Іще за часів Київської Русі хміль став символом непотоплюваності: за будь-яких умов зелені шишечки, які на Житомирщині іноді називають поліським виноградом, спливають на поверхню. Українське хмелярство нібито й не потонуло, але за останні 10—12 років суттєво деградувало: за минулий рік вітчизняним виробникам вдалось зібрати всього 600 тонн хмелю, або майже в 10 разів менше, ніж у кращі роки. Це при тому, що потреби пивоваріння, яке в Україні бурхливо розвивається, складають 4—4,5 тисячі тонн хмелю щорічно. Однак, незважаючи на 50-відсоткове ввізне мито, пивовари віддавали і віддають безумовну перевагу імпортним хмелепродуктам. Не можна сказати, щоб держава не намагалася підтримати галузь: тільки за рахунок запровадження в 1999 році (це було зроблено спеціальним законом) збору на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства в розмірі 1% виручки, отриманої від реалізації алкогольних напоїв і пива, хмелярі впродовж п’яти років отримали з бюджету понад 60 мільйонів гривень. Загалом бюджетна підтримка за ці роки сягнула 69 млн. грн., однак суттєвого ефекту досягти не вдалось. Новий міністр аграрної політики Олександр Баранівський вважає, — і прямо сказав про це на нараді з розвитку хмелярства, яку він провів у Житомирі, — що більшу частку виділених на галузь бюджетних сум просто розікрали. З його слів, отримати гроші від держави могли лише ті господарства, керівники яких мали зв’язки в центральних або місцевих органах влади. До того ж так званий «відкат», простіше кажучи — хабар чиновникам, був обов’язковим. Нинішній стан колись вельми прибуткової справи, зі слів заступника аграрного міністра Сергія Мельника, додатково характеризує той факт, що в Україні з 4,7 тисяч гектарів хмільників, які стоять на обліку, фактично експлуатуються лише 1,3 тисячі гектарів площ, знаряддя інших здебільшого розібране. Загалом списується (як такі, що не використовуються або непридатні) більше площ хмільників, аніж насаджується нових. З більш аніж 20 сортів хмелю, які використовуються українськими хмелеробами, жоден не має статусу комерційного і тому не може поставлятися на зовнішній ринок. Понад 60% хмелекомплексів потребує капітального ремонту. А з 13 нових сортів, виведених останнім часом науковцями Житомирського науково-дослідного інституту «Полісся», серед яких є високоякісні та високопродуктивні, в широке виробництво жоден не впроваджений. Як наслідок, середня врожайність хмелю в Україні складає близько 5 центнерів на 1 га, в той час як за кордоном збирають по 30 ц з 1 га. Серед іншого, С. Мельник запропонував провести інвентаризацію наявних хмільників із тим, щоб з’ясувати, в які з них варто вкладати кошти, чітко визначитися щодо структури, яка візьме на себе функції координації та жорсткого контролю за діяльністю хмелярських господарств, які отримують державну підтримку.
Попереднє керівництво Асоціації хмелярів України, вважає більшість із хмелярів-практиків, які виступили на нараді, з контролем за використанням наданих галузі бюджетних коштів і наданих за їхній рахунок засобів не впоралось. Тепер надії покладаються на нову команду, яку очолив Іван Доскоч.
Претензії пивоварів озвучила заступник директора компанії «Укрпиво» Галина Корінькова. За її словами, «виробники цього продукту працюють в умовах жорсткої конкуренції, яка диктує необхідність використання високоякісної сировини. Отже за кордоном якість хмелю визначають як мінімум за десятьма показниками, в той час як в наших державних стандартах обумовлюються всього два показники: вологість і вміст альфа-кислоти». Пивовари пропонують якнайшвидше ввести до вітчизняної нормативної документації сформульовані ними вимоги до якості хмелю, без чого українські виробники не матимуть необхідних орієнтирів і відповідно не зможуть підвищувати конкурентоспроможність своєї продукції. Чи захочуть виробники пива відгукнутися на заклик О. Баранівського взяти шефство над хмелеробами? Питання це вельми проблематичне, — принаймні ніхто з них поки ентузіазму з цього приводу не висловив. Хоча міністр недвозначно натякнув, що не зупиниться перед ініціюванням суттєвого підвищення ввізного мита на імпортований хміль (це давня мрія українських хмелярів), щоб спонукати їх купляти вітчизняну сировину. Наскільки подорожчає внаслідок застосування подібного «стимулу» українське пиво й у результаті знизяться обсяги його продажу, схоже, ніхто не прораховував. А шкода: обіги в галузі вимірюються мільярдними сумами, значна частка яких потрапляє до державної казни.
Окрім перспектив збереження й ефективного використання бюджетної підтримки, самі хмелярі занепокоєні відсутністю достатнього наукового забезпечення галузі (висловлювалися серйозні претензії до згаданого інституту «Полісся»), нестачею кваліфікованих кадрів, відсутністю ефективної хмелезбиральної техніки, тим, що дехто став паразитувати на державній фінансовій підтримці програми закладення і нагляду за молодими хмільниками. Голова Асоціації хмелярів Іван Доскоч вважає, що одними з першочергових завдань є зміна сортового складу хмільників із тим, щоб довести його до євростандартів, а також забезпечення лабораторного контролю якості хмелю, доведення його до стадії товарного продукту, який потрібен пивоварам. До пропозиції нового аграрного міністра щодо направлення бюджетних коштів не на пряме фінансування хмелярів, а на здешевлення для них кредитних ресурсів, яка також прозвучала на зібранні, І. Доскоч поставився скептично. Його аргумент — сам кредит селянам взяти дуже важко. Останнє — це дійсно проблема для сільськогосподарських виробників: давати позички банки їм не поспішають, та й самі селяни часто не вміють правильно оформити необхідні документи. Звичайно, пряме виділення коштів для них простіше. Але тоді, як уже зазначалося, даровані гроші використовуються часто не найкращим чином. Із цього погляду позиція О. Баранівського виглядає більш перспективною. Питання в тому, чи вдасться йому оперативно запустити цей механізм? Хмелярі здебільшого не приховували, що з огляду на наближення сезону весняно-польових робіт розраховують на швидке надходження бюджетних коштів. Міністр у свою чергу, і на цьому він наголосив неодноразово, налаштований докласти максимум зусиль для відродження галузі, — передусім як такої, що дасть робочі місця, а також прибуток як хмелярам, так і державі. Чи вдасться це зробити, поєднуючи економічні методи (майже повне відшкодування кредитних ставок, наприклад) із явно протекціоністськими (збільшенням ввізного мита на імпортний хміль, тиском на банки тощо), питання не риторичне. Галузь повинна продемонструвати власний потенціал і здатність адаптуватися в ринкових умовах. У протилежному випадку державна підтримка продовжуватиме служити годівницею як для певних комерційних структур, так і для чиновників.
