне на Заході — моду на Схід.

ОСТАННІЙ АКОРД

Чому сприяє й останній альбом Стінга «Sacred Love» («Сакральне кохання»). Головний танцювальний хіт із якого «Send Yоu Lovе» побудовано на індійському аранжуванні. Сам же альбом англійської суперзірки вийшов на початку за такою назвою «Sacred Love«(Japan Bonus Tracк). Тобто запрошення Японії на британо-індійський танець.

Якщо так і далі піде — досить скоро всі ми «зіллємося в екстазі».

І хай допоможуть нам у цій справі Гребенщиков із Пелевіним!

Костянтин РИЛЬОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: